Неважко переконатися, що українська література Закарпаття, в тому числі й українська література українців Чехословаччини, має кращих поетів та прозаїків, рівно ж фольклористів, етноґрафів чи істориків ніж Олександр Духнович. В Олександра Духновича, як у письменника, є («гарні«) патріотичні й ліричні вірші, він є автором перших («непоганих«) драматичних творів, кількома творами (повістю, нарисом та оповіданням-алегорією) він представив себе також у прозі, однак в літературній творчос ті – він, хоч і був «зачинателем», пізніше навіть «зразком» і його твори довгий час відігравали важливу патріотичну та педагогічну функцію (зокрема в шкільних підручниках, на яких виховувалося кілька поколінь закарпатців), великим чи видатним художником слова, навіть як письменник (лише) Закарпаття, ніколи не був і не є. Не був ні видатним істориком, ґеоґрафом, фольклористом чи етноґрафом, хоча з тими науками йому довелось зустрічатися як авторові підручників та організаторові культурно-освітнього життя.

Неясною і до сьогодні остаточно не висвітленою є також роль Духновича в питаннях літературної мови для закарпатських русинів-українців. Незаперечним є факт, що від половини сорокових років він вживає і обстоює народну мову в літературних та інших творах для потреб народу, що в своїй літературній та культурно-освітній діяльності навіть пізніше він не переходить з народної на церковнослов’янську мову (як помилково твердили деякі дослідники його життя й творчості (Кирило Студинський та десятки інших авторів), проте в питаннях літературної мови його позиція, зокрема під кінець його життя, такою ясною та однозначною вже не була.

Нема виразних автентичних доказів про його перехід на російську літературну мову, нема безсумнівних доказів про його неповагу до народної мови, проте прихильники москвофільства не могли примиритися з тим, що така авторитетна особа, яким був Олександр Духнович між русинами Закарпаття, не бере активної участі у підтримці їхньої орієнтації . На такому «москвофільстві» заслуженого діяча Закарпаття утверджували та до сьогодні утверджують своє москвофільство всі дотеперішні українські москвофіли.

Зовсім інакше виглядає вартість, значення і заслуги величезної і багатогранної організаторської і власне культурно-освітньої діяльності Олександра Духновича між українським населенням історичного Закарпаття. Досить познайомитись з основними фактами його життя та головними сферами його діяльності і ми не зможемо не помітити і не зрозуміти, що в сфері суспільної діяльності, в організаторській та власне культурно-освітній діяльності він (найчастіше) був і першим, і (часто) єдиним, і (надовго) видатним, і, навіть та на жаль, (до сьогодні) неперевершеним діячем.

Дозвольте вказати бодай на три причини такого стану: По-перше: Якщо Олександр Духнович дотепер зістає нашим найвидатнішим організатором культурно-національного життя та найактивнішим культурно-освітнім діячем українського населення історичного Закарпаття, тобто, якщо ми дотепер не переросли й не перевершили його, то це може означати лише одне. А саме те, що ми працюємо гірше, ніж працював Духнович, що ми активно а часто й успішно працюємо лише в окремих ділянках духовного життя народу, в той час як Духнович працював на кожній ділянці, на якій міг допомогти народові чи окремим людям, що ми не є настільки сміливими та відважними, яким був Духнович, не є настільки жертовними, яким був Духнович, не віримо настільки в силу свого народу і не відчуваємо таку велику потребу працювати для його захисту, – для збереження його історичних надбань та для його подальшого розвитку, – не віддаємо всього себе і все, що маємо для потреб нашого народу, як все це відчував, усвідомлював і робив Олександр Духнович. По-друге: В організаторській, видавничій та багатограній практичній культурно-освітній діяльності Олександр Духнович таки справді був великим і видатним, і також тому ми його до сьогодні не перевершили.

Справді: Видати таку чудову, демократичну і доступну дітям і неписьменним їхнім батькам «Книжицю читальную для начинающих», яку видав Олександр Духнович у 1847 році і протягом кількох років пару разів перевидав загальним тиражем – до десять тисяч книжок, і все це за свої гроші, і всі ті книги дослівно роздати учням в руки прямо у школах; видати таку на європейському рівні прогресивну та демократичну і доступну як народним учителям так і батькам школярів «Народну педагогію в пользу шкіл і учителей сельських», яку видав Духнович; самому «71 системизувати (заснувати – Ю.Б.) школу»; заснувати першу спілку українських письменників – «Літературноє заведеніє Пряшевськоє» і зорганізувати 72 людей за її членів, заснувати видавництво при цій спілці і видати десяток книжок, розпочати видавати літературні альманахи, народні календарі, молітовники, катехізиси, «короткі землеписи» та «общії історії» для молодих русинів; допомагати селянам викупитися з панщини; радити батькам як здобувати засоби для посилання дітей у школи та як краще ґаздувати; утримувати на своїй квартирі та на свій рахунок галицьких студентів і допомагати їм, – і так далі, і так далі – майже за кожну з наведених діяльностей інші народи високо поважають своїх діячів-патріотів, а ми за всю ту величезну і заслужену роботу, разом узяту, аж дотепер все ще належно не поцінували його.

І, по-третє: Умови життя і діяльності в час Духновича і в наш час настільки відмінні, – інколи кращі, інколи й гірші, – розвиток окремих галузей економічного, суспільно-політичного чи й культурно-національного життя настільки змінився і пішов своїми специфічними професіональними шляхами, що сьогодні (майже) неможливо бути універсальним діячем на народному полі. І тому зовсім можливо, що ми ніколи не перевершимо того скромного попа, людину без сумніву доброї волі і не малих здібностей, хоч і невлічимо заплутану у політичні та язикові доктрини. В такому разі наш останній могикан – Олександр Духнович – заслуговує нашої найвищої, щирої і правдивої оцінки і поваги за всю свою ціложиттєву діяльність на користь українського Закарпаття, а тим і на користь всього українського народу.

Ми сьогодні маємо державу свого народу з її величезними атрибутами різноманітних можливостей; питанням лише зістає, чи маємо стільки порозуміння для самовідданої праці для народу, стільки усвідомлення значення збереження життя окремих частин нашого народу для історії, сучасного існування та розвитку всього народу, одночасно усвідомлення непоправних втрат від ліквідації окремих частин народу для всього народу, стільки жертовності для праці-боротьби при всяких умовах нашого сучасного життя, стільки вміння й бажання для координації такої діяльності....

Отже, на наше переконання, є за що пригадувати життя і творчість видатного мужа нашої української історії та культури, є за що по справжньому і на загальнонаціональному рівні відмічати двісті років від його народження, проте він не потребує робити з нього другого Шевченка ні для всього нашого народу, ні для окремих його частин, які в різні часи і довгими сторіччями жили й страждали під гнітом чужих панів і чужих імперій.

Юрій Бача, профессор