Протягом довгих років не-вдячної діяльності диси-дентів Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Василя Стуса, Валерія Марченка, Івана Дзюби, Алли Гор-ської і сотні інших в 60-х і 70-х, які дорого платили за свої спроби: одні — роками в’язниці, інші — своїми життями. Не знаючи цього, вони прокладали дорогу для Кравчука...

Я б не зважився псувати своїх добрих особистих стосунків з Грицем Гайовим навіть через найбільш варті критичних втручань приводи. Але не скористатися його статтею, позаяк “Захалявне минуле” в останньому січневому номері “Українського слова” та в березневому номері “Вісника УВКР” (статтею, треба визнати, цікавою) для першої спроби ревізії міфу шістдесятництва — це, ну просто як гріх на сумління взяти було б! Зовнішніх “зачіпок”, помилок, перекручень, описок чи інших підстав для дискусії текст Григорія Гайового ніяких не дає. Ну хіба що можна закинути необдумане використання “їхньої” термінології щодо Артура Гончара (“якийсь”, “гнилий інтелігентик”), що відповів самогубством на кампанію профілактичного терору в середовищі студентів київського університету. Якщо розібратися, то всі ми “якісь”, — загальне тло, середовище, трава без назви, жорстоко викошена і втоптана для погною в ґрунт тієї штучної ділянки, на котрій згодом культивуватимуться славетні постаті новітньої України.

АРТУР ГОНЧАР І СТУДЕНТСЬКА “ІСТОРІЯ”
МАЙБУТНЬОГО ПІСНЯРА ВАДИМА КРИЩЕНКА

Хоч якийсь слід, бодай найменший слідок про нього друкованим словом мав би залишити ще один однокурсник Бориса Мар’яна, Бориса Олійника, Роберта Третьякова й решти славних і менш славних, перечислених Г. Гайовим (крім славного Віктора Кави, незаслужено авансованого на курс вище), а саме — Вадим Крищенко. Вони з Артуром були у приязних стосунках й, здається, навіть мешкали разом на приватній квартирі, і на трагічний рішенець цього сина сільських інтелігентів з Корсунщини могла вплинути не так (або — не тільки) історія Б. Мар’яна, як історія самого Вадима Крищенка. Бо за халявами історії й дослідницьких студій про шістдесятництво й досі душиться неспотребованим той факт, що автор “Ясного дня” мав також похмуру студентську “історію”, цілком достатню для того, щоб за іншого розкладу й він став героєм статей кшталту, типу й наснаги мною обговорюваної. Політичних програм, щоправда, Вадим не складав, але та сама пані-студентка, що “оформляла” й Б. Мар’яна, виявила у нього вірш, що починався:

“Не питай мене, Інно, Чом я не граю на піаніно...” (цитується з пам’яті). Далі йшлося про босоноге дитинство з бучкою при коров’ячій череді, і все! Цього було досить для організації “історії”. Вистачило ще зовсім невагомого додатку у вигляді кількох рядків, підкреслених студентом Крищенком в газеті “Радянська Україна” (вистежених тією ж самою пильною панею, студенткою-“фронтовичкою”), щоб і він міг “загриміти” ще поперед Б. Мар’яна. Але Бог милував. Чого це коштувало Вадимові (бо про Артура Гончара ми вже знаємо) — це тільки він сам може розповісти, коли примхлива муза Ерато схилить його до зміни жанру на користь своєї сестри Кліо і зробить пісняра мемуаристом.

ЛЮБЕЦЬКИЙ, ДОЦЕНКО ТА НЕВІДОМІ ІНШІ

Мені не шкода слави “першого сміливого” й предтечі української незалежності ні для кого. Але прикро стає, що мемуаристи з покоління Гайового, відштовхуючись від першого відомого їм факту арешту й засудження, шукають (і таки знаходять!) в середині 1950-х років джерел, початків і витоків. Арешти, як учить нас нова концепція механізму справування диктатури, запропонована доктором історичних наук Сергієм Білоконем (котрого при цій нагоді випадає щирісінько поздоровити з присудженням йому шевченківської премії саме за це дослідження), були за радянської влади завжди. Вона не могла без них. Не могла бути. Славнозвісний полковник Єлізаров (“якого, здається, ніхто особисто не знав і не бачив”, пише Г. Гайовий) посаду свою в університеті обіймав не з 1956 року. Та й мав же, либонь, попередників своїх чи не з тих ще часів, коли університет звався Київським інститутом народної освіти (у абревіатурі — КІНО). І жодного дня ні він, ні його попередники не сиділи без діла. Хіба можна забути студента-поета Миколу Адаменка, що про сумну долю його з нагоди 70-річчя так зворушливо й чуло розповів у “Літературній Україні” Ростислав Доценко? “У віці 22 років увійшов до останнього сталінського оргнабору до неісходимих таборів російського Сходу...” Отже, дія лось року Божого 1952, за рік до вступу Мар’яна, Олійника, Крищенка на перший курс. З Григорієм Волощуком дістали вони по червінцеві, третій учасник процесу — сам Р. Доценко, відбувся вісімкою, а Миколу Куделю, Василя Новосвітного й Степана Музиченка після належної “тяганини” (тобто — усмак потягавши) просто витурили з університету.

Ще глибше, до повоєнного 1949 року заводить нас історія “групи Любецького”, про яку повідомив письменному світові кандидат історичних наук В’ячеслав Прокоф’єв спочатку зі сторінок “Вечірнього Києва”, а потім і в книжці спогадів “Така доля моя”. Сімнадцять душ, хлопці й дівчата (чотири студентки і п’ятою мати однієї з них) як золото, справжній цвіт України — серед них письменник М. Глухенький, художники В. Куткін, А.Ткаченко, Г. Польовий і брат його композитор В. Польовий...

Тепер ось ще Вадим Скуратовський признався, що і його старший брат мав “групу” в інституті іноземних мов, пересадовлену по мордовських таборах 1958 року.

Не впевнений, чи бували в діяльності полковника Єлізарова і його колег роки без доробку. Хіба що ото після смерті тирана Сталіна, коли Лаврентій Берія міцно задумався над своїм майбуттям і зважився на радикальну зміну свого іміджу.

МАР’ЯНИ: БОРИС, ТИХІН, АЛЕКСАНДРУ

Розвінчання культу Сталіна, як це не парадоксально звучить, знову включило механізм беріївщини на повні оберти. Напрацьований довгими роками репресій страх в народі почав підупадати, інших методів тримати людей в покорі Хрущов не винайшов, а тут ще й розширення “зовнішньої зони” за рахунок не привчених до тваринної покори поляків, чехів, угорців та ворожі “голоси” з радіоефіру. Щось треба було діяти. Не маючи на цей раз ідеологічного обгрунтування масованих репресій у вигляді якогось троцькістсько-бухаринського блоку, Промпартії чи Спілки Визволення України, репресивне відомство надумалось, мабуть, пройтися за старими анкетно-обліковими адресами й “перешерстити” всю категорію ЧСВН (член семьи врага народа). Вивчення дисидентських біографій підказує, що саме так воно й було. Литвинов, Чубар, Богораз — хто там ще? Усі вони — діти репресованих. Коли вже говоримо про предтеч, то чому б не відкрити рахунку з харківського поета Бориса Чичибабіна? Демобілізувавшись з армії, він у червні переможного 1945 року вступив на перший курс філфаку Харківського університету, а вже через рік, у тому ж червні, був арештований. Сучасні літературознавці-бузиністи запевняють нас, що “ні за що”, так їм нібито сам Борис Олексійович казав. Може й казав, беручи до уваги, з ким діло має. Не кожному ж почнеш пояснювати, що вакурат 1945 року помер в Парижі Олексій Євгенович Чичибабін, уродженець села Кузелина Сумської області, видатний хімік-органік, професор старої дореволюційної школи, відзначений ще 1926 ленінською премією за наукові досягнення. Виїхавши 1930 року у наукове відрядження за кордон, він став одним з перших радянських “неповерненців”. Зовсім не бере до уваги ні Гайовий, ні інші дослідники, що й Б. Мар’ян мав свого “предтечу” на потоці... Ним був його однокурсник Володя Приходько-Леїн. Провина цього “дисидента” вкладалася у речення з п’яти слів перед початком “трудового семестру” на колгоспному кукурудзяному полі: “Только без этих дурацких соревнований!”. І все! Решту ідеологічного антуражу з поширенням сказаного й на змагання соціалістичне (ну а якого ж ще, коли йдеться про “дурацькі”?) додали штатні інтерпретатори, й готова була ціла справа, така ж голосна, як і Мар’янова. Розуміти її й витлумачувати легше тим, хто міг ще пам’ятати Олександра Лейна, сценариста ВУФКУ, репресованого ще чи не 1935 року. То був батько Володимира. Не знаю, як Крищенко, але Мар’ян також підпадав під ту ж облікову категорію, що й Леїн, Чубар, Богораз і Чичибабін та багато-багато інших: член сім’ї. Мав батька — повстанця проти радянської окупаційної влади. Подейкують, що необережно проговорився про це землякам-молдаванам, а ті й “стукнули”. Головний підозрюваний з них зробив собі блискучу кар’єру на молдавському телебаченні з передачею її дочці на московському. Стукацтво стало зайняттям спадковим, переходило з покоління у покоління. Чомусь для дочок обиралося телебачення, а для синів — юридична кар’єра, можливо, полегшена системою пільг для таких при вступі на юридичні факультети. (Див. про це в “Нарцисі” Дмитра Чобота). Але гріх було б тільки на зрадництво земляка звалювати Мар’янові нещастя, бо й без нього кадебістські архіви пильно берегли справу повстанця з села Малаєшть, та ще й не простого, а писаря об’єднаного загону — Тихона Маріана (бо саме так в його рідній мові звучало це “збесарабізоване” згодом прізвище, саме так пише нині його головний редактор “Демократичної Молдавії” Борис Тихонович Маріан). Детально описує його недовгу повстанську кар’єру очевидець, син Тихона і старший брат (тільки по батькові) Бориса, Александру Маріан у повісті про своє життя “Годы мои как солдаты”, котра вийде у світ значно згодом, а саме в ті дні, коли в Києві пробирали на зборах в університеті й допитували в застінках на Володимирській, 30 молодшого брата-студента. старший теж мав свою халепу: республіканська партійна газета вмістила розгромний фейлетон під заголовком “Мариан правит” з прискіпливим аналізом його діяльності на посаді голови колгоспу, ну і слідом за нею прийшли й звичайні в таких випадках організаційні висновки. Цікава деталь з його книжки: молдавські повстанці йшли в бій проти російських окупантів, пришпиливши кожен по три колоски на свої традиційні хутряні кучми, як тризуби в армії УНР. Може це й підказало беріївським селекціонерам ідею зробити з Бориса тепер, майже через чотири десятиліття, саме українського націоналіста? Вони мастаки на такі фантастичні викрутаси й параболи.

ВИСТЕЖЕНІ Й ВІДІБРАНІ

Отож беріївська мітелка пройшлася щільно від Москви до самих до околиць, і в Києві під її пруття втрапив Борис. Особиста заслуга його у виборі саме такої життєвої стежки менш ніж зникома. Не він, а йому обрали її, йому піднесли ту чашу гірку, з якої хоч-не-хоч, а довелося пити. Геть так, як пише Остап Вишня про себе: “А тоді підійшла платформа, я — сів і поїхав. Да-а-алеко поїхав...” Оце ж вона, та сама платформа підходила й незабутнього 1956 року, вона й за “першого покосу” 1965 року, та самісінька й за другого “великого покосу” 1972-го року, що його двадцяту річницю скромненько, без телекамер і юпітерів, відзначали оце в середині січня ті нечисленні, кого одібрано й визначено нести на собі нелегкий і дедалі сумнівніший бренд шістдесятництва. Цікаво, що в жодному з виступів на тім вшануванні й не просквозило навіть здогаду про те, об чім я оце трактую. Що кожного з шістдесятників безпосередньо стосуються слова бітлівської пісеньки: “We are selected, we are detected”. Так-так, панове-добродії! Вистежені, витроплені за стукацько-анкетними даними, відібрані копітким селективним пошуком, залишені з усіх кандидатур, з моря підходящого людського матеріалу, самі тільки найпідходящіші. З них тільки Микола Горбаль (відсутній на святкуванні у Києві: виступав перед мікрофоном “Голосу Америки” саме в ті дні) погоджується з поглядом Остапа Вишні. Мовляв, ніяких основ не розхитував, руйнувати імперії ні сном ні духом не важився. А все ж — взяли й посадили, й досі не за що. так само, як і Мар’ян. Так само, як чи не кожен з шістдесятників.

То що ж то воно таке було? Шукаючи відповіді на це непросте питання, дозвольмо собі припустити, що то зовсім не дисидент Андрій Амальрик (1938 —1980) відкрив Кремлеві очі на те, що Система приречена та дні її пораховані. Система й сама була достатньо мудрою, щоб зрозуміти це й без Амальрика та й своєчасно підказати Кремлеві. Часом мені й геть параноїдальна підозра на думку спадає, що воно чи не з самого початку було так задумано, й що треба шукати секретних додатків до “Маніфесту про привид”, бо не могли ж його творці бути настільки наївними, щоб усерйоз покладатися при плануванні соціального переустрою на... підвищену свідомість пролетарів! Диктатура пролетаріату могла з самого початку бути прийнята за робочий інструмент для досягнення зовсім інших цілей, зокрема — влади. Принаймні термін “перебудова” (“перестройка”) щось надто вже часто проскакує в писаннях, наприклад, ще Л.Д.Троцького. Хоч як би там не було, але задовго до шістдесятих років невдача грандіозного соціального експерименту, що звався СРСР, стала науково доведеною істиною, котру безглуздо було поборювати. Питання було лише в тому, як із цієї халепи виплутатися. Потрібен був громадський спротив, якийсь рух, аби він десь узявся. А як ні — то створити, спровокувати більш чи менш переконливу, але абсолютно керовану видимість потужного громадського руху. Ось відтоді воно все й почалося. Спочатку у вигляді моди на “підписанство”. Як і все прогресивне та гарне, вона перейшла до нас із Заходу, з Європи, через країни соціалістичного табору, зокрема Польщу. Підписуючи колективні звернення до уряду й високих партійних інстанцій (спочатку з цілком безневинних приводів, таких, як, наприклад, урятування хутору Надія Тобілевичів на Кіровоградщині, україномовні класи в київських школах тощо), люди привчалися не боятися, помалу підводитися з колін. Розумна донька шляхетного тата Наталка Шумило, я чув, методику зародження й поширення усіляких громадсько-політичних “мод” взяла за тему наукового дослідження. Шкода, що її праця не набрала належного поширення в суспільстві, бо й досі достеменно не звісно, звідки і як зародилася традиція відзначати, наприклад, день перепоховання Тараса Шевченка 22 травня і як вона поширилась та зміцніла попри всю видимість жорстокого придушення. Кому воно першому в голову прийшло, хто підказав? Невідомо... Так само, як ідея створення Клубу творчої молоді. Мемуари його активістів, по-моєму, дуже применшують заслугу Тамари Главак у цій справі, а прізвища офіційного керівника його (В. Клушин) ніхто вже й не згадує, ніби й не було такого...