1. Немає остаточного рішення державних органів щодо виплати компенсацій 168 верифікованим особам, ув’язненим у 1947–1949 роках без судових вироків у Центральному таборі праці в Явожні. Українці, яких репресовано, тортуровано і яки піддавалися позасудовим покаранням у сталінському періоді, залишаються й надалі громадою «слушно репресованою».

2. Немає до сьогодні реприватизаційного закону, що ускладнює вирішення постулатів української суспільності, які торкаються повернення майна, перебраного державою в 1949 р. В результаті занехаяння праці з цього питання є такі негативні явища, як розпродаж колишнього українського майна (трапляється навіть цвинтарів) АWRSP та наявність групи громадян, які в 1947 р. були направлені до праці в ПГР-ах і які ніколи не отримали компенсації за забране в них під час акції «Вісла» майно. Зараз ця група українців, яка замешкує територію, що має найвищий показник безробіття (Західнопоморське і Вармінсько-Мазурське воєводства), стала якби другий раз жертвою перемін.

3. Від кількох років зауважуємо регрес у ділянці увіковічення української історії і відбудови в Польщі місць української національної пам’яті. Відомства державної влади – ROPWiM розірвали всілякі істотні контакти з Головною управою ОУП, рішення щодо українських поховань і увіковічень у Польщі не консультуються з українськими громадськими організаціями. В кількох випадках від років не приймаються рішення у справах, які виносить українська громадськість (наприклад відбудова пам’ятника на цвинтарі воїнів Української Народної Республіки в Ланцуті, довершення реконструкції цвинтаря воїнів УНР у Калішу). В липні 2000 р. без узгодження з родинами й організаціями, які репрезентують українську суспільність, поховано воїнів УПА, ексгумованих із збірної могили в Бірчі і Лішній, церемонія відкриття цвинтаря воїнів УПА з участю офіційних представників України не відбулася донині. До сьогодні немає згоди на установлення міцних таблиць на місці тимчасових, які украдено.

1. Немає інформації на тему результатів слідств у справах масових убивств польських громадян української національності, ведених Комісією переслідування злочинів проти польського народу, натомість час од часу появляються т. зв. «контрольовані просочування» інформацій до преси та електронних медіа на тему результатів слідств у справі злочинів, учинених «українськими націоналістами щодо поляків на Волині», чи, наприклад, у справі воїнів Дивізії СС «Галичина». Відповідно «подані» інформації створюють навколо дебатів на тему минулого погану атмосферу (див. публікацію від 5–6 січня 2002 р. – згідно зі східною традицією це Різдвяні свята – «Смерть ляхам смерть», «Nasz Dziennik», тенденційні матеріали на тему участі українських воїнів у придушенні Варшавського повстання, 7–8 січня 2001 р. трансльовані по телебаченню ТVN). Супроводжує це відсутність ширшої інформації на тему ведених слідств (і очевидно успіхів), що торкаються масових убивств українців, між іншим у Терці, Завадці Морохівській і багатьох інших місцевостях. Така практика спричинюється до закріплення стереотипів на тему польсько-українського конфлікту в роки ІІ Світової війни, жертв тільки з польського боку і виключній відповідальності за цей же конфлікт української сторони. У випадку частини зголошуваних справ (наприклад, застосування примусу під час виселювання до СРСР у 1944–1946 роках). Комісія упродовж кількох років не відповіла на звернення ОУП.

1. Розпорошення українців спричинює те, що прийняті полегшення, уміщені в положеннях про вибори для виборчих комітетів національних меншостей не створюють реальних можливостей для українців. У стосунку до нашої суспільності, з огляду на розпорошеність, практично не дають жодних преференцій і шансів вибрати свого представника. Як на парламентському, так і самоврядному рівні важко шляхом демократичних процедур висунути репрезентантів української суспільності. Розв’язкою було б прийняття в Законі про вибори положення про Виборчі курії національних меншостей і гарантій 6–7 місць у парламенті для представників розпорошених меншостей: українців, ромів, жидів.

2. З відмовою зустрілась пропозиція про покликання Центру української культури, інституції культури, яка б полегшила координацію і розвиток різних форм розповсюдження і поширювання культури серед українців. Одночасно з року в рік погіршувалась співпраця українських громадських організацій з Міністерством культури, постійні зміни процедур, труднощі з переказуванням засобів на призначену в бюджеті Міністерства культурну діяльність середовищ національних меншин не сприяють реалізації вартісних проектів, плануванню підвищення рівня культурних пропозицій чи збільшенню обсягу розповсюджувальної діяльності.

3. Незважаючи на свідомість домінування в польському суспільстві негативного стереотипу українця у Польщі, українські громадські організації звернулися з закликом про повну участь і подання національності під час перепису населення, однак з боку адміністрації не вповні підготовлено анкетуючих, сигналізовано багато порушень (автоматичне вписування польської національності, піддавалися сумніву декларації про національність, вписування олівцем даних осіб, які зголошували українську національність), що в результаті призведе до невірогідності чисельності українців у Польщі, встановленої на основі перепису.

4. Незадовільною є також ситуація у сфері доступу української суспільності до публічних медіа. Незважаючи на позитивні рішення стосовно транслювання два рази на місяць телепередачі українською мовою «Теленовини», значна група українців (які замешкують, між іншим, терени Західнопоморського і Підкарпатського воєводств), з огляду на обмежену досяжність ТVP3, сьогодні практично позбавлена можливості дивитися передачі українською мовою.