Отже, що ж передувало укладанню угоди у Переяславі? В умовах постійних війн з Польщею козацькій Україні потрібен був сильний надійний союзник (тодішнього союзника — Кримського хана, вочевидь, дуже влаштовували напружені стосунки з Польщею і виснаженість українських людських ресурсів, союз з Туреччиною на той час уже втратив стратегічне значення). Тому Богдан Хмельницький звернув свій погляд на північного, більше того, — православного сусіда. Це, на його думку, повинно було сприяти підтримці України, оскільки Польща була католицькою державою, Кримське ханство — мусульманським, що само по собі було додатковим джерелом конфлікту. То ж мова йшла, передусім, про звичайну військову угоду з тодішньою Московією (що назвала себе Росією лише на початку ХVIII ст.), але аж ніяк не про відмову від власної державності.
Ось як описує укладання угоди в Переяславі 1654 року канадський історик українського походження Орест Субтельний: «За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, — українці заприсягнуться на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права та привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутрлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві». Проте, ця «простісінька формальність» виявилася фатальною для України. Субтельний продовжує: «раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід’ємно пов’язаною з долею Росії». Додамо — найбільше в ній лихого. Наслідки Переяславської Ради — це і ліквідація автономної української церкви, й насильницьке приєднання Київської метрополії до Московського патріархату у 1686 р., і кривава розправа російських військ над козацьким Батурином у 1708 р., і зруйнування царицею Катериною ІІ Запорізької Січі в 1775 році, і сумнозвісний Валуєвський указ 1863 року про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії, це і «розстріляне відродження» української наукової та мистецької еліти у 20–30-х роках ХХ ст., і три голодомори, й репресії, і концентраційні табори 1960–80-х років, і, зрештою, найостанніші події навколо острова Тузла. Самі переяславські документи чомусь було втрачено, а до нас дійшли тільки неточні копії чи переклади. До того ж, за даними Субтельного, російський археограф Петро Шафранов доводить, що ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами...
У жовтні 2003 р. декілька академічних установ спільно з видавництвом «Смолоскип» утворили громадський Оргкомітет конференцій «Переяславська рада 1654 року», який очолив академік Микола Жулинський. У рамках своєї діяльності Оргкомітет, до складу якого увійшли науковці і представники громадськості, провів низку конференцій, круглих столів щодо проблем Переяславської Ради — про необхідність чого також йшлося в Указі Президента. Одним з таких заходів стала презентація у різних містах України книги «Переяславська рада 1654 р.», яку «Смолоскип» видав спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства НАН України, Науковим товариством імені Т.Шевченка в Америці і Канадським інститутом українських студій.
Це солідне видання обсягом 890 сторінок є унікальним збірником, який, напевно, ще впродовж багатьох десятиріч буде найдокладнішим джерелом наукової інформації про цю подію. Перша частина книги містить передрук праць української історіографії та публіцистики останньої чверті ХІХ — 70-х років ХХ століття. До другої частини увійшли наукові дослідження сучасних істориків — огляд української, польської та англомовної історіографії, статті про Переяславську Раду, її причини і наслідки.
Науково вкотре спростовується так звана «переяславська легенда» про добровільне входження України до складу Московської держави як вияв «споконвічної мрії» українського народу про возз’єднання з московським народом. Навпаки, у працях класиків національної історіографії М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова, А. Яковліва, Р. Ляшенка підкреслюється, що північно-східний напрям дипломатії Б. Хмельницького мав такий самий зміст, як і турецько-кримський, шведський чи семигородський, що основним завданням української політики того часу був пошук сильного військового союзника у боротьбі з Польщею.
Наталка РУДНІЧЕНКО,
аспірант Інституту філології
КНУ ім.Тараса Шевченка
