Туга за Україною завжди була притаманна українцям, які з різних причин подались до інших країн за кращою долею. І коли держава наша звелася на ноги, понад двадцять мільйонів українців у світі стежили за її становленням. Нині з усіх континентів їдуть колишні добровільні і недобровільні вигнанці у гості додому, до незалежної України.

Гірше почувають себе ті українці, які із злої волі тоталітарного режиму опинилися в чужині... на своїх споконвічних землях. Взяти хоча б багатостраждальне Придністров’я – чудовий край, який до 1940 року у складі Молдавської Автономної Республіки з столицею в місті Тирасполь належав Україні. Вже скільки води спливло у сивому Дністрі з того часу, як сталінські «ножиці» по живому відрізали цю часточку землі від України. Українські школи тут почали закривати в 1963 році. Десятиліттями мова передавалася з покоління в покоління. Лише з розвалом радянської імперії придністровські українці заявили про себе у повний голос.

На лівому березі Дністра створилася Придністровська Молдавська Республіка. Що відомо нам про неї? Тільки те, що люди не хочуть у складі Молдови з’єднуватись з Румунією. Але зміст численних Звернень українців Придністров’я до Президентів і Урядів Молдови, України, Росії, місії НБСЄ, міжнародного суду в Гаазі, до українців всього світу один: вони прагнуть історичної справедливості, хочуть, щоб їхні діти навчались у школах рідною мовою. Адже в Придністров’ї проголошено рівнозначними три державних мови, чому ж українська мова дискримінується? Наприклад, в Кам’янському районі, де проживає 42% українців, немає жодної української школи! З 16 шкіл району, як друга мова, українська викладається у 8-ми. Не кращі справи і в інших районах.

З метою привернути увагу до життя придністровських українців Українська Все-світня Координаційна Рада нещодавно започаткувала спільно з Управлінням у справах національностей та міграції Київської міської державної адміністрації кон-курс «На краще знання української діаспори». Його учасниками стали директори, вчителі та учні шкіл, які мають партнерів по співпраці в Придністров’ї. У проведенні конкурсу, який відбувся у приміщенні Парламентської бібліотеки, взяли участь відомі в Україні громадські діячі, працівники УВКР та Управління в справах національностей та міграції Київської міської державної адміністрації.

Підводячи підсумки, голова УВКР Михайло Горинь наголосив, що цим конкурсом в руки наймолодшого покоління передається важлива функція пізнання українців поза межами України. Я впевнений, що тут сидять майбутні академіки, міністри, організатори, тобто ті, хто завтра робитиме українську політику. Я дуже радий, що ми започаткували унікальну роботу. Дай Боже, щоб вона мала продовження в наступні десятиліття.

Видатний українознавець Петро Кононенко у своєму виступі підкреслив: «Я хотів би, щоб ви усвідомили важливість своєї роботи. Оце журнал, який іде у 64 країни світу, українців поза Україною понад 20 мільйонів. Поки що в ньому видруковано дві учнівські праці поряд з роботами академіків. І той, хто буде читати Ваші праці, переконається, яку вони мають цінність.

Я зовсім недавно повернувся з конференції, яку проводили Придністровська Республіка і Міжнародна всеслов’янська академія науки. З академіком Георгієм Філіпчуком ми познайомилися із станом справ на наших питомих землях. Звичайно, сьогодні ніхто не стане займатися переділом територій, це доля Європи і світу, це війна, яка невідомо чим закінчиться. Але це не означає, що ті люди, які там є, не знають, що таке Україна. Ми теж не можемо не знати, що і там Україна, як є в Австралії, в Аргентині, Бразилії, Канаді, Сполучених Штатах Америки. В Придністровській Республіці 23,4% українців. Росіян і молдован менше. Але русифікація, як і колись, є й сьогодні.

Багато держав надали українцям великі можливості. Скажімо, в США є десятки шкіл, кафедри, є при Гарвардському університеті інститут українознавчих досліджень. Але і школи, і кафедри українці організовують своїм коштом. Зуміють налагодити зв’язки з владою – вона допоможе, ні – це їхні справи. Ми ж в Україні перед усіма маємо обов’язок. Тільки перед українцями ніхто обов’язку не має.

Я читав ваші праці. Я побачив, що приходить нове покоління. Чи можна знати, що таке Україна і Київ, не знаючи світу? Не можна. Тому ваша робота надзвичайно важлива. Ми повинні показати хто ми. Коли була колонізація Америки, туди ринулися усі: голландці, німці, англійці, французи. І вони добували там гроші, капітали, везли з собою для захисту озброєні загони. А українці здивували світ. За перші декілька років вони побудували в Америці понад 14 тис. шкіл, храмів, бібліотек, музеїв і показали, що наш недержавний народ є справжнім народом. Треба і киянам розповісти, чим ми є там і чим ми є тут. Нам треба бачити все в порівнянні, як Кобзар нам заповідав, у всіх вчитися, голову тримати високо.

Впродовж століть ми гордо пройшли по світу, хоча в себе вдома часом були і нікчемними. Сьогодні не треба плакати-ридати, а здобувати, як не собі, хоча б синам добру долю. Чому й досі питаємо: за яким возом йти російським чи європейським? А щоб на власному коні? Ми ж були народом, на який рівнялися. Наша робота надзвичайно корисна. Будь-яка дорога починається з першого кроку. Ви його зробили. Але ми разом із Київською міською держадміністрацією, УВКР звертаємось до Вас з проханням не полишати цієї справи, продовжувати її. Коли ви захочете написати «Роль Києва в українській історії», це буде не менш важливо, ніж про Придністров’я».

У своєму виступі Володимир Горовий, заступник начальника управління у справах національностей та міграції Київської міської держадміністрації, зазначив, що такий конкурс в Україні проводиться вперше, але він має стати щорічним. Ми мало знаємо про українців поза межами України. Ви першими зважилися взятися за таку важливу, цікаву справу, важливу не тільки для вас, а й для української держави в цілому. Спілкування з однолітками-українцями інших держав дасть поштовх до єднання всесвітнього українства, заради якого й створена УВКР. Мені приємно, що Київ став одним із засновників такого руху. Кожне покоління робить свою важливу справу, але з часом воно відходить. І ви саме ті, хто в перспективі буде здійснювати політику, спрямовану на те, щоб і українці поза межами України не забували, з якої вони землі вихідці, щоб теж несли своє тепло до України і підтримували її. Зрозуміло, що не кожен з вас стане дослідником, але я думаю, що кожен збереже ту часточку розуміння, що українці всього світу – це одна сім’я.

Розповідає Тамара Драч, директор школи №248. Ми співпрацюємо із школами №1 і №16 м. Тирасполь. Коли ми вперше туди приїхали, мене вразило, що на російських підручниках стоїть штамп: «Подарунок від Уряду Росії». А ми привезли з собою підручники – подарунок від школи. А скільки радості було у вчителів, дітей, батьків, що до них приїхали з України, з древнього Києва! В Тирасполі щороку проводиться конкурс читців, присвячений Т.Г. Шевченку. Ми брали участь у роботі журі, вручали і свої грамоти, і грамоти товариства «Україна-Світ». Мене вразило, як люди тягнуться до українського слова, до української культури. Я думаю, що ми всі робимо важливу справу. Адже ниточки дружби зв’язують дитячі серця, а діти найкращі дипломати. Вони залучаються до деякої міри до політики, привчаються формувати нашу українську політичну думку.

З виступу Тетяни Каплун, директора школи №151. Два роки тому ми підписали угоду про співпрацю з школою Кам’янського району і нас запросили на святкування 10-річчя української громади. Її засновником був Олександр Бут, а зараз вона в надійних руках Миколи Стасішена. Мені довелося поїхати за 14 км від райцентру Кам’янка в живописне село Окниця. В школі 167 дітей. Ми з ними вже зустрічалися під час зимових канікул у Києві. А коли потрапила в школу – серце озвалося болем. Діти в сім’ях розмовляють українською мовою, а в першому класі – потрібно вчитися російською мовою за російськими підручниками. Коли я привезла до своєї школи хліб на вишитому українському рушникові, мед і придністровське вино, розповіла про враження, мої колеги пройнялися любов’ю до придністровських друзів. У тій школі є вчителька, яка з сусіднього села у Вінницькій області ходить на роботу, двічі щодня перетинаючи державний кордон з Україною. Вона провела відкритий урок «Моє родове дерево». Дуже вразило те, як діти добре розмовляють українською мовою. Ми зібрали підручники, методичні розробки і передали для Окницької школи. Коли відвідали школу вдруге, побачили, що наша література стала їм у пригоді, саме по ній вони підготували свято української мови. Прикро, що на рівні держави ми ще не можемо допомогти тим людям, тому потрібна народна дипломатія. Я дуже вдячна господарям, які організували такий чудовий конкурс. І я впевнена, що тут сидять істинні патріоти України, що це почуття любові, патріотизму до всього українського, перш за все до своєї рідної мови, ви пронесете через усе своє життя. На завершення конкурсу відбулося нагородження переможців. Грамотами УВКР та заохочувальними призами нагороджені:

І місце – Попадин Оксана, учениця 11-го класу школи №151(директор школи – Тетяна Каплун, науковий керівник – Любов Давидова);

ІІ місце – Петраускайте Аліна, Гаврилюк Дмитро – учні 9-го класу гімназії «Діалог» (директор гімназії – Лариса Кузьминець, вчитель історії – Ганна Гаврилюк); Ігнатенко Ганна – учениця 8-го класу школи № 323 (директор школи – Алла Жукова);

ІІІ місце: Шульга Оксана – учениця 8-го класу школи № 323 (науковий керівник – Ольга Жилінська), Кулініч Марія – учениця 9-го класу, школи №248 (директор школи – Тамара Драч, вчителі історії – Ірина Ганжала, Віра Остроброд).

За участь у конкурсі відзначена Макеєва Катерина – учениця 11-го класу школи № 189 (директор школи – Тетяна Оленич, вчитель історії – Гульзіфа Острова).

Вручивши нагороди і відзнаки, М. Горинь ще раз наголосив на важливості започаткованої справи, побажав учасникам конкурсу творчих успіхів у подальшій роботі на користь Україні.

Ростислава Стасішена,
координатор освітніх програм УВКР