Дивовижну терплячість українців, фатальну байдужість до власної гідності, мови, культури, історії вже давно помітили наші недруги. І в історії, і в сучасному бутті маємо задосить прикладів зверхнього до нас ставлення. Всіляко тиражуються образливі стереотипи, а ми ще й підтакуємо – бо таки ж воно так... Але терпець колись уривається. І згадуємо раптом, що кожен є образом Божим, а всі разом ми є тим народом «якого Правди сила ніким подолана ще не була».

«Хохли ми чи все ж таки українці?» – таким питанням розпочинає свої варті уваги роздуми Сергій Годний, адресуючи їх до однієї з провінційних газет. Ці роздуми добре віддзеркалюють настрої тих, хто ще не отруївся примарами легкого зиску і «красивого» життя:

«Можливо, миролюбному роботящому українцю справді байдуже, як його іменують інші, аби шмат сала був у хаті, яка, як відомо, завжди скраю. Справді, таких є чимало. Під чарчину «чистої, як сльоза» червонопикі саложери охоче балакають про те, яким наш народ може бути «страшним у гніві», «хай нас лише зачеплять, тоді ми всі покажемо»... Невідомо лише, кому і що мають показувати вдавані борці, котрі атрофованими від оковитої мізками не в силі усвідомити, що найстрашніший ворог – всередині нас.

Байдужість, лінь, національна індиферентність заважають українському возу виїхати на вимощені європейські автобани. Нас не хоче бачити Європа, яка, м’яко кажучи, не зацікавлена в тому, щоб її вулицями шпацірували представники народу, основними ознаками якого в новітні часи стали горезвісна «кравчучка» та смугаста торба...

Зрозуміло, не від доброго життя українці штурмують амбасади країн так званої «розвиненої демократії». А втім, навіть порівняно невелика частка «обраних» (а чи така вже й «невелика», якщо, за деякими оцінками, сягнула одного мільйона працездатних українців? Б.С.) з тепер вже 48-мільйонного народу після виснажливої фізичної праці усвідомлює: «добре там, де нас немає». І шлють новітні «остарбайтери» на батьківщину листи. Розповідають рідним про справжнє обличчя «західного раю»: »Тут нас ніхто не чекає... За місце під сонцем доводиться конкурувати... Грошей вистачає на сяке-таке існування...». Влаштуватися на пристойну роботу нашому співвітчизнику годі й сподіватись, от і змушені працювати, плекаючи надію, що колись «на Вкраїні стане краще жити». Хохляцька логіка у всій красі!

За ще більшої розрухи японці об’єдналися та, працюючи до сьомого поту на своїх скелястих острівцях, показали всьому світові «економічне диво». Вони змусили поважати себе. А що ж ми?..

Проголошуючи незалежну демократичну Україну, ми прагли жити в цивілізованій європейській державі, а не існувати на уламках «імперії моголів». Можливо, досить вже шукати «крайніх», можливо, українцям теж потрібно згуртуватись та довести світові, що ми не «хохли», а наша держава – це не лише Чорнобиль, Клички та «Кольчуги». Ми спроможні подарувати світові українське диво... Особисто я – українець, а не хохол. А Ви?..». Поки ж ми думаємо, як відповісти на це, як постріл, питання, нас непомітно, але на диво послідовно заганяють у глухий кут провин за не завжди власні гріхи.

На телебаченні видовище балакунів, чи то пак ток-шоу. Тема розмови – убивство Симона Петлюри. Про що розмова? Єврейські погроми, вчинені петлюрівцями... Не згадуються масові погроми в Росії ще 1905-го року, не обговорюється денікінська вакханалія. Українцям важливо покаятися за погроми, які були вчинені з відома – чи без відома? – Петлюри (з яких мотивів, звісно, не обговорюється).

А ще українцям важливо покаятися за різанину на Волині. Не говориться про полонізацію Волині в міжвоєнній Польщі, побіжно згадується тугий вузол (і чи не Гордіїв?) етнічних і політичних протиріч, не обговорюється нечувана за своїм цинізмом техніка провокацій, застосовувана і гітлерівськими, і сталінськими спецслужбами. Головне – щоб українці каялися за свої справжні і віртуальні провини, зберігаючи й надалі вкорінене у підсвідомість почуття меншовартості...