Творчість поетів, котрим доля призначила «в муках сповивати, живити кров’ю завтрашнє життя», навдивовижу відверта, щира, а отже й беззахисна. В тій беззахисності звучить найвища нота громадянської мужності і самопожертви. До того ж, творчість справжнього поета завжди багатозначна, різноплощинна, зрештою, суперечлива, як суперечливе наше буття. Тому й можливі різні прочитання думок, що вкарбовані у поетичні рядки, по-різному їх осмислюють друзі і недруги, однодумці й недоброзичливці...

1981 рік. Після п’ятнадцятирічного замовчування в книгарнях з’являється збірка Василя Симоненка «Лебеді материнства». Зголоднілий і зраділий читач похапцем читає-перечитує призабуті рядки. Адже все – Василеве! Так, все. І справжня поезія, розсипи поетичних знахідок і одкровень, – й порожньоцвіти, декламації. До збірки не потрапили знані у самвидаві, нищівно-викривальні поезії, значимі пласти громадянської лірики. Зрештою, на що інше можна було сподіватися в тогочасних умовах?

8 січня 1985 року, до дня народження Симоненка, газета «Радянська освіта» друкує статтю Дмитра Шлапака «Незгасна зоря поета». Її автор, котрий свого часу – «за дорученням ректорату і парткому» – керував літературною студією університету, називає Симоненка «митцем ленінського світогляду, співцем доби розвинутого соціалізму». Далі він пише: «Поет-комуніст органічно усвідомлював, що керманичем нашого руху вперед, наших змагань і звершень є партія комуністів, безсмертний Ленін. Тим-то найвищі злети свого образного мислення він присвячує темі партії, образу Ілліча...».

Що ж, після такої блискучої характеристики митця, співця, поета-комуніста варто перечитати оті «найвищі злети»:

Для нас під силу горді плани, що зріли в Ленінськім чолі...

Вбивча іронія цього «шедевру» виявляється у можливості заміни носія гордих планів, бо й Сталінські, і Брежнєвські, і Хрущовські (звучить незгірш: «що у Хрущовськім визріли чолі»), як, зрештою, й Горбачовські плани – усі вони були під силу «нових часів новим титанам»... поки терпець не ввірвався. Однак полишимо випоминати Поетові його вправи-одноденки. Не був він митцем, співцем, поетом-комуністом, хоча й писав і про Леніна, і про партію!... Вірші Симоненка цитували на вибір, а йому йшлося про людську гідність, його пекла ненависть до в Україні-таки рождених перевертнів і до приблуд, звідки б не принесло їх лихо, він з болем дивився на спрацьовані, натруджені руки дочасно зістарених сільських жінок, був небайдужим до нелегкої долі свого народу, радів і сумував, жив і вмирав з ним, закликаючи америки й росії помовчати та прислухатись до розмови Поета з матір’ю-Україною.

А його за це розпинали.

Коли він написав про «цвинтарі розстріляних ілюзій», чиясь догідлива рука (може, і приневолена власна) дотулила заголовок «Пророцтво 17-го року». Аби читач не мав сумніву, що то лише за царя «народ – одна суцільна рана».

Усім єством своїм Симоненко ненавидів лакуз і нікчем. А їх було, наче маку, навкруг нього, вони завжди вешталися поряд, пильні, жадібно очікуючи, аби він тільки спіткнувся, тільки б схибив. Вони вбивали його своєю присутністю. Станіславу Тельнюку належить пророцтво, котре не має нічого спільного з казенним, нещирим тоном статті Б.Шлапака: «Не вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника, чи багатьох інших. Загнали б у тюрму. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника або Віктора Близнеця, у загибель від горілки... Вони б знайшли спосіб розквитатися з ним».

Вони справді знайшли спосіб розквитатися. Замовчуючи і фальсифікуючи. Без поезії Симоненка виросло покоління. Не бачили світу загострено публіцистичні вірші, а друковане безжально нівечилося. Така доля спіткала, скажімо, вірші «Злодій», «47-ий рік», «Задивляюсь у твої зіниці...», «О земле з переораним чолом,...» . Не могло згодитись недремне партійне чиновництво, щоб з’явився друком вірш про дядька-злодія, котрий «краде у себе»; щоб читали про «...мужицькі очі хмурі, Обличчя матерів налякані, тривожні, Коли писали ви, продажні шкури, Про їх життя щасливе і заможне»!

А чого варте неодноразово цитоване «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» у порівнянні з рукописним оригіналом: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!»

Минули роки. Минулися ті, хто розпинав Поета, метушився біля його хреста, замовчував пам’ять про нього. Дійшла до нас уся творча спадщина Василя Симоненка.

А він помер – і залишився в далекому 63-му. Може, інколи надто прямолінійний, в чомусь наївний, подекуди не вільний від тогочасних ідеологічних стереотипів... Але, передусім, Поет і син України.

Сьогодні, у повсякденній, швидкоплинній, мінливій і нетривкій суєті суєт, вдивляючись у глибини нашого буття, розуміємо, що в ті далекі, шістдесяті, геній Симоненка звівся на рівень загальнолюдських цінностей, прав людини, прав нації.

І тому він близький нам.

Тому нам завжди його не вистачало.

Не вистачає.