Дорогий Український Народе!

Сьогодні твої сини і дочки, що зупинились за межами рідної батьківщини у висліді кривавих подій ХХ століття, чи заради віковічного пошуку кращої долі, їх діти, їх внуки та правнуки зійшлись сьогодні, щоб спільно продовжувати кожньорічне святкування двох найважливіших річниць в історії українського народу минулого століття, проголошень — 85 років тому Акту Державної Незалежності України та 84 років тому Акту Злуки УНР з новоутвореної в Галичині Зах. Укр. Народною Республікою. На протязі майже три четверті століть від 1921 до 1991 років, ці січневі Акти становили основноположне політичне волевиявлення українського народу 20-го століття, який заслуговував не менше від інших народів на право бути господарем на своїй прадідівській землі в межах з’єднаної соборної самостійної держави.

Це право було запечатане кров’ю понад 20 мільйонних жертв на протазі 20го століття до поки не розпалась совєтська імперія зла. Українці заплатили за сучасну державну незалежність більшим чуслом людських жертв ніж будь яка інша східноевропейська нація.

У 1983 р. на внесок українського депутата, Онтарійський Парламент прийняв резолюцію про кожнорічне відзначення 22 січня Днем Проголошення Незалежності України з наданням офіційної прокламації Прем’єром Онтаріо.

Ця Резолюція одночасно заявила відзначення Днів Незалежності всіх народів, які проживають у нашій провінції. Одначе, від часу проголошення Акту Незалежності України в 1991 р. велика частина української діяспори рішила замінити святкування Державної Самостійності від 22 січня на 24 серпня, відкинувши на завжди в забуття відмічення IV Універсалу Українською Народною Республікою в 1918 р.

Вважаю, що це велика помилка, бо обидві дати заслуговують на вшанування та відзначення, як Україною так і діяспорою. Тому і не диво, що 22-го січня уже не бачимо делегацій української громади в урядових прийомних залах. Уже не вивішують на щеблях українські прапори. Уже не видають Уряди прокламацій про січневі акти.

Хоча Українці були першим народом, що проголосив свою незалежність від Росії в 1918 р., а за нами слідували Латиші, Естонці, Литовці та Поляки, ми єдині за тих народів, які зріклися святкувати цю історичну подію на державному рівні в Україні, після розвалу СССР. В порівнані до прибалтійських народів, які з розпадом Совєтського Союзу, проголосили »відновлення» державної незалежності, проголошеної їхніми народами в 1918 р. то у тексті Акту Проголошення Незалежності України 24-го серпня 1991 р., немає мови про будь-яке »відновлення» Державної Самостійности УНР. 22 січня 1918 р. У вступних параграфах, крім покликань на Статут ООН та Декларації про Державний Сувернітет 1990 року, немає навіть згадки про цей історичний Акт, який став основноположником державних атрибутів сучасної самостійної України, її національної символіки та незалежної державницької спадщини.

«Ми здобули українську державу але стратили владу», замітив св.п. Вячеслав Чорновіл. «Національна ідея не спрацювала», заявив Президент Кучма під час святкувань десятої річниці незалежності. Мабуть не спрацювала, бо комусь це було вигідно.

Безумовно ніхто сьогодні не може змінити цей вагомий історичний текст Проголошення Незалежності, який був прийнятий майже одноголосно народними депутатами Верховної Ради України та за який проголосувало понад 90 відсотків народу України, що взяли участь у референдумі. Вітали всі ми Акт 24 серпня незважаючи на наші політичні погляди чи на текст. Одночасно ми не можемо мовчати коли державні власті в Україні по сьогодні відмовляються визнати річницю Проголошення Самостійности УНР 22 січня 1918 р. офіційним державним святом, для шанування населенням України.

Українська діяспора тим більше не може відцуратися від свого минулого і від святкувань січневих актів зокрема від історичного проголошення самостійности IV-тим Універсалом. Це була б політична капітуляція тих всіх ідей в яких ми вірили, які ми прогагували у вільному світі та за яких наш нарід віддав стільки невинних жертв.

При тому складаю Вам шановна громадо велике признання за Вашу національну зрілість та посвяту, що так численно прибули на ці святкування Січневих Актів, а огранізаторам цьогорічних святкувань велике спасибі за добровільну посвяту часу і труду, щоб ця імпреза увінчала успіхом. Коли Президент Українського Екзильного Уряду в серпні 1992 р. передав усі повноваження, архіви та кленоди УНР Президентові Л. Кравчукові, була тоді мабуть найкраща нагода вимагати, щоб президентським указом проголосити дату 22-го січня державним святом. Кожен народ, зокрема такий, що пройшов криваву метаморфозу від колоніяльного гніту до повної самостійності, використовує своє історичне минуле з ціллю будувати життєздатну державу та формувати тривке національно свідоме суспільство. Якщо в Україні була б дійсно своя, змістом і формою, українська влада, вона б звертала увагу на ті історичні події які істотно вплинули на долю українського народу та глибоко вкорінились в його пам’яті. Вона б використовувала їх для державних відзначень та всенаціональних святкувань. Для консолідації демократичної пост колоніяльної самостійної держави і нації, такі заходи приносять лише корість.

Святкуючи цьогорічні роковини Січневих Актів, перед нами образ цього кривавого урожаю, який скосив життя в минулому столітті, майже половину українського народу, якщо порівняти з числом населення сучасної України. Він почався з Першою Світовою війною, продовжувався в часі визвольних змагань УНР, ворожими окупаціями, голодоморами, єжовщиною, Другою Світовою Війною, бротьбою ОУН-УПА, сталінським терором, депортаціями, засланням та мордорвськими таборами смерті — майже до серпневого проголошення незалежності 1991 року.

На жаль, немає в Україні одного пропам’ятного «Дня Скорботи» чи одного спільного «Дня Ветеранів» коли народ міг би спільно вшанувати всіх тих, що полягли за батьківщину без огляду в якому мундурі вони воювали – так як ведеться в інших країнах.

Цікаво порівняти сучасний стан української мови в Україні з першими роками радянської влади, коли в процесі українізації партійні, урядові службовці отримали в 1923 році вказівку пройти спеціяльно організовані курси української мови. Тим кому не вдалося успішно закінчити, їм загрожувало звільнення. Таким чином в 1927 році українською мовою велося 70% всіх урядових справ.

На жаль, течія в сьогоднішній Україні цілком протилежна. Як знаємо, у 2004 році Україна відзначатиме 350 річчя горезвісної Переяславської Угоди, яка понад 300 років приневолила Україну в обіймах російської імперії царів та совєтів. Цього року також припадає 70-ти річчя Голодомору. В порівнянню до відзначення Переяславської Угоди, Президентська Адміністрація береться з великою неохотою до відзначення Голодомору. Президентський Указ не згадує і не порушує Резолюцію Української Всесвітньої Координаційної Ради з 1993 р. про створення державного музею присвяченого українському Голодоморові, бо це означає монументальне засудження СССР, спадкоємцем якого є путінська Російська Федерація. Український Уряд ще не виявив будь-якої ініціятиви, щоб поставити організаторів та виконавців цього злочину на міжнародній суд з вимогою майбутньої компенсації на взір холокосту євреїв гітлерівською Німеччиною. По сьогодні самим жертвам холокосту виплачено Німеччиною понад 30 мільярдів амер. дол. в додатку до 50 мільярдів додаткової компенсації державі Ізраїль. Про таку компенсацію жертвам українського холокосту прийдеться лише мріяти.

Відзначуючи «Рік Росії» якраз у цю трагічну річницю, вже пора вимагати від Росії низку економічних та торговельних привілеїв та поважного знизення цін на енергетичному ринку як форма компенсації.

Цей селективний підбір пам’ятних дат українськими властями, щоб задоволити ідеологічно скам’янілу номенклятуру та політичні замовлення старшого брата можуть довести лише до розбрату та внутрішних конфліктів серед населення.

Немає сумніву, що віддалення від недавного минулого та перетворення світогляду тих які ще залишились осліпленими радянською пропагандою та брехнею вимагає часу. Ми вже є свідками цього повільного процесу еволюції та метаморфози зокрема політиків під тиском демократичних виборів та успіхів національно демократичних блоків, де кожен старається приподобатись виборцям заради їх голосів.

Ось чотири роки тому, Президент Кучма напередодні президентських виборів 1999 року підписав Указ «Про День Соборності України» відзначуючи таким чином лише Січневий Акт Злуки 22 січня 1919 року. Відтак 14-го жовтня минулого року Президент зложив офіційний привіт ветеранам УПА на святкуванні їхньої 60-ої річниці у Києві заявляючи, що «Ви також зробили свій внесок у боротьбі за право жити у власній державі». А три дні тому, підписав розпор’ядження «Про вшанування пам’яті героїв Крут» для патріотичного виховання молоді.

Рівно ж, перший раз за одинадцять років прозвучала заява Верховної Ради 22 січня ц.р. про IV Універсал Центральної Ради, заявляючи, що проголошення самостійности 85 років тому «була основою майбутньої незалежної державності України.» Це мабуть перший крок до остаточного визнання цієї дати державним святом.

Дорога громадо!

Відзначення цих річниць єднає нас незривним ланцюгом живих, мертвих і ненароджених. Вони єднають нас нашою правдою, бо за словами Великого Кобзаря «в своїй хаті, своя правда і сила і воля».

Дорогий український народе! На жаль твоя хата ще напів своя, напів чужа. Тому, ти ще виборюєш історичну справедливість! Я переконаний, що тим самим чудом, яким український народ фізично вижив геноцид 20-го століття, яким Україна постала з небуття, вона в короткому часі вийде з сучасної внутрішньої кризи та міжнародної ізоляції.

Пригадаймо слова св. отця Івана Павла Другого в день його приїзду в Україну: «Народе, що живеш на цій землі, не забувай цього – хто шукає, той знаходить. Хто щиро зорієнтований покаятися, простити, дихнути мужність у знесилені серця, протистояти організованому злу, будувати рідну хату – той увійде в історію як речник духовних вартостей, що мають стати основою нового суспільства, нової держави!»

Молимось за наш терпеливий народ, який проходить не легким шляхом, щоб здати іспит зрілости національно демократичного устрою, де повинно рядити верховенство права, прозорість, незалежність судів та свобода слова.

Дорогий український народе! Ти переболієш болі! Ти перебореш усі труднощі! Ти завтра досягнеш сьогодні недосягненого щастя та добра! Прийде день коли десятки тисяч твоїх синів і дочок не шукатимуть кращої долі закордоном як раби в чужих країнах! Ти пройшов тернистий шлях 20-го століття, а 21-ше, це буде твоїм століттям!

Слава тобі українській народе!
Слава твоїм героям!
Слава Україні!