6 грудня 1982 року, коли гуляла хурделеця, у чарівному карпатському куточку України — селі Верхньому Турківського р-ну на Львівщині, з’явилася на світ Леся Максимівна Ковальчук, тобто Я.

В 1991 році пішла до першого класу Київської середньої школи № 263, яку й закінчила 2000 року (з 8 по 11 історично-юридичний клас).З 1994 відвідувала художню студію «Піраміда». 1 грудня 1995 року вперше надруковано мої вірші в газеті «Зірка». У січні 1996 року відбулася виставка в Державному музеї імені Т.Г. Шевченка учасників художньої студії «Намисто», де були і мої роботи (вперше).

З 2 лютого 1999 року відвідувала літературні студії: «Генеза» (при СПУ) та «Вітрила» (Український Дім). З травня 1999 року беру участь у щорічних семінарах творчої молоді України, що проходять у м. Ірпені.

Брала участь в літературних конкурсах («Гранослов», «Молоде вино», «Жива троянда» — переможниця останнього). Пишу статті на різноманітну тематику (переважно культурну) до газети «Столиця». Організатор і редактор літературної газети Інституту філогогії КНУ ім.Т.Г. Шевченка «Кліо». А також редагую «Лис-Ток», який видає «Молода Просвіта».

* * *

Осінь вабить віршами й красою
А моя душа — кленовий Лист
Захлинулась Муза німотою
І куди подівся її хист?
Я поет лише своєї муки
Простягаю Музі ніжні руки
З нею ми в Батиєвій печалі
Будемо пливти у сині Далі...

* * *

Вавілони сухого листя
Опадають поволі з хвилин
Ти не знайдеш на мапі міста
Роздивляйсь вітражі маслин.
Грає вітер модерний реквієм
На Празоряних клавішах душ
І листопад гарячим інеєм
На калині пише: «НЕ РУШ».
 

* * *
 
Коровай холодного дощу
Я тобі ніколи не прощу
Снігову зажуреність долонь
Не рятує й спогаду вогонь
Крига причаїлась на губах
Що тобі давно віджилий Бах
Почуття іржаво відлітають
Та невже ж отак усі кохають?
 

* * *
 
На коліна падає дощ
і цілує мої долоні.
На коліна падає дощ
я залишуся в його полоні.
А за мить його тут не буде
вже остання звучить симфонія
«Він пішов. А коли ще прийде?»
запитала мене півонія
 
 
* * *
 
Сині коні ввірвалися в місто
Розриваючи днів намисто
Сині коні з мого дитинства
Я звикла до днів самовбивства
Синьо-болісний мій рушник
Простягає мені лісовик
А у ньому маленький рай
Серце гір — Водограй.
 

* * *
 
Крик пересохлого снігу
Із грудей акварельних днів
Чудернацький гербарій снів
Прозирає крізь часу кригу
Галерея порожніх слів
І симфонії талих вод
Недозрілий ще сонця код
У волосі хвилин зітлів
 

* * *
 
Світанок лягає спати
В обійми минулого дня
Змиваються відчаєм дати
Ескізами власного «я»
Верліброва келія часу
Переповнює все життя…
Душа одягнена в рясу
Змітає з серця сміття…
 

* * *
 
Помираю завтрашнім днем
Сивіє тихо дим розлук
Помираю завтрашнім днем
Ще в теплі твоїх уст і рук
Все із точністю до навпаки
Навіть світлі мої рядки
Я самотністю помираю
Кілька днів і шматочок РАЮ.
 
* * *
 
Помаранчеві сльози падали

У маленькі долоні повітря
Осінь прийшла листопадами
В павутинне кохання вітру

* * *

Осінь перекреслена дощами
Айстрою мені ляга до ніг
Сниться перелітними птахами
А твоя душа лягла вже у барліг
Осінь, осінь… книги павутинь
Знов сльоза скотилася на тин
Тільки янгол усміхнувся їй
печально
Простягнувши Вічності потир
І душа зриває мандрів грона —
Утіка від затишку квартир…