Де тільки не кидала доля українців по світу! Ось і далека Камчатка прихистила їх немало. По-різному лягали шляхи сюди із солов’їної України, не завжди ними поверталися до отчого дому.

Українське земляцтво на Камчатці вже відсвяткувало своє десятиліття. Воно об’єднує людей в різноманітних формах громадського життя, і одним із його проявів є газета «Батьківщина», котру редагує Едіта Познякова.

Газета подає цікаву і змістовну інформацію про життя в Україні, містить різноманітні маловідомі або спотворені комуністичною пропагандою сторінки історії. Важливим, як на наш погляд, є публікація юридичних консультацій, документів, що стосуються перебування чи проживання українців в Росії, і правил їх оформлення. І, звичайно, це розповіді про українців Камчатки. У далекому 1973 році після закінчення культурно-просвітнього училища в Каневі приїхала на камчатські простори Марійка Одарченко. Її організаторські здібності, дзвінкий і чистий, як джерельна вода, голос швидко помітили. Кришталевий голос Марії Одарченко нині знають на всій Камчатці. Ансамблю «Чудовий настрій», з яким працює співачка, нещодавно присвоєно звання Народного. Марія не забуває про рідну землю. Вона – член Правління Національно-культурної автономії українців Камчатки.

Хвилює серце читача матеріал про трьох українців, трьох Валеріїїв, які були яскравими особистостями і помітними постатями в камчатському земляцтві. Безжальна смерть забрала їх протягом одного року, але пам’ять про чудових і талановитих земляків – акторів Валерія Поету та Валерія Білоусова і геолога Валерія Сергєєва – збережеться назавжди. Так, як живе й пам’ять про Олександра Гіля, який, на жаль, передчасно, у розквіті творчих сил. пішов з життя. Керівник ансамблю «Менго», він створив яскравий і самобутній колектив. Українець за національністю вчив коряків, ітельменів, чукчів їх рідному, напівзабутому мистецтву танцю, що стало живою легендою. Про нелегку долю нащадка вояків УПА Максима і Мотрі Поліщуків Святослава Поліщука розповідає нарис «Я юності не знав...». Цю хвилюючу розповідь ми сподіваємося розмістити в одному з наступних чисел нашого Вісника.

Ми маємо пам’ятати минуле і жити майбутнім. Надію на майбутнє нам дають наші діти. Зокрема, й ті, що навчаються в українському класі школи №7 Петропавловська-Камчатського, що почав діяти з вересня 2002 року. Марійка Левицька – одна з учениць цього класу – розповідає про навчання в цьому класі:

«В перший місяць навчання наш клас був чимось схожий на Вавілон: учні не розуміли вчителів, а вчителі не відразу сприймали «українську» мову учнів. Але вже через два місяці учні почали говорити не «Доброє утро!», а «Доброго ранку!», вивчили назви головних міст України, її державні символи, познайомилися з основними стравами української кухні. Інколи з’являлися смішні моменти: замість слова «картопля» деякі учні говорили »бульба», з українських страв могли назвати тільки борщ і, як традиційний напій, називали не узвар, а горілку...». Дітей об’єднують численні позакласні, виховні заходи, на яких звучить українське слово, чується українська пісня. Розповідь Марійки завершується словами: «Бажаю, щоб таких класів було більше». Ми теж приєднуємося до цього побажання. Дай Боже!