Ми довели собі й іншим, що ми хочемо бути разом, співпрацюючи з Україною та між собою. А тому й атмосфера під час подорожі була дружньою і теплою. Передусім ми мали змогу продемонструвати іншим, що вміємо бути солідарними, на високому рівні презентувати свою культуру, бути представниками України як народні дипломати не лише у своїх країнах, але й в об’єднаній Європі. Це наше спільне досягнення. Адже українці ніколи ще не демонстрували свою єдність ні в діаспорі, ні в Україні.

Ми започаткували нову тенденцію — тенденцію до об‘єднання. І під час різних акцій у державах проходження каравану її не обминули увагою ні українські громади, ні уряди. Тому Караван, — це перший стимул, поштовх для більш плідної співпраці між діаспорою і Україною з одного боку, і між українськими організаціями в діаспорі — з іншого.

Мені дуже сподобалися учасники Каравану і, звичайно, сам Караван. Найяскравіше моє враження як оператора — те, як робилися зйомки прямо з люка на ходу автобуса. Красота неймовірна, особливо в горах! Або унікальні зйомки в Бєлграді… Вважаю: майже все, що ми запланували, — нам вдалося здійснити.

Особисто для мене найголовніший здобуток Каравану — радiсть людського спiлкування. Найбiльша радiсть, за словами Екзюперi. Ідея каравану прекрасна, вона може дати багато для того, аби наш свiт став кращим.

Найяскравіші враження від каравану залишилися від того нетерпіння, з яким нас чекали українські громади. Всюди програма була такою насиченою, що хотілося, аби доба була не 24 години, а хоча б 40. Фактично заплановано було більше, ніж ми фізично могли здійснити. Найважливішим наслідком каравану є те, що посадові особи різних країн зрозуміли, що Україна переймається проблемами діаспори, прагне надати підтримку тим громадам, що діють в інших землях. Віднині їх зовсім по-іншому будуть сприймати.

Я думаю, нам вдалося донести ідею національної єдності до людей, які живуть за межами історичної батьківщини, а також продемонструвати державним чиновникам, що люди, записані у їхніх країнах рядком “національні меншини”, мають міцні тили.

Запам’яталися зустрічі з посадовими особами, котрі формують політику національних меншин. Цікаво було порівняти, як ця політика реалізується насправді у різних країнах. Ми показали чиновникам різних країн, що за нашими українськими громадами стоїть наша держава. Вони побачили, що держава переймається проблемами своєї діаспори.

Найтепліші спогади — про зустрічі на югославській землі. Як у зрізі геологічних шарів можна спостерігати процес творення ландшафту, так і в історії багатостраждальних югославських українців, яка нараховує більше сторіччя, видно, як асимілюються українці в світі. Це не критика українців. Як у кемберлітовій трубці можуть знаходитися діаманти, так і в середовищі української діаспори є видатні люди, що зберігають самобутність. Але не вони визначають “породу”, не вони формують ландшафт. І не вони визначають, хто матиме “капусту”, а хто “начинку” від голубців.

Пам’ятні спогади залишили також і бесіди з послом Анатолієм Шостаком, що рятував спочатку чорнобильських дітей в Югославії, а згодом – боснійських дітей в Україні. Цікавою і нестандартною для чиновника була розмова із заступником міністра національних громад п. Єленою Маркович. Емоційними були відвідини будинку культури в м. Кула, церков в Інджії та Сремській Митровиці.

Мабуть, найкорисніше з того, що ми зробили, — це те, що проїхали від Таллінна до Варни. Попри багатогодинні затримки на кордонах і таке інше. Представники держав, що нас приймали, цього не бачили. Вони просили “авторські права” на ідею “каравану”. Було показано, що громадянська ініціатива за підтримки української держави може дати зрілі плоди “народної дипломатії”, тобто була відпрацьована одна із можливих технологій роботи з діаспорою і самої діаспори у сенсі обміну досвідом.

Караван європейських журналістів – це, безумовно, велика подія. Я дуже рада, що змогла взяти участь у ньому, бо дуже ціную українську культуру, пісні, традиції. Незважаючи на те, що завдяки українській програмі “Трембіта”, яку я як режисерка допомагаю творити Віктору Чернишуку, я добре знайома з життям українців в діаспорі, я для себе знову відкрила світ українців Європи й самої України. Але український Євро Караван набув значення не лише суто українського. Мотто “Разом в Європі” сприйняяли люди різних національностей як заклик для себе. Це ми бачили в Балтії і на Балканах. Караван треба продовжувати.

Якщо говорити про наслідки Каравану, то вони, на мій погляд, мають кілька аспектів.

По-перше, міжнародна акція такого масштабу, в якій були задіяні українські громади, без сумніву, підняла престиж і значення цих громад в очах як владних структур, так і громадськості даної держави. В усіх країнах відбувались зустрічі на рівні парламентів, міністерств та інших владних структур. А в Естонії учасників Каравану прийняв президент ЕР Арнольд Рюйтель, і для нас, естонських українців, це є дуже важливим.

По-друге, Караван дав змогу на власні очі побачити і порівняти життя національних меншин відразу у багатьох країнах: “краще один разів побачити, ніж сто раз почути (чи прочитати)”. За цим слідує можливість практичного використання набутого досвіду у себе вдома.

По-третє, більшість учасників Каравану виступала у двох іпостасях: як українці ми представляли Україну, як громадяни інших держав представляли ці держави. Святий обов’язок журналістів є розповсюдження інформації, і “караванники” пропагували через ЗМІ і просто вже тим, що така акція відбувається, відомості про молоді держави на пострадянських теренах. А на даному історичному відтинку це є дуже важливим для процесу становлення цих держав.

Для українських громад Балтійських країн Караван мав ще й чисто практичні результати: на зустрічі у Львові була досягнута усна домовленість про співпрацю між нашими громадами та Львівською облдержадміністрацією, яка потім знайшла свій подальший розвиток. Та й, нарешті, це була просто прекрасна нагода для українського зарубіжжя зібратися разом під егідою координуючого органу, яким є УВКР, прожити разом якийсь відтинок часу і обговорити наші спільні справи. Попри непорозуміння та організаційні негаразди, які є неминучі у кожній новій справі, враження від Каравану справді є щонайкращі.

Найкраще враження від каравану — це те, що він нас усіх зміг об’єднати. Українці Варни повірили, що разом можна зробити багато потрібних справ. Раніше нам це не вдавалося. Ще я рада, що познайомилася з учасниками акції, у нас зав’язалися контакти. Караван наштовхнув нас на думку, що у Варні необхідно відкрити українську школу. Тепер ми намагаємося це зробити. Нам допомагає Українська Всесвітня Координаційна Рада.

Приємно було спостерігати надзвичайно високій рівень кваліфікації та компетентності українців у різних країнах. Кожен досконало володів і мовою країни проживання, і українською мовою. Здебільшого караванники працювали без перекладачів. Своїм особистим досягненням вважаю те, що я посприяв майбутній зустрічі українських тележурналістів під час фестивалю в Ужгороді. Завдяки каравану я зконтактувався з директором закарпатського телебачення Петром Петриком та зміг подати ідею Мірку Богатаю, голові European Brod-casting Ethnic Association, щоб на конгрес European Identity in TV, якій проходив в Каринтії, запросити саме його. Вперше на цьому форумі був представник України.

У Югославії я була щиро вражена фактом, що там проживає так багато моїх земляків (майже 7 тис. українців), які протягом ста років зберегли свою ідентичність завдяки тому, що — усно! — з покоління в покоління передавали українську мову, не маючи ні шкіл, ні вузів, ні можливості їх заснувати.

Маршрути “караванів” можуть бути різними – не лише на захід, а, можливо, і на схід. Якщо українська діаспора разом обговорюватиме свої проблеми та спільно шукатиме шляхи їх розв’язання, це, зрештою, дасть бажані наслідки. Ми маємо відчути себе українцями — лише за такої умови ми зможемо рухатися вперед, будувати майбутнє. Я живу у Варні вже 14 років. За цей час неодноразово мене називали “рускиня” (болгарською це означає росіянка, або москалиха), хоч я пояснювала, що я з України, зі Львова – столиці західної України. Після Каравану, я думаю, таких ситуацій буде значно менше, а згодом люди звикнуть, що є така держава — Україна. Але для цього нам усім потрібно працювати — довго і наполегливо.

У нас було багато труднощів, пов‘язаних з організацією каравану, оскільки державні органи — крайові (АП Воєводина) — не підтримували цю справу. Лише завдяки Союзному міністерству у справах нацменшин отримано частину грошей для його здійснення.