То був тривожний, непевний воєнний 1945 рік. Напередодні Водохреща, 18 січня, сім’я Турецьких, що проживала в Заставні, готувалася до другого Святого вечора. Мати з донькою смажили пампушки, терли мак до куті, а батько порався надворі біля худоби. Раптом перед хатою з’явилися чужі люди у військовій формі. Тепер Марія згадує, що напередодні цих жахливих подій мати розповідала, нібито уві сні їй хтось сказав: «Нема тобі добра, та ще й клопоти великі будуть». Тієї хвилі в житті цієї доброї, поважної, шанованої у Заставні родини почалося таке, що могло наснитися хіба що у найстрашнішому сні. «Ви – противники радянської держави! Негайно збирайтесь, беріть, що хочете», – наказав старший військовий.

Повні три фіри навантажили заробленого важкою селянською працею добра. Борошно, дрова, сало – все відвезли до Чернівців на вокзал, в «Долину плачу». Людей там загнали в товарні вагони (їх налічувалося аж 44), звідки було чути плач і стогін. Молдовани кричали: «Даць о букаціке де пине!» (Дайте шматочок хліба!). Цинічна і фальшива більшовицька влада «добровільно» спровадила працелюбного заставнецького 65-річного господаря Штефана Турецького і його 55-річну дружину Настасію, як погрожував міський голова, туди, де білі ведмеді живуть. Довезли до архангельських лісів. Не змогли немолоді українські хлібороби з Буковини стати лісорубами серед далеких північних снігів, і вже в березні їх не стало. По них дзвони не дзвонили, панахиди за упокій їхніх душ не служили. Як розповіли очевидці, тіла покійних облили бензином і спалили. Звірства сталінських сатрапів не знали меж.

За що такі знущання і муки мусили пережити Турецькі? У це важко повірити, але то правда. За те, що дав їм Бог синів і виховали їх добропорядними і чесними, які прагнули свободи, волі Україні та її народові. За участь в українському національно-патріотичному русі п’ятнадцятирічного Василя румунська сигуранца кинула за грати, не випускала з поля зору Дмитра та Івана. Не завжди батьки знали, де їхні сини-соколи, але ніколи не дорікали їм, що йдуть не тою дорогою, бо то була дорога боротьби за незалежну державу Українську, боротьби жорстокої, кривавої, жертовної і нерівної.

Івану місцева влада в Заставні пропонувала вступати у комуністичну партію, організувати колгосп. Але його попередили, що вночі на нього буде капкан. Тієї ж ночі він зник, і більше про нього ніхто не чув. Дмитра і Василя заарештували 21 червня 1941 року, за день до початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Братів відвезли до Чернівців, посадили в різні тюремні камери. Дмитра потягом відправили з Чернівців на Заліщики, але по дорозі три товарні вагони (в одному з них був Дмитро) облили бензином і підірвали на мості над Дністром. Василя погнали пішки до Києва. Дійшов до Білої Церкви, а там вже були німці. Повернувся в Заставну, а тут румуни господарювали. Тоді він нелегально перебрався до Галичини, дійшов пішки до Львова і з допомогою українських патріотів потрапив на науку в мистецький заклад.

У 1945 році Василь знову приїхав у Заставну. Побоявся серед білого дня зайти додому, але через сусіда Василя Павельчука, який орав у полі, передав для матері хустину, щоб вона знала, що він живий. Пізніше його мобілізували до радянської армії, але дійшов тільки до Заліщик і був заарештований кадебістами. У Чернівцях його засудили до 10 років таборів суворого режиму. Формально на суді були свідки, але суддя сказав: «Ти слишіш, как гаварят свідєтєлі? Імєєш дєсять лєт за украінскій акцент». Малася на увазі літературна українська мова підсудного, бо свідки говорили на місцевому українському діалекті.

Далі була Мордовія, тюремний режим замість вільної України. У листах до сестри Марії він писав: «Приїду додому, коли дуб розвиватиметься... Я думав, додому поїду, а мене в тюремній синій сорочці відправили до Красноярська». Це було вже заслання після десятирічного табірного утримання. У Красноярську відбув ще шість років. Тяжкі випробування випали на долю українського патріота Василя Турецького. Якби не хист до малювання, то чи вижив би...

На засланні серед політичних в’язнів зустрів Василь вірну подругу життя і теж художницю. З дружиною Ольгою вони виховали трьох синів, які також стали митцями.. За творчу діяльність і воістину подвижницьку працю Василю Турецькому було присвоєно звання «Заслужений художник України», а потім «Заслужений діяч культури України». Дістав визнання портрет Тараса Шевченка, створений Турецьким до 150-річчя від дня народження геніального поета. Справжнє визнання й популярність серед свідомого українства принесла художнику робота над виставами Івано-Франківського обласного театру імені І.Франка, а також триптих горельєфів веретів української історії – Данила Галицького, Тараса Шевченка, Івана Франка. 5 березня 2003 року Василю Турецькому виповнилося б 80 років, але його не стало 7 січня 2000 року, саме на Різдво.

В останні роки Василь Турецький мешкав у Львові, та не забував про батьківську хату і рідну Заставну, яку часто згадував у листах до сестри. Турбувався, чи якісно ведуться малярні роботи в храмі, радів, що в рідній церкві зазвучала українська мова, на колишнім панськім лані виросла прекрасна школа-гімназія, а біля воріт, де батьки прощалися назавжди з Буковиною й Україною, постала гарна капличка. «За все це заплачено великою ціною у нашій родині... Прошу Бога, щоб допоміг мені зробити внесок від нашої родини за батьків, братів і тих полеглих, замучених, чиї імена невідомі».