У 60-х роках я тільки чув, що є такий молодий, обдарований поет. І раптом він вибухає як громадянин, відкрито виступивши проти арештів 1965 року. Про Стуса заговорили політв’язні. А вперше я побачив його у 1971 році, коли повернувся з мордовських концтаборів.

Десь напередодні Різдвяних свят 1972 року Василь зайшов до мене і розповів, що їде до Моршина на лікування, то ж хотів би відвідати на Святвечір сім»ю, яка зберігає народні звичаї. Я написав записку до друзів. Його прийняли. А через кілька днів у Львові Василь розповідав про свої враження від побаченого. «Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила». Розмовляли про традиції і про сучасне, про християнство і Лесю Українку, про громадсько-політичну лірику.

У санаторії, де жив Василь, поселили людину, яка постійно провокувала його на політичні дискусії. Василь дратувався, підозріваючи у співбесіднику агента КГБ.

В останні дні свят ми разом колядували у Львові, відвідали господи багатьох знайомих. А повернувся до Києва Стус – прямо до рук кагебістів...

2 листопада 1982 року, друга година ночі. Мене привезли в Кубинський концтабір особ-ливого режиму і кинули в камеру-одиночку. Грюкнули двері, заскрипів замок. Я присів на стілець, прибитий до підлоги. І раптом громовий голос: «А хто там приїхав, вітаємо!». Луна прокотилася сонним бараком. Я привітався і назвав своє прізвище. За дверима прогупали чоботи і наглядач закричав: «Стус, ви апять захатєлі в карцер?».

Отакий він був. Знав, що дорого йому обійдеться те вітання, але стлумити порух своєї душі, піклуючись тільки про власну шкуру, а отже бути покірним і захланним рабом, він не міг, не та вдача.

Як зберегти в табірних умовах людську гідність? І не тільки гідність. Поетичний хист – теж. На прохання друзів, аби він перепочив, припинив свій безперервний двобій, Василь заявив: раб не може бути поетом. Для нього бути поетом означало постійно боротися зі злом. Будь-який відступ від моральних засад, на його думку, загрожував крахом поетичного обдарування. Це була людина, в шкалі цінностей якої мораль посідала найперше місце. У своєму виборі він не зважав на тяжкі обставини і відповідні наслідки. Це була особистість, що пройшла через складну внутрішню боротьбу, виробила свою ієрархію цінностей, зробила свій вибір, причому вибір остаточний, продиктований моральним імперативом. Раз і назавжди.

Думаю, що свій трагічний кінець він передчував. Літо 1984 року. Мене кинули до камери, де згодом, перед смертю сидів і Стус. Я тоді важко хворів, не ходив на роботу. Василь працював у сусідній камері. Через тонку стіну я почув, як до нього зайшов кагебіст. Василь пішов у наступ. Чому у нього конфіскували усі його вірші, навіть переклади Рільке? Кагебіст відповів, що поезії, вилучені в нього, на складі за зоною. «Але ж ви не повернете моїй дружині твори, якщо я тут загину!».

Як тільки улягалися конфлікти, адміністрація влаштовувала провокації. Дехто припускав, що порожні карцери скорочують кількість наглядачів, інші вважали, що це прагнення тримати в»язнів у постійній напрузі..

Десь улітку 1985 року в концтабір приїхала медична комісія. Стус був тяжко хворим, але його визнали здоровим. Василь обізвав їх фашистами, і знову – карцер. Саме тоді він потрапляє у 12-у камеру. Разом із ним опиняється кримінальний злочинець. Гострі конфлікти. А ще до того принизливі багаторазові обшуки – по 5-6 разів на день. Ідемо на роботу – обшук, з роботи на обід – обшук, з обіду на роботу – втретє, а потім ще з роботи до камери, з камери на прогулянку, з прогулянки до камери. Нерви напружені, як струни. Стус: «Знову нас будуть щупати, як курей!». Стус: «Знокурей!».

«Пєрєстройка» не торкнулася концтабірного режиму. Протягом тільки одного року в нашому таборі з 24-х політв»язнів померло п'ятеро, серед них – Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий... У такій атмосфері йшов до смертної межі і Василь Стус.

На нього написали донос: мовляв, він, Стус, лежав на ліжку не роззувшись, перемовлявся вночі з солдатом на вишці. Брехливий від початку до кінця донос. Десь за місяць перед цими подіями до Василя перевели Леоніда Бородіна. І ось 30 серпня 1985 року викликає Василя начальник концтабору і грубо відчитує його за порушення режиму. Коли Стуса вели до камери, він голосно обурювався: «Зінське щеня! Воно сміє мене повчати. Нічого. Я себе відстояти зумію». Грюкнули двері.

На другий чи на третій день Леоніда Бородіна перевели до нашої камери. Він розповів, що, повернувшись до камери, Василь відразу почав готуватися до карцеру. Сказав, що оголошує голодовку. Леонід запитав: »На скільки днів?» – «До кінця». Це нас занепокоїло. Ми не раз чули від Василя, як морально тяжко відмовлятися від смертельної голодовки. Одного разу в зоні це йому вже довелося робити... Карцер, холод. Серцеві напади, відсутність медичної допомоги. На вимогу Василя дати йому хоча б валідол наглядач відповідав: «Нічєво, абайдьошся».

Остання межа. Ніхто не знає, як Василь її переступив. Чи серце не витримало? Чи фатальне падіння спальної дошки спричинило смерть? Адже єдиний стілець у карцері був прикріплений саме під нею... Я переконаний, що вичерпне розслідування злочинів комуністичного режиму, зокрема й за часів Горбачова, ще попереду. Поет, що не корився неволі, ще обізветься до нас із архівів, у правдивій повісті про його життя і смерть ще з’являться нові сторінки.