На десятому році існування Української Всесвітньої Координацйної Ради, на початку 2003 року, ми створили телерадіопроект «Ми — українці!», спрямований на підтримку та розвиток зв’язків українців, які проживають в нашій державі та різних країнах світу, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі у процесах, що відбуваються в Україні, об’єднання зусиль органів виконавчої влади України та громадських організацій українців, а також ознайомлення теле- і радіоаудиторії України з життям і проблемами діаспори.

Телепрограма «Ми — українці!» тривалістю 30 хвилин мала виходити на Першому Національному каналі Українського Телебачення щотижня із повторами на УТ-2, а також транслюватись через супутниковий канал Україна-світ на 68 країн світу. Прикро, але телепроект «Ми — українці!» незабаром після виходу в ефір першого випуску тимчасово припинив своє існування через брак коштів. А ще прикріше усвідомлювати, як цієї програми не вистачає людям. Зате радіопрограма «Ми — українці!» виходить в ефір кожного тижня на першому каналі Українського Радіо, передачі транслюються також в ефірі всесвітньої служби УР, маємо і свій сайт, де розміщені всі випуски цієї радіопрограми, навіть ті, які з певних причин не побували у радіоефірі.

Після прем’єри радіопрограми «Ми — українці!», що відбулася 5-го січня 2003 року, почали надходити відгуки і листи слухачів УР з усіх куточків України, а також від представників діаспори. Патріотично налаштовані, свідомі своєї українскості люди сприйняли нашу програму «Ми — українці!» з радістю. Їм імпонує її ідейна спрямованість, а також те, про що в ній ідеться і які теми обговорюються.

Окрім відомих науковців-українознавців в ефірі побували представники діаспори Осип Мороз, Анатоль Камінський, Євген Стахів, а також голова УВКР Михайло Горинь, його заступник Павло Мовчан, члени УВКР Петро Кононенко, Максим Розумний (Київ), Лариса Скрипникова (Карелія), Микола Сергієнко (Кубань), Марія Шкамбара (Канада), Віктор Педенко (США), відомий правозахисник Євген Сверстюк. Майже всі вони брали участь у різноманітних круглих столах, які організовувала Українська Всесвітня Координаційна Рада.

На жаль, ми не завжди маємо розуміння і підтримку. Так, інтерв’ю з відомим вченим і громадським діячем Анатолієм Погрібним не потрапило до ефіру тільки тому, що він відверто висловлює свої погляди. Що ж, багато людей — багато точок зору, чому погляди одних мають перевагу порівняно з іншими?

Одного разу мені зауважили, що вже в назві програми «Ми — українці!» закладена інтрига... Яка, панове?! Що ми — український народ, який проживає на землі, ім’я якої Україна?! Стривайте, нічого не розумію! А може, справді є інтрига — і вона в тому, що ми, хоч називаємо себе українцями, а розмовляємо частенько російською мовою. Молодь, яка приїздить «до города» із сіл та містечок щонайперш починає опановувати «вєлікий і могучий», а слово рідне, і то покалічене, залишає для розмови з батьками.

«Дивують мене «фортунатівські кияни» ставленням до української мови. Ось уже від кого — від кого, але не чекав, що мої односельці стануть такими російськомовними. Хіба вже забулося, яким посміховищем ставав той, хто після недовгого проживання в місті, приїхавши в село, починав балакати «на руском язикє», вживаючи вирази на кшталт: «Мамо, а чий то п’йовень пішов?». Щоправда, освітній рівень сільського населення з того часу значно підвищився, але не на стільки, щоб не впізнати в російськомовних киянах уродженців Коростеня, Умані, Конотопа, Крижополя... Якраз у громадських місцях, на транспорті, в закладах культури, торгівлі, побуту і спорту намагаються засвідчити свою «культурність» громадяни з близьких і далеких від Києва сіл. Нехтують рідною мовою, зі шкіри пнуться, щоб показати свою «шляхетність», забуваючи, що переважна більшість пасажирів, глядачів, відвідувачів не тільки говорить, а й думає українською мовою, бо вона для них рідна, як і ті села, і містечка, в яких вони росли, як Фортунатівка для моїх односельців, в якій, на жаль, залишилося лише кілька дворів».

Недаремно я використав цей уривок із передачі, адже мовне питання є одним з найголовніших на сьогоднішній день. А щодо назви програми — вона є своєрідним ідентифікатором національної свідомості. Доки ми будемо розмовляти російською мовою, доти не зможемо усвідомити себе українцями. Тому УВКР вже 10 років поспіль працює над тим, щоб повернути всі права українській мові на теренах нашої держави. Ця проблема є наскрізною в усіх наших заходах.

На час створення УВКР одним із пріоритетних завдань Ради було сприяння утвердженню інтересів України та світового українства у всіх сферах світового простору: економічній, політичній, правовій, науково-технологічній, освітній, етнокультурній, інформаційній. Шлях до взаєморозуміння починається з отримання інформації.

Нам вдалося вийти в радіоефір. Близько 30-ти випусків програм «Ми — українці!» знаходиться у фонотеці Національної Радіокомпанії України, а також на сайті УВКР. Дякуючи Всесвітній службі УР, новини з рідної землі можуть чути українці в різних країнах світу. Маю надію, що й телепрограма «Ми — українці!» відновить свою роботу — тоді люди зможуть не тільки слухати, а й бачити, що відбувається в Україні і українському світі загалом. УВКР вимушена шукати спонсорів, аби реалізувати телепроект, а поки що лежить на полиці відзнятий відеоматеріал про перебування делегацій УВКР в російсько-українському прикордонні. Ми побували в Білгородській, Курській, Воронізькій областях, на Кубані. У Білгороді, Курську, Воронежі проводили круглі столи в університетах. У своїх передачах я розповідав, як живуть українці в різних місцевостях, як задовольняється їх законне право на освіту, культуру, інформацію рідною мовою. На прикладі Росії можна бачити, що це право реалізується там дуже важко, принаймні, в тих областях, де побувала делегація УВКР.

В Білгородській, Курській, Воронізькій, Ростовській областях живе не менше третини українців, але вони не мають українських шкіл, культурних закладів, власних газет та телерадіопередач. Та будемо сподіватись, що ситуація зміниться на краще і влада на державному рівні задовольнить всі потреби українців Росії.

Українці російсько-українського прикордоння дякували нам за те, що до них завітала делегація з України. Отже, УВКР свою справу потроху робить. Головне, аби нам у цьому сприяли, а не заважали...

Микола Свінціцький,
Головний редактор радіо-і телепрограм