Не можна не привітати ініціативу редакції «Пам’яток України» – повернутися після десяти років до становища української меншини в Словаччині і показати, як воно розвивалося.

Відомо бо, що одна точка не дає можливості визначити напрям прямої. Матеріали, які журнал опублікував під кінець 1992 року, зафіксували скрутне становище української меншини в Словаччині, проте могло йтися про тимчасовий стан після, як тоді здавалося, кардинальних змін в комуністичних державах Європи та після розпаду всієї системи комуністичної ідеології. Отже, окремі тогочасні явища чи тенденції могли не вважатися визначальними чи довготривалими, а могли бути тимчасовими та принагідними. Саме тому порівняння тодішньої і теперішньої ситуації української меншини в Словаччині дасть нам набагато точнішу інформацію не тільки про її життя, але також про тенденції його розвитку.

Принагідно з жалем зауважимо, що жодне інше друковане видання не підхопило ініціативу «Пам’яток України» і не подало подібної картини життя української меншини в Словаччині. Немає помітного інтересу і з боку установ та інституцій України – державницьких, наукових чи суспільно-громадських – до своїх меншин в сусідніх з нею державах.

За нашим переконанням життя кожної меншини залежить принаймні від трьох факторів: 1) від умов, які для життя меншини створює держава, в якій меншини живуть; 2) від умов, які для життя меншини створює материнська країна меншини; 3) від активної та свідомої діяльності самої меншини.

Саме цими факторами можна пояснити протилежне становище, наприклад, мадярської та української меншини в Словаччині. Хоча ставлення словацької політики до обидвох меншин майже однакове, зовсім іншим є ставлення Угорщини та України до своїх меншин в Словаччині та зовсім іншим є ставлення самої мадярської та української меншини до свого становища.

Громадянин Словаччини – мадяр є максималістом у своїх вимогах до Словаччини, в той самий час громадянин Словаччини – українець є в кращому випадку мінімалістом, а часто навіть нігілістом у своїх вимогах до Словаччини, (бо іншою була в історії доля мадяра, громадянина пануючої держави, ніж українця, довгі століття бездержавника, гнобленого пануючими державами).

Десять років тому все, що вимальовувалося як тенденція, нині переросло у продуману й цілеспямовану діяльність держави, спрямовану на повну та остаточну ліквідацію української чи русько-української меншини.

Першим і вирішальним кроком такої політики «нашої» словацької держави щодо української меншини було розділення тієї меншини не тільки на дві самостійні, але на такі дві самостійні меншини, між якими, мовляв, нема нічого спільного. І все лише на тій підставі, що частина української меншини в Словаччині для означення своєї національної приналежності надалі користається традиційною, історично виправданою назвою РУСИН. Треба знати, що так те населення називало себе протягом століть, поступово частина його почала називати себе (або різні держави називали його) іншими назвами (угророс, карпаторос, малорос, руський, русский, українець), проте всі діячі того самого населення, рівно ж діячі різних держав та державних установ тих держав, знали, що йдеться про різні назви руського населення, яке колись творило Київську Русь, а протягом складної історії сформувалося як український народ. Тому при переписі населення завжди зараховували всі ті самоідентифікаційні назви руського населення разом і хоч називали те населення по-різному, завжди вважали його одним національним колективом.

Тільки при переписі населення у 1991 році статистичні органи Чехословаччини завели дві рубрики, – окремо «русин», окремо «українець» – і з того часу почали вважати громадян однієї меншини за дві самостійні і зовсім незалежні одна від одної національності, хоч йдеться про громадян того самого району, того самого села, навіть тої самої родини, тої самої віри, бесіди, історії, культури, традицій, звичаїв тощо. І хоч окремі громади протестували, що їх, як русинів, підпорядковували під Русинську оброду – самозвану антиукраїнську організацію, а вони були і є активними членами Культурного союзу українських трудящих, (перейменованого у 1990 році на Союз русинів-українців Чехословаччини – від 1993 року – Словаччини), і хоч сама Русинська оброда довгі роки не мала індивідуальних членів і не здійснювала жодної культурно-освітньої чи іншої діяльності, яку б перед тим не здійснював КСУТ, це ніяк не позначилося на ситуації.

Єдиним аргументом Словаччини, яким вона виправдовує таку свою політику щодо української меншини, є твердження, що кожен громадянин має право назвати себе ким хоче. Не заперечуючи права громадянина вважати себе турком чи татаром, найкращим письменником, співаком, генієм чи навіть богом, ми все-таки вимагаємо зважити, чи така людина є справді тим, ким себе вважає. Лише бажання остаточно і назавжди зліквідувати існування цілої меншини у Словаччині може пояснити факт такого абсурдного розуміння демократії і прав людини. Розділивши невеличку та економічно й культурно-політичну слабку меншину на дві і протиставивши їх, твердять, що йдеться про наші внутрішні справи…

Якщо ж йдеться про ставлення материнської країни до своїх меншин в державах її сусідів, то, як і десять років тому, ми лише натякаємо державі українського народу – вільній і ніби незалежній Україні – про потребу усвідомити відповідальність за долю значних частин свого народу, які в результаті історичного розвитку опинилися на території держав-сусідів України і які своїм дотеперішнім історичним життям-боротьбою довели своє історичне бажання зостатися часткою свого народу.

Усвідомлюючи, що проблематика меншини торкається багатьох країн Європи (майже немає країни в Європі, в котрій би жив весь її «державотворчій» народ і не було б розсіяних частин її народу по територіях інших держав) і знаючи як багато країн постійно цікавиться долею своїх меншин і, згідно можливостей, дбає про найосновніші їхні потреби, ми сподівалися (і сподіваємось!), що Україна зрозуміє складність ситуації нашої меншини і усвідомить свої обов’язки щодо неї. Знаючи складну ситуацію сучасної України, ми не наполягали на фінансовій чи матеріальній допомозі, хоч і така допомога була б корисна, а сподівалися лише усвідомлення Україною свого обов’язку. На жаль, в цьому питанні не дійшло до помітних принципових змін. Нігілістичне ставлення тодішньої України до усвідомлення та зрозуміння важливості питання українських меншин для всієї української держави та всього українського народу не було лише короткочасним чи тимчасовим явищем, викликаним чи зумовленим тогочасними величезними проблемами країни, але мало свої глибші причини.

За нашим переконанням, після розпаду могутньої Київської Русі український народ вже ніколи не мав держави, яка була б державою всього українського народу і яка була б справді заступницею для свого народу. Тому найвищі посадовці сучасної держави українського народу не почувають за собою обов’язку турбуватися якимись його частинами, тим більше, коли вони й так мають перед собою неймовірно багато неймовірно складних проблем. Нам можуть зауважити, що є різні плани-програми допомоги держави закордонним українцям, але якби ж бодай частина тих планів була реально втілена в життя!

Однак найголовнішим і найважливішим є третій фактор, від якого залежить життя українських меншин в Європі, а саме – організація та продумана діяльність самої української меншини.

В цьому аспекті становище української меншини в сучасній Словаччині також значно погіршало та перетворилося з тенденцій на постійну тривалу ситуацію. Наслідком політики Словацької держави щодо нашої меншини стало значне обмеження сфери діяльності нашої меншини, ліквідації окремих форм та засобів діяльності (театр, ансамбль, радіо, видання періодичних та т. зв. неперіодичних видань, видавництво та підручників, шкільництво тощо). Така політика братньої, сусідньої з Україною держави стала можливою внаслідок «невтручання» України в українські справи за своїми державними границями, проте й керівники української меншини в Словаччині з власної «ініціативи» поводять себе так, що не тільки належним способом не відстоюють хоча б основні потреби населення, яке представляють, але часто сприяють успішному проведенню продуманих акцій різних антиукраїнських сил, спричиняють розпорошення сил та послаблення потенціалу української меншини в Словаччині, яка не раз доводила свою силу і правильне розуміння українських справ. Вже зовсім нема, наприклад, такої важливої категорії населення, як українська шкільна молодь. Українська молодь стає поступово національно неграмотною, індиферентною, вона не охоплена жодною молодіжною організацією чи іншою формою впливу та виховання. Подібно можна б говорити про зникання такої категорії, як українська інтелігенція, та про низький інтелектуальний рівень інтелігенції (учителів, священиків тощо), занадто повільне зростання нових категорій національно свідомих інтелігентів (лікарів, суддів, економістів, підприємців, політиків).

Юрій БАЧА,
проф. філософського факультету
Пряшівського університету