Два тижні я перебувала у складі делегації УВКР на Далекому Сході. Однак ні теплий прийом, ні увага і обійми українців не могли приборкати смуток. Чому люди забувають материнську мову, виправдовують себе перебуванням поза батьківщиною? Я намагалася пояснити це природними процесами асиміляції, яким протистояти важко. Але, познайомившись із Святославом Поліщуком, пересвідчилась, як багато залежить від людини, її принципів і свідомості.

Мабуть, кожному з нас довелося зустрічатися з колоритними особами, котрі вирізняються із загалу. Саме такою — яскравою і зовнішньо, і духовно — особистістю є п. Святослав. Під час нашого перебування на Камчатці відбулася презентація книги українською мовою Святослава Поліщука «Я юності не знав…». На той час п. Святослав лежав у лікарні, але, щоб зустрітися із земляками, особливо з колишнім політв’язнем Михайлом Горинем, він все-таки прийшов на вечір.

Святослав Поліщук зі всіма розмовляє українською мовою. Волосся має довге, перев’язане ззаду мотузкою, і зовсім сиве, сивісивісінькі також вуса й борода. Образ музикантамитця доповнює старенька гітара в руках. Презентація відбулася в обласній бібліотеці. На вечір завітало чимало гостей — членів національно-культурної автономії українців Камчатки, їх родини. Активісти громади на чолі з Едітою Позняковою прочитали уривки з книги п. Святослава, і перед очима присутніх відтворилася картина нелегкого, часами трагічного життя автора. Створювати настрій допомагала музика у виконанні Л. Зиневича (скрипка) та В. Кравченка (фортепіано). Не залишили байдужими й пісні п. Святослава.

Сталінські часи драматично відбилися на його долі. У 17-річному віці його було репресовано за причетність батьків до УПА. Варварська каральна система зламала життя юнакові, засудивши його до 10 років таборів. Він пережив голод і холод, але найбільше його вразила зневага до людської гідності. Охоронці плювали в’язням в обличчя, впевнені, що ті у відповідь нічого не зроблять. Але в’язні не завжди мовчки ковтали образи. Вибухали повстання, одне з яких у Джезказгані пережив і С. Поліщук.

Після смерті Сталіна пішли чутки, що малолітніх в’язнів будуть відпускати додому. Під цю категорію потрапив і Святослав, який на той час відбув у таборі п’ять років. З яким нетерпінням його чекали вдома мати і сестра!

Святослав Максимович зізнається: «Я юності не мав…». Дев’ять років молодості були змарновані радянською владою. Але на тому поневіряння не скінчилися. Минуле ходило слідом тінню і нагадувало про себе. Тавро «ворога народу» офіційно знято лише у 1990 р., коли Рівненський обласний суд переслав довідку про реабілітацію.

Вже сорок років Святослав Максимович мешкає на Камчатці, де отримав можливість займатися улюбленою справою — викладанням музики. Він прекрасно співає і грає на гітарі. А ще пише пісні. На моє запитання, як вдалося йому, переживши стільки поневірянь в дитинстві та юності, довгу розлуку з рідною землею, зберегти таку поетичну і творчу душу, а також чисту українську мову, він відповів:

— Тюрми і табори були не тільки жахом, а й академією духовного виховання. Адже навколо мене було стільки представників талановитої інтелігенції. Крім того, там я навчився поважати людей різних національностей. В найважчі хвилини — завжди рятувала музика. Я співав і летів думками в Україну. Незабаром мені виповниться 73 роки, і я все більше сумую за рідною землею. Зізнаюсь, що пісні у виконанні бандуристок з України, які приїхали у складі вашої делегації, — це бальзам для моєї зраненої ностальгією душі.

Світлана Остапа,
прес-секретар УВКР