м. Київ
18-19 лютого 2003 р.

Заслухавши і обговоривши звіт Голови УВКР Михайла Гориня та звіт виконуючого обов’язки Голови Секретаріату УВКР Валерія Рябенка про діяльність УВКР протягом квітня 2002 — лютого 2003 р.р. ми, представники організацій-членів УВКР, ухвалили:

1.Звіти Голови УВКР і в.о. Голови Секретаріату УВКР узяти до відома

2.Визнати діяльність Секретаріату УВКР протягом квітня 2002 року — березня 2003 року задовільною.

3. Діяльність УВКР і надалі має бути спрямована на реалізацію рішень ІІІ Всесвітнього форуму українців, Національної програми «Закордонне українство» на період до 2005 року, внутрішніми і міжнародними інтересами Української держави та світового українства. Основні зусилля в подальшій роботі мають бути скеровані на зміцнення організаційного стану УВКР, піднесення на новий рівень розвитку зв’язків колективних членів організації в Україні та за її межами, а також посилення організаційної підтримки інтересів українства в Україні та за її межами.

4. З огляду на необхідність реалізації цих завдань діяльність Секретаріату УВКР має бути продовжена в таких основних напрямах:

- посилення організаційної та координаційної роботи щодо зміцнення зв’язків з наявними та новообраними організаціями-членами УВКР;

- інтенсифікація роботи щодо утвердження українства у геополітичному, економічному. інформаційному, культурному просторі сучасного світу;

- нарощування впливу УВКР на процеси розбудови України як незалежної, демократичної і правової держави;

- активізація координаційних зусиль, спрямованих на становлення і розвиток в Україні третього сектору з метою розбудови громадянського суспільства;

- забезпечення розвитку і подальшого зміцнення матеріально-технічної бази Секретаріату УВКР.

5. Удосконалювати механізми підтримки українців, які проживають за межами України, щодо задоволення їх культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб.

Розробити ініціативи стосовно покращення механізмів повернення українців на батьківщину.

Надавати всебічну допомогу українцям у створенні й діяльності нових громадських організацій за межами України та активізувати роботу щодо їх залучення до діяльності УВКР.

6. Активно впливати на процес залучення інтелектуального потенціалу світового українства для налагодження і зміцнення взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними країнами та піднесення престижу Української держави в світі. Покращення науково-аналітичного вивчення світового українства у контексті розвитку світу, що глобалізується, і проблем внутрішньодержавного та міжнародного розвитку України.

Поліпшити роботу постійно діючих секцій УВКР. Продовжити практику проведення «круглих столів» на різну тематику з метою поглибленого вивчення проблем світового українства та популяризації ідеології УВКР.

Прискорити підготовку й видання літератури для реалізації освітніх, культурно-мистецьких та ін. програм діяльності УВКР: енциклопедій, словників, підручників, хрестоматій, науково-популярної літератури, праць видатних українських вчених світу та монографій про них тощо.

Брати участь у підготовці і проведенні науково-практичних конференцій, курсів, семінарів з актуальних питань світового українства спільно з науковими та державними інституціями.

7. Розробити й забезпечити реалізацію плану роботи координатора від УВКР у запровадженій об’єднаній структурі з координації співпраці Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України та громадських організацій, які співпрацюють із закордонним українством (насамперед СКУ, Товариством «Україна-Світ», Товариством «Просвіта»), для реалізації національної програми «Закордонне українство» до 2005 року. Організувати сумісний контроль за виконанням узгоджених планів співпраці та звітувати Президентові України про їхнє виконання.

8. Провести консультації між Президіями УВКР і СКУ щодо узгодження взаємин між організаціями та можливості подальшої співпраці між існуючими громадськими, культурно-освітніми, молодіжними, виховними, шкільними, церковно-релігійними, бізнесовими та іншими організаціями в Україні і за кордоном. Налагодити роботу з новою хвилею емігрантів з України у справах:

1) правового забезпечення процесу працевлаштування нових емігрантів в країнах поселення шляхом запровадження законодавчих ініціатив;

2) реалізації культурних потреб нових емігрантів з України (преса, надходження інформації про Україну, церква, школа, охорона здоров’я, забезпечення професійних і гуманітарних прав, виховні заклади тощо);

3) зміцнення співпраці з посольствами і консульствами України у країнах поселення стосовно вказаних проблем;

4) широке залучення українців-емігрантів до існуючих громадських організацій та допомога у створенні нових громадських об’єднань українських поселенців у різних країнах світу.

9. Зобов’язати усі організації-члени УВКР регулярно подавати свої плани роботи в Секретаріат УВКР для узгодження і координації дій.

10. Укласти угоди про координацію зусиль колективних членів УВКР у певних сферах діяльності організації для подальшої оптимізації використання людських і матеріальних ресурсів.

11. Надавати організаційну підтримку реалізації культурно-мистецьких, освітніх, інформаційних й інших заходів та акцій громадських організацій в Україні та в країнах оселення українців. Сприяти залученню до їхньої реалізації органів державної влади, громадських та бізнесових інституцій.

12. Вважати Ухвали, прийняті Зборами УВКР 18-19 лютого 2003 р. з окремих питань порядку денного, невід’ємною складовою загальної ухвали.

Заслухавши та обговоривши доповідь члена Зборів представників організацій-членів УВКР Максима Розумного «Українські інтереси і наші завдання» щодо сучасної суспільно-політичної ситуації в Україні Збори представників організацій-членів УВКР констатують, що в умовах кризи партійної системи, яка знайшла своє відображення у нинішній моделі формування парламентської більшості й коаліційного уряду, в умовах нерозвиненості інститутів громадянського суспільства, відсутності механізмів формування громадської думки, підконтрольності й заангажованості мас-медіа, реалізація національних інтересів у політичній площині є ускладненою, а їх усвідомлення суб’єктами політичного процесу – проблематичним. З огляду на це Збори представників організацій-членів УВКР вважають, що УВКР має докласти всіх зусиль, щоб ці інтереси були чітко сформульовані і служили головним орієнтиром у суспільно-політичному житті України, визначали стратегію і тактику патріотичних сил на сучасному етапі становлення державності.

1.Гостре політичне протистояння серед правлячої еліти не вносило розкол у суспільство і не поглиблювало ідеологічні, регіональні, вікові, культурні розбіжності та відмінності, які виникли історично.

2. Суперництво політичних сил і їхніх лідерів відбувалося на конструктивній основі, а саме – шляхом співставлення запропонованих програм та конкретних механізмів їхньої реалізації, із залученням інституцій громадянського суспільства, їхнього інтелектуального і кадрового потенціалу, з максимальним врахуванням інтересів репрезентованих ними груп населення.

3. Об’єднання патріотичних партій та організацій відбувалося на стратегічному рівні, мало під собою міцні ідейні, програмні, організаційні підвалини, відкривало можливість залучення до цього процесу усіх здорових сил суспільства, перспективно мислячих, активних громадян.

4. Інтереси закордонного українства, його національно-культурні, освітні, соціальні, інформаційні потреби належали до основних пріоритетів державної політики.

Заслухавши інформацію виконуючого обов’язки Голови Секретаріату Валерія Рябенка УВКР про загальнонаціональну ініціативу УВКР стосовно створення Народного музею пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. у м. Києві та обговоривши вказану ініціативу, Збори представників організацій-членів УВКР ухвалили:

1.Підтримати загальнонаціональну ініціативу УВКР та Української Американської Координаційної Ради щодо створення Народного музею пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. у м. Києві.

2. Долучитися до роботи Оргкомітету по спорудженню меморіалу пам’яті та науково-дослідного центру по вивченню голодомору 1932–1933 рр.

3. Розробити план заходів щодо реалізації започаткованої УВКРадою та УАКРадою загальнонаціональної ініціативи щодо створення Народного музею пам’яті жертв голодомору.

4. Звернутися до Оргкомітету по спорудженню меморіалу пам’яті та науково-дослідного центру по вивченню голодомору 1932–1933 рр. з ініціативою УВКР щодо створення Народного музею пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. у м. Києві.

Віце-прем’єр-міністром України Д. Табачником 10 січня 2003 року було затверджено «Заходи з відзначення 85-річчя від дня народження В.В. Щербицького». Міністерствам і відомствам, Київській і Дніпропетровській обласним та міським адміністраціям, засобам масової інформації поставлено завдання провести низку заходів з нагоди відзначення «ювілею». Крім прес-конференції в Палаці мистецтв «Український дім», статей у періодичних виданнях, документальних виставок, зборів громадськості з доповіддю «Видатний державний діяч Володимир Васильович Щербицький» і концерту в Національній філармонії України, інших урочистих заходів 17 лютого 2003 р., планом заходів передбачено видання книги спогадів і створення хронікально-документального фільму про ювіляра та «присвоєння вулицям імені В.В. Щербицького у містах Києві, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, спорудження пам’ятників і встановлення меморіальних дошок В.В. Щербицькому».

Український народ шанує власну історію. Однак він також пам’ятає, як за роки правління В. Щербицького в Україні активізувалася політика русифікації, як в суспільно-політичному житті посилювалася роль партійного апарату та його ідеології. Саме в період перебування В. Щербицького при владі посилилась боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Зокрема, різкій критиці піддавалися праці Р. Іванчука, С. Плачинди, І. Білика та ін. Із 37 членів Української Гельсінської Спілки, яка активно виступила на захист прав людини, 23 було засуджено, 6 позбавлено радянського громадянства, а троє – В. Стус, О. Тихий і Ю. Литвин загинули у концтаборах. На совісті В. Щербицького як члена Політбюро ЦК КПРС вторгнення в грудні 1979 року радянських військ до Афганістану. Маніпуляції керівництва українською державою на чолі з В. Щербицьким щодо правди про техногенну катастрофу на Чорнобильській АЕС започаткували чорнобильський геноцид. Ці та подібні до них «заслуги» В. Щербицького чіпко утримує пам’ять кожного українця. І невже український народ за такі »подвиги» «видатного державного діяча Володимира Васильовича Щербицького» має прославляти і увічнювати його та «його епоху»? Невже український уряд настільки зневажає свій власний народ, що дозволяє собі відкрито прославляти керівника тоталітарної системи, яка десятиліттями була спрямована саме проти цього народу?

Українська Всесвітня Координаційна Рада засуджує передбачене «Заходами з відзначення 85-річчя від дня народження В.В. Щербицького» увічнення пам’яті цього «вірного ленінця», який доклав усі свої сили, щоб Україна не була вільною, суверенною, незалежною, демократичною і правовою державою.

За Українську Всесвітню
Координаційну Раду
Голова УВКР М. Горинь

В національній пам‘яті нашого народу білі й чорні плями української історії поступово наповнюються реальним змістом. Його безсоромна фальсифікація в радянські часи нині долається чисельними розвідками українських учених, які розкривають світові правду про різні періоди історії України. Серед них особливе місце посідає українсько-російський договір 1654 року, найфантастичніші, спотворені та абсурдні уявлення про який ще й понині залишаються не спростованими з боку законодавчої і виконавчої влади в Україні.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів дипломатичною моделлю міждержавних договорів, а був насамперед звичайною угодою про військову допомогу українському народові в боротьбі проти Польщі. Уряд Богдана Хмельницького цим договором прагнув одержати військову допомогу від Москви, заманіфестувати перед світом своє визволення, закріпити за Україною її права і вільності та не допустити в майбутньому їх порушень і обмежень царизмом. Московія, укладаючи договір, визнавала Україну самостійною і незалежною державою. Але з огляду на власну самодержавну, загарбницьку політику, розглядаючи Україну як майбутній набуток свого царства, Москва мала на меті замінити протекторат повною інкорпорацією України.

Свідченням тому є підписання самого договору, який не укладався у Переяславі, а оформлявся у Москві. Нечисленна Переяславська рада носила репрезентативний, декларативний характер і не мала юридично-правової сили: не було укладено жодного офіційного документального акту, який би визначав умови об‘єднання двох держав, не було дано жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Тому Переяславську козацьку раду 1654 року недоречно вважати визначною епохальною подією в історії України, а отже, й бити в литаври та святкувати її 350-річчя.

Мало того, відзначаючи подібні свята, ми показуємо усьому світові, що український народ є єдиним народом на нашій планеті, який не поважає своєї свободи і незалежності, який мріє лише, як би затягнути на власній шиї імперський зашморг. Гучні дискусії навколо потреби відзначення подібних моментів в історії нашої держави, на жаль, сприяють не так відновленню історичної правди, як збиранню докупи уламків імперських структур. Тож припинимо недоцільні дискусії, розвінчаємо історичні міфи і докладемо усіх зусиль, щоб перекреслити будь-які спроби реанімувати імперію!

Звертаємося до Вашої мудрості, шановний пане Президенте, і закликаємо відкликати указ № 238/2002 від 13 березня 2002 року «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року», бо того вимагає державний суверенітет, самостійність і незалежність України!

За Українську Всесвітню
Координаційну Раду
Голова УВКР М. ГОРИНЬ

Збори представників організацій-членів УВКР з огляду на об’єктивні історичні факти, пов’язані з передумовами створення та діяльністю Української Повстанської Армії й інших українських збройних формувань, які боролися за створення Незалежної Соборної Української Держави напередодні, під час та після Другої Світової війни, а також політичні, ідеологічні та морально-етичні питання, пов’язані з ситуацією, що склалася навколо їх визнання на державному рівні в незалежній Україні, вважає потрібним наголосити наступне:

1. На дванадцятому році незалежності України чинна виконавча та законодавча влада так і не спромоглася офіційно визнати на державному рівні багаторічний період національно-визвольного руху українського народу напередодні й під час другої світової війни та в повоєнні роки. Її осердям виявилася боротьба за незалежну українську державу Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. Тим самим досі перекручується логіка державотворчого процесу й історичної правди, ставиться під сумнів вирішальний вибір України щодо її вільного та незалежного розвитку як суверенної держави.

2. Боротьба ОУН і УПА за незалежну українську державу була масоим рухом, який охоплював сотні тисяч учасників. Сьогодні ветерани визвольного руху, їх рідні та близькі, нащадки тих, хто поліг у боротьбі, складають значну частину українців. Досвід цивілізованих європейських держав, до кола яких прагне належати Україна, бачення мети та перспективи процесів консолідації нації вказують на необхідність визнання правди про героїчний внесок воїнів ОУН і УПА в становлення української державності та визнання їх заслуг перед батьківщиною.

3. Кожен зпонад одинадцяти років незалежності забрав від нас сотні ветеранів українського визвольного руху, які свідомо були готові віддати своє життя за незалежну українську державу, в нерівних і складних умовах вели визвольну боротьбу, зазнали репресій та багаторічних ув’язнень в тюрмах і таборах, були дискриміновані тоталітарним радянським режимом. Вважаємо неприпустимо ганебним і несумісним із здоровим глуздом факт, що ті, кому судилося дожити до вистражданої незалежності рідної України, досі залишаються чужими для законодавчої влади, яка має таку саму відповідальність перед ветеранами ОУН і УПА, як і перед іншими ветеранами другої світової війни. Мало того, вона є в неоплатному боргу перед тими, хто так і не дожив до офіційного їх визнання як борців за волю і незалежність України.

4. Невизнання на офіційному рівні в Україні Української Повстанської Армії як борця за українську державність вважаємо виявом антиукраїнської окупаційно-колоніальної сутності політики теперішньої державної влади.

Про це свідчить, зокрема, державне відзначення ювілею активного русифікатора України В.Щербицького, створення російсько-української комісії для узгодження підручників з історії, указ Президента «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року», а також вся внутрішньо-національна і, в першу чергу, культурна політика держави, що ставить під сумнів легітимність української незалежності, реабілітує російський імперіалізм, який і сьогодні не полишає надії на реванш.

З огляду на це Збори представників організацій-членів УВКР вважають за необхідне терміново вжити на державному рівні такі заходи:

- Домогтися прийняття відповідного Закону та інших нормативних актів, які б офіційно визнали боротьбу Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, які діяли напередодні, під час Другої Світової війни та в повоєнні роки як український рух опору правлячим режимам за свободу і незалежність Української держави.

- Домогтися прийняття Верховною Радою України закону про визнання ОУН і УПА воюючою стороною у другій світовій війні.

- Законодавчо визнати ветеранами-учасниками укра-їнського руху опору членів ОУН і бійців УПА, які напередодні, під час Другої Світової війни та в повоєнні роки вели боротьбу проти правлячих режимів за створення незалежної україн-ської держави. Надати їм право на відповідне соціальне забезпечення – пенсії, медичне обслуговування, пільги на проїзд та комунальні пос-луги тощо.

- Запропонувати Кабінету Мініст-рів України забезпечити розробку концепції, відкриття і функціонування відділів з історії визвольної боротьби 20-х-60-х років ХХ століття в усіх історичних, краєзнавчих та інших музеях України.

- Забезпечити роботу Урядової комісії по вивченню діяльності ОУН і УПА з метою її якнайшвидшого завершення та оприлюднення офіційної політичної позиції Української держави – члени ОУН, командний склад і бійці УПА визнаються борцями за державну незалежність України, стверджується їх героїчна роль в утвердженні державницьких ідей, їх боротьба визнається прикладом для наслідування.

За Українську Всесвітню
Координаційну Рад
Голова УВКР М. Горинь

Заслухавши та обговоривши виступ виконуючого обов’язки Голови Секретаріату УВКР Валерія Рябенка про святкування 10-річчя УВКР Збори представників організацій-членів УВКР ухвалили:

1.Забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації діяльності УВКР.

2.Провести урочисті збори, присвячені 10-річчю УВКР.