Поміж традицій, успадкованих нами від минулого чи не найдавніша — зводити пам’ятники. Загальновідомим є вислів – «єгипетські піраміди». Кожен, хто ставав імператором Єгипту, фараоном, одразу ж розпочинав будувати собі велетенську піраміду – майбутню усипальницю, а заразом зриме свідчення могутності імператора, сина бога Сонця. Десятки тисяч невільників прирікалися на важку, виснажливу працю, дочасну смерть чи каліцтво. Адже будівництво піраміди тривало почасти довше, аніж царювання владики.

Минули тисячоліття, час зітер різницю між прахом невільника і мумією фараона. А піраміди і загадкові сфінкси залишились величним пам’ятником цивілізації і культурі Древнього Єгипту.

Санкт-Петербург, місто на Неві, зведене волею російського імператора на гнилих болотах, сприймається як символ епохи рішучої європеїзації боярської Росії. Разом з тим для українців це місто є пам’ятником сваволі й гніту. Адже воно стоїть на кістках тисяч українців, зігнаних на каторжне будівництво.

Складна доля пам’ятників, споруджених з нагоди визначних подій та визначним особам, адже з часом їх історична й суспільна оцінка може змінюватися на протилежну. І якщо така переоцінка супроводжується революційними потрясіннями, не дивно, що пам’ятники руйнують, прощаючись у такий спосіб з минулим.

Кадри кінохроніки зберегли символічні сцени руйнування пам’ятників російським імператорам. Ми бачимо, як падає масивна скульптура останнього царя, як вгрузає в землю скіпетр – символ влади дому Романових. Для тих, хто називав імператора Кривавим, хто гнив у окопах, такий акт помсти природний. Кадри кінохроніки донесли до нас і сцени знищення символіки ненависного фашизму. За часів Гітлера в Германії існувало безліч пам’ятників фюреру та лишилися тільки ті, що на них він справді заслуговував, – концтабори, місця трагічної загибелі мільйонів людей.

Несмертельним символом нашої історії є пам’ятник Володимиру Великому з нагоди хрещення Русі на схилах Дніпра. Святими для нас є пам’ятні хрести померлим від голодомору і пам’ятники односельчанам, що не повернулися з фронтів... – це, без сумніву, органічні елементи нашої історичної пам’яті. Однак навколо багатьох пам’ятників зовсім недавно минулих часів інколи вибухають пристрасті, точаться суперечки, – зіткнення різних поглядів, точок зору, інтересів, політичних симпатій і антипатій набувають драматичного звучання. Наприклад, погром шведських військ під Полтавою російські імперські історики вважали й досі вважають славетною подією, що вшанована на полі битви пам’ятником, хоча для українців ця ж битва означала втрату сподівань на державну самостійність. Для українців і гітлерівські, і сталінські війська – то лише орди, що топтали зранену землю України. А тих, хто вмирав за Україну під жовто-блакитними прапорами, чому їх вважати зрадниками і запроданцями? Хіба ж їх душі не були християнськими, що їх хоронили в безіменних могилах, поночі, потайки? Ото ж, не те що пам’ятника їм, безіменним героям, немає, а й почасти звичайнісінького хреста на могилі...

Пам’ятники відіграють важливу роль як засіб створення культу особи. Скільки пам’ятників «рідному батькові» Сталіну було свого часу? Де вони? Та ще стоять в Україні пам’ятники «вождю світового пролетаріату» Леніну, хоч греблю гати – і монументальні, і, – по невеличких містах та селах, – облуплені, у патьоках кислотних дощів, в пташиних слідах... А як де який знімуть, одразу ж чути нарікання на вандалізм і націоналізм, котрий, зрозуміло, неодмінно український.

Коли пам’ятники руйнуються у повені бурхливих, кривавих подій, дивувати не доводиться. А як руйнувати пам’ятники в час, коли в суспільстві антагонізми приховані? Чи краще їх не зачіпати, щоб не розбурхати пристрастей? Хай постоять. Зрештою, це ж наша історія. Подібні міркування, якщо вони не лицемірні, можна вважати слушними. Справді, кожне руйнування активізує первісні інстинкти взаємної ворожості, зневаги, ненависті. Перетворювати знесення пам’ятників у лицедійство, збираючи для цього тлуми, означало б дорівнятися до тих, хто збирав такі ж тлуми для урочистого відкриття тих же пам’ятників. І тому варто було би спокійно, але рішуче розібратися, які пам’ятники додають нам авторитету, гідності і самоповаги, а які зайвий раз засвідчують, що ми раби. І якщо митець, продаючи свій талант за гроші чи за життя, творив скульптуру сумлінно, ще й з натхненням, то нехай стоїть вона, скільки їй назначено, бо ж повинні, зрештою, наші нащадки знати, що їх діди-прадіди не завжди були мудрими і що деколи сліпила їх якась нечиста сила, за що не раз лобами билися та в землю лягали.