У цьому числі Вісника ми вміщуємо відповіді пп. Омеляна Коваля та Михайла Парипси.

1. В силу відомих історичних обставин сьогодні є різні спільноти: власне українці, автохтонні українці за кордонами України, Західна та Східна діаспора.

2. Важливою і для нас болючою є проблема національної асиміляції. Загалом зрозуміло, що, людина має якось пристосовуватися в чужоземному середовищі — оволодівати мовою, приймати звичаї і традиції, обживатися поміж сусідами. Очевидно, що постійне місце проживання призводить до посилення асиміляційних процесів у кожному наступному поколінні.

Представники ж так званої четвертої, останньої хвилі еміграції взагалі уникають зайвий раз підкреслювати свою національну приналежність. З іншого боку відомо, як материнні держави дбають про своїх одноплемінників — підтримують різноманітні зв’язки, будують школи, займаються цими проблемами на найвищому рівні і з відповідним ідеологічним забезпеченням.

3. Не викликає заперечень, що запорукою національної самобутності є можливість підростаючому поколінню вивчати рідну мову, долучатися до рідної культури. Цю можливість має забезпечувати і родинне спілкування, і навчання закладах освіти.

4. Наше останнє запитання традиційне — яка Ваша точка зору на діяльність УВКР і щоб Ви побажали нашій Раді на майбутнє?

У відповідь на Ваше звернення в справі нашої оцінки взаємовідносин України і Українців, проживаючих поза її межами, подаємо наступне:

1. Термін «Світове українство» поки що не відповідає дійсності. Щоб такий термін можна було вживати, то мусили б заіснувати істотні зміни у відносинах материка стосовно діаспори і автохтонного українського населення в сусідніх з Україною державах. Це саме стосується до поняття українства в загальному.

Якщо Українська Держава своїм законодавством не встановить знаку рівности між українцями, проживаючими в Україні і тими, що проживають за її межами, то відчуження цих останніх буде зростати аж до повної асиміляції в чужому світі. Під цю пору є ще родинні зв’язки поміж обидвома категоріями українців, але ті зв’язки будуть слабнути серед дальших поколінь, що можна ствердити вже тепер на підставі реакції з боку молодшого покоління народженого поза межами України.

Це покоління, хоч і має українське національне виховання, не знаходить собі місця, не відчуває національної гордости відвідуючи Україну, де українська мова знехтувана навіть в урядових структурах, де народ позбавлений нормального людського життя, а корупція і злочинність завдають нищівного удару колись високій моралі і духовності України.

2. Питання асиміляції є тісно пов’язане з національним вихованням як в Україні так і в діаспорі. Тільки добре опрацьована виховна система з тим самим виховним ідеалом для України і на поселеннях поза Україною може виплекати однорідний тип «світового Українця», для якого Україна буде основною цінністю і панцирем проти асиміляції.

Поки що Українська Держава не тільки не допомагає діаспорі у розв’язанні цієї проблеми, але і в Україні не було зроблено наголосу на національному вихованні. Космополіти України не збудують і її не захистять.

3. Українське шкільництво в Бельгії поволі оживає з ініціативи частини свідомих батьків, і таких шкілок нараховується 4. В них навчається біля 40 дітей. Такі школи повинні б мати піклування з боку Міносвіти України, зокрема щодо забезпечення підручниками.

4. УВКР може належно сповнити своє завдання громадського координатора в світовому масштабі, якщо б допильнувала виконання рішень державної програми «Україна — Діаспора», а також структурування громадського життя в Україні, котре повинно б бути рівноважником до владних структур і контрольним чинником у застосуванні законодавства, як це робиться в цивілізованих країнах.

На поставлені питання можна писати наукові трактати, однак і цього досить, щоб усвідомити важливість проблем, котрі чекають розв’язання на рівні Української Держави і її владних структур.