Ще рік тому, на переході 2000-го року в 2001-й, здавалося, що важливішого питання для майбутнього України не існує: новий правопис. Негайно, завтра, ні — сьогодні ввечері, країна має почати писати новим правописом.

Як з боку промоторів, так би мовити, лінгвістичних нововведень, так і з боку його антагоністів основним аргументом «рrо» і так само основним аргументом «соntrа» була теза, що новий правопис є, власне, правописом, визнаним з боку української діаспори. Розпочалася битва титанів: з одного боку, «українофіли» — значна частина патріотичних політиків і вчених-лінгвістів, істориків, письменників, перекладачів, з другого — відповідно, «українофоби»: проросійські політики й журналісти і середній російськомовний обиватель.

Російська преса пінилася знущальними цитатами і запитаннями, чи ж будемо тепер писати «Хвранція». На протилежному кінці обірваного дроту мови підсміювався американсько-український інтелектуал, радячи писати «хвемінізм». Українська преса грізно штормила гіркими роздумами про безнадійну відсталість «українофобів» та патетичними закликами зробити нашу «солов’їну мову» ще солов’їнішою.

Куди зник сьогодні весь цей пафос (чи пак патос, але ж чи це міняє ситуацію)? За гарячими дебатами про мову українське суспільство не помітило, що чиясь дуже впевнена рука без зайвих розмов підштовхнула його на ще один крок до прірви. Україна спершу втратила орієнтованого на Захід Міністра закордонних справ Тарасюка, а потім Ющенка, єдиного Прем’єр-міністра-реформатора, з яким рахувався Захід. Із і так нечисленних надій увійти в коло цивілізованих держав однією — і великою — надією стало менше.

Що ж до мови, то в Україні навіть існуючий «Закон про мову» не діє — і діяти не може. Тому для реалізації нововведень потрібні як мінімум три основні умови на елітному, сказати б, рівні: 1) з боку влади — послідовність і гнучкість у впровадженні нової кодифікації мови демократичними методами; 2) з боку вчених — науково виважений і обґрунтований підхід, поступовість і обережність у процесі офіційного введення конкретних змін; 3) з боку діаспори — ефективна наукова, структурна і фінансова допомога, з необхідним урахуванням конкретних реалій актуальної ситуації в Україні.

Якщо не була забезпечена комплексна програма дій «зверху» щодо нового правопису, то що ж тоді говорити про перспективи цієї проблеми і реакцію на неї «знизу»? Маємо суспільство, чий рівень культурної і мовної свідомості є в цілому, без перебільшення, печерний. Його породила система, в якій фальшива мова влади стала владою фальшивої мови, якщо вдатися до відомих досліджень низки західних, зокрема французьких істориків і лінгвістів про мовну патологію свідомості радянського суспільства. Вже цілою імпрезою був перехід української «радянської» мови до мови української «нерадянської» (автору цієї статті довелося чути в одній з київських книгарень на початку 90-х прикметне спостереження: «Раньше я украинский понимала, а теперь ни черта не понятно, как пишут»). А швидкість подальших трансформацій і взагалі звела до мінімуму час, присвячений освоєнню «нерадянської» української мови, починаючи зі школи.

Не випадково ж це суспільство сьогодні вибирає суржик. Ця фантасмагорична мовна контамінація «г» є чудовим дзеркалом його політичного й культурного заїкання, його нездатністю зрілих, самостійних і відповідальних рішень. Підрежимне телебачення вділило редукований простір українській мові, але в тому просторі, незалежно від змісту говореного, хоча б поважалися елементарні правила граматики. Нині, після української та російської, на «блакитних екранах» України суржик став третьою «офіційною» мовою. На всезагальних рівнях поширення мови — в написах назв товарів у столичних магазинах (а що робиться в нестоличних?!), на банківських та інших грошових документах тощо — домінує абсурдистський інтерслов’янський волапюк. Сьогоднішній школяр незалежної України здатен зробити в трьох українських словах сім помилок. Але ж чи зобов’язаний він цих помилок не робити, якщо такі самі помилки роблять деякі міністри й депутати?! При такому рівні розхитаності підвалин знання мови, при такій лінгвістичній шизофренії суспільства новий правопис — це прямий шлях до тотального анальфабетизму.

До перелічених вище факторів додається і об’єктивно несприятливий зовнішній контекст глобалізації, яка дедалі виразніше ділить світ на «великі» й «малі» культури, і при цьому радикально зміцнює перші й так само радикально послаблює другі. І чи ж треба згадувати при цьому проблему комп’ютеризації — проблему чи не ключову для майбутнього? Адже експансія інформатизаційного простору в Україні відбувається чи не виключно російською мовою. І вже ж таки не патетичні декларації чи фантоматичні урядові й неурядові комісії можуть вплинути на динаміку цього глобального процесу втягнення України в комп’ютерну систему світу через мову північного сусіда.

Додам у дужках, що я зовсім не є противником нового правопису. Цілий ряд його елементів — наприклад, літера «ґ», родовий відмінок іменників жіночого роду тощо, крім того, що є питомими компонентами мови, — збагачують цю мову, роблять її стилістично багатшою і рафінованішою. Але на сьогодні ця реформа, на мою думку, була небезпечна, оскільки щонайменше невчасна. І, на жаль, теоретичний намір її впровадити був набагато потужніший, ніж практичний ґрунт для її впровадження. Результат лише той, що українська наукова й літературна інтелігенція, колеги з діаспори, українська влада й українське суспільство вкотре виявилися відчуженими реальностями не здатними до праці над спільним проектом. І підтвердженням цьому є те, що хвиля риторики впокоїлася так само мляво, як потужно здійнялася, а в міжчассі мовний віз стоїть на місці, численні візники махають віжками, а коні розсіялися в тумані. А мовники-«модерністи», симпатики радикальних змін, і далі не бачать ризику стати археологами, що тішаться лінгвістичним череп’ям минулих епох.

Науково-політичні дебати навколо української мови на зламі тисячоліть драматично виявили не лише замкнений і провінційний характер української культури сьогодні, а й загрозливу анахронічність та нереалістичність її ментальності. Не випадково 2001 рік оголошений світовим роком мови: проблема мови стосується всіх без винятку країн світу. Нині йдеться про те, що 2100 року європейські мови взагалі перестануть існувати, розчинившись в океані англійської мови. Отже, нині слід насамперед подбати не так про конкретні заходи корекції тієї чи тієї мови, як про Глобальну стратегію захисту кожної національної мови, і серед них мови української як особливо ушкодженого культурного, соціального та психологічного феномену.

Саме тому, на мою думку, основна праця має йти над посиленням захисних механізмів мови у найрізноманітніших сферах буття соціуму: від побутового спілкування через функціонування всеохопних суспільних структур до елітних шарів культури. Пам’ятаючи, однак, що будь-який якісний переворот у мовній практиці починається не із заміни тих чи тих морфологічних елементів, а з відчуття гідності мови з боку суспільства, з престижу контекстів. А гідність мови постає не як сума парціальних лінгвістичних інтервенцій, а як природний наслідок комплексного повноцінного функціонування культури. […]

Подібний підхід до справи — це всього лише і справді вивернута логіка соцреалізму, — мов мюнхгаузенівський вовк, — нутрощами назовні. Якщо критика соцреалізму намагалася випалити саме поняття автономії та складної природи мистецтва, то, здається, в інфантильному постмодернізмі «made in Ukraine» знайшла свого чудового учня. За невеликими винятками, теоретичні побудови значної частини української критики за останнє десятиліття носили замкнений імітативний характер. «Постмодернізм» і «традиціоналізм», естетизм і література «ангаже» (не випадково й термін французький) є багатоаспектними науковими проблемами, що стосуються всієї європейської і в цілому західної культури в момент її входження в модерну епоху. В нас ці проблеми були інтерпретовані так, ніби вони народилися і розвиваються в одній лишень Україні.

І так, як: «Німець скаже: Ви моголи! Моголи, моголи...», сьогодні: «американець» чи інший «оксиденталіст» скаже: «Ви народники! Народники, народники... Ви постмодерністи! Постмодерністи, постмодерністи...» Крива усмішка історії розповзлася ще ширше.

Задля справедливості необхідно додати, що і, так би мовити, традиційна, тобто біографічно-наративна критика, і та ж сама критика новаційна — у кращих своїх виявах, — безперечно, розпочали побудову нової перспективи української культури. Перша спробувала відновити цілісність культурного організму в його історичній еволюції, друга почала застосовувати нові інтерпретаційні інструменти, прищеплювати категорії західної критики до української критичної флори.

Одначе неважко спостерегти, що в плані практичному літературна критика якщо й виходить на простір суспільних інтересів, то швидше як провокативний, майже сектантський елемент. Що знає відтак про літературу середня плюс-мінус тридцятилітня людина? Років п’ятнадцять тому радянська школа їй пояснила, що горизонт української літератури обмежується романом П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» з його нібито виключно соціальною проблематикою. При цьому, зрозуміло, сам роман не був поставлений у ширший контекст, до якого він органічно належить, а саме: контекст європейського філософського позитивізму та літературного натуралізму. А за останні десять років літературна критика не допомогла цій середній молодій людині перетворити на систему європейські координати української літератури. Натомість вона зробила з цієї людини щось на зразок інформаційного смітника, в якому змішалися з метою перетління ідіосинкразія до старих інтерпретатційних схем із нездоровим інтересом до постмодерної гри в літературно-критичні та біографічні скандали.

У такий спосіб створюється, кажучи словами Цвєтаєвої, «Пушкин в меру пушкиньянца». Так, радянське шевченкознавство зробило вівісекцію генія, перетворивши його на невиліковного «революційного демократа», що переконано наближав Жовтневу революцію. Постмодерне шевченкознавство влізло по лікті в його білизну. Між цими двома полюсами «критичної думки» провалюється в небуття велетень, який таки мав нещастя бути пророком, тож і розтинав своїм лазерним поглядом вулканічну матерію історії, вивергав брили архаїчних ідеологем, бачив маґму молодих націй в гангренозних надрах імперії. Той таки Шевченко як поет слов’янський і поет східноєвропейський між іншим може бути інтерпретований і як великий діагностик сучасної Європи.

Однак провокативні ідеї, кинуті в пащу зварваризованого суспільства, перетворили культуру на давньоримську арену. Хто кого: критик письменника чи письменник — критика? Читай: гладіатор — зголоднілого лева чи навпаки? Бо ж немає кращих харчів для не надто й прихованих канібальських інстинктів цього суспільства, як його власні ж інтелектуали. Тож годі скаржитися на «непомітність» для світу культури суспільства, розміри чиєї пащі, як правило, перевищують розміри мозку.

Поза сумнівом, набагато позитивнішу ситуацію спостерігаємо в історико-політологічному секторі. З одного боку, останнє десятиліття становить собою гігантський крок уперед і у плані нового осмислення історії, і у плані якісної еволюції (якщо не революції) політології. У цьому сенсі вчені-історики, можливо, зробили навіть набагато більше, ніж історики літератури. І історики, й політологи не лише повернули в культуру грандіозну масу забороненого, перекресленого, спотвореного історичного матеріалу, а й запровадили нові сучасні методи його інтерпретації.

І все ж на сьогодні як наслідок маємо в цілому відчуження суспільства не тільки від власної культури, а й від власної історії. По-перше, тут домінує той самий парадокс: «дозволена історія», вийшовши зі статусу дисидентства, перестала цікавити пересічного реципієнта. Наше суспільство ще надто пострадянське, щоб осмислити самостійну вартість «незабороненого». Тож пересічний громадянин цього суспільства ставиться, приміром, до Мазепи чи Петлюри, чиї імена ще в горбачовські часи інтелектуали вимовляли між собою пошепки, приблизно з таким самим роздратуванням, як ставився учора до класиків марксизму-лєнінізму. А по-друге, в умовах глобалізації в цілому світі відбувається процес відчуження суспільства від культури і від історії взагалі. Коктейль із цих двох інгредієнтів — це суміш убивча в конкретній українській ситуації. Саме тут є ризик, що ця патологія буде лише поглиблюватися, а в кінцевому результаті спричиниться до інтелектуальної лоботомії України, а відтак і до її неуникної в такому випадку політичної катастрофи.

Оксана Пахльовська
Продовження в наступних числах «Вісника УВКР»