Повернімося на хвилину в кінець 80-х.

Я належу до покоління, для якого діаспора була міфологічним явищем і стала реальністю. Пам’ятаю відчуття розімкненого простору: свинцевий горизонт режиму поволі розступався, міняючи геокультурну мапу нації. Ставала ближчою не лише Європа: з далеких Америки й Канади, навіть з екзотичної Австралії в Україну їхали діти України. Їхали до могил своїх батьків. До своїх сестер і братів, до друзів. Їхали будувати фундамент нової України. Разом з тими, хто вижив. Разом з тими, хто дочекався безславного кінця тоталітарної системи.

Пам’ятаю також День злуки, 21 січня 1990 року. Живий ланцюг українців усіх континентів, які, святкуючи своє відродження і возз’єднання, скидали із себе — і, здавалося, остаточно — мертвий ланцюг імперії. У тих хвилях народу, серед просвітлених облич, серед очей радісних і очей, залитих сльозами, були обличчя й очі людей, яких XX століття розкидало по чужих країнах і материках. Тепер ці люди поверталися на батьківщину. Думали, що поверталися. Вірили, що на Батьківщину. За наступне десятиліття братні обійми еволюціонували в часі, нерідко перетворюючись на взаємне нерозуміння, на взаємний жаль і взаємні докори. Багато в чому материкові “брати” розчарували “братів” діаспорних. Те ж саме відбулося в протилежному напрямі. Далася взнаки стародавня драма України: внутрішня некомунікабельність культури через хронічну належність її фрагментів до дистантних, а часом і антагоністичних політичних та культурних контекстів. Тим більше що “американські українці” та “українці підсовіцькі” значною мірою виявилися уявними категоріями, як і будь-який інший гетерогенний соціокультурний феномен, втиснутий у схему апріорних стереотипів. Відтак утворився неминучий розрив між “субкультурними” — і, отже, превалюючими — моделями комунікації та моделями “елітарними”, цілковито маргінесовими в молекулярному рухові українського соціуму останнього часу. І надто мало, як на об’єктивні потреби, лишилося простору для нериторичних і оперативних моделей комунікації — єдиних, можливо, які були б здатні забезпечити планомірне нарощення автентичного потенціалу української культури і української держави в момент глобальних геополітичних і геокультурних перетворень світу.

Результат той, що Україна материкова і Україна діаспорна взялися з ентузіазмом за розбудову “відродженої України”, пізно помітивши (якщо помітивши), що насправді вони буду вали утопію України. І це в той час, як реальна Україна — дезінтеґрована й дезорієнтована, обтяжена негаразд переосмисленими ретроспекціями і недостатньо осмисленими перспективами, — вкотре перетворилася на предмет купівлі-продажу в новому політичному “товаро-обігу” планети. І тому, якщо у вимірі утопічної України співпраця материкової України з діаспорною незрідка забезпечувала значні здобутки, у вимірах реальної України ці ж самі здобутки часто виявлялися грандіозними прорахунками. Відтак показово, що нині, коли настав час підбивати підсумки, розмова про підсумки часто підмінюється розмовою про суми, навіть на авторитетних зібраннях (як, скажімо, останній Форум українців).

Однак замість того, щоб зводити колишні палкі братні сентименти до не надто шляхетних вимог “віддай курку, віддай гуску”, можливо, слід було б подумати, з яких причин виявилася програшною стратегія цього співробітництва і в чому були закорінені основні її помилки. Бо, власне, намарно витрачені гроші, нерезультативність тих чи тих зусиль діаспори означають насамперед відсутність реалістичної і цілеспрямованої стратегії і з боку материкової, і з боку діаспорної України. Але якщо брак цієї стратегії був принаймні хоч якоюсь мірою виправданий з самого початку незалежності, на сьогоднішньому етапі “нецільове використання” людських, професійних, фінансових ресурсів України в широкому сенсі ризикує засвідчити неспроможність, а отже, безперспективність українського державобудування як процесу. Це, певна річ, не перекреслює жодного із здобутків  — іноді, повторюю, неоціненних — співробітництва “двох Україн”. І все ж фрагментарність та диспропорційність цих здобутків є показовим свідченням відсутності українського державобудування як власне процесу, ознакою його іманентно неконтинуативної природи.

Словом, останнє десятиліття життя української діаспори та її руху до Батьківщини є цілком новою сторінкою історії і самої діаспори, й України. Нині, коли усвідомлення перших підсумків десятиліття незалежності є не лише практичною потребою, а й питанням інтелектуальної чесності, мусимо, на мою думку, ставити проблему діаспори та її стосунків з Україною з граничною відвертістю. Врешті, не маємо більше часу на заспокійливі меандри риторики нині, коли Україна ризикує втратити свою незалежність, а відтак і свою ідентичність остаточно і безповоротно.

Отже, дозволю собі окреслити ряд конкретних політичних і культурних аспектів проблеми незалежности України у її зв’язку зі світом і, зокрема, з реаліями діаспори.

АМЕРИКА — РОСІЯ — ЄВРОПА: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ
ТА ГЕОКУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ НОВОЇ УКРАЇНИ

Останнє десятиліття стало випробуванням України на державну зрілість. Ішлося не лише про нову політичну систему і нові параметри економіки. Йшлося про ГЛОБАЛЬНУ ЗМІНУ КОНТЕКСТУ українського державного і культурного буття. Цей новий контекст був із самого початку і є нині надзвичайно рухомий, незрідка суперечливий, часто непередбачуваний. І органічно “вписатися” в цей контекст зуміли держави із сильною політичною та культурною ідентичністю.

Від невеличких Словенії чи Естонії до розгонистої євразійської Росії — сьогодні кожна країна екскомуністичного блоку знайшла собі своє місце на новій мапі Європи. На порозі третього тисячоліття велика частина Східної Європи, з більшими чи меншими труднощами, політично й культурно ідентифікувала себе з Європою Західною. Країни Східної Європи стоять у черзі на вступ до Європейської Співдружності, і рано чи пізно цей процес торкнеться не лише Польщі, Чехії чи Угорщини, а навіть Болгарії, Румунії, Сербії, оскільки таке розв’язання диктує жорстка логіка геополітичних балансів. А Росія — чи була це псевдодемократична Росія Єльцина, чи є це антидемократична Росія Путіна — ідентифікувала себе не більше й не менше, як, власне, з Росією. Принаймні так було до 11 вересня.

До 11 вересня Україна була лякаюче послідовна у своїй непослідовній політиці, завислій між “європейським вибором” та “консолідацією традиційно добросусідського партнерства” з Росією. І поки, внаслідок не лише чиєїсь “злої волі” (хоч і її не бракувало), а й унаслідок цілком неминучих об’єктивних обставин, “європейський вибір” України ставав завченою, але дедалі менш переконливою теоретичною формулою, “російський вибір” наповнювався щоразу конкретнішим економічним та політичним змістом. Так інерційна і політично млява Україна опинилася — вкотре! — в безповітряному просторі між динамічними геополітичними реальностями: Америкою, що остаточно здобулася на свою “першість”, Східною Європою, яка упевнено йде на Захід, розсуваючи кордони пан’європейського простору, і Росією, яка, граючись у поверхову оксиденталізацію, насправді повертається до модернізованої моделі євразійства. А ця, остання, до недавнього моменту була не чим іншим, як ідеологічним, але також і політичним та мілітарним протистоянням іншим двом об’єднуючим потужнос тям — і Об’єднаній Європі, і Сполученим Штатам Америки.

Проте й до 11 вересня було очевидно, що в нинішніх умовах це протистояння набагато складніше, ніж фронтальні контрпозиції століття чи півстоліття тому. Умови сучасного капіталізму в епоху глобалізації генерують численні й, врешті, життєво необхідні компроміси. Тому хоч би яким було позірно непримиренним політичне й культурне протистояння Росії, європейській та американській реальностям, і Росія, і Європа, і Америка вживають для спілкування загальнозрозуміле політичне есперанто: мову так званої Realpolitik, тобто мову часом прагматичних, а часом — і часто — цинічних розрахунків. У цих розрахунках поважається лише сила. Захід заплющив очі на геноцид Чечні, щоб розв’язати собі руки на Балканах. Обмін відбувся. На філософському рівні це є фактично поразка старих ліберальних ідеалів. А на рівні Realpolitik це є відтворення зловісного за своєю суттю явища, яке Норман Дейвіс, один з найбільших і найсміливіших істориків сучасності, визначив у своєму бестселері “Європа. Історія” як “Alliedb Scheme of History” — “схема історії союзників”. Тільки що сьогодні нові альянси складаються насамперед на економічному, а не на політичному ґрунті.