Продовжуємо друкувати одержані відповіді на анкету.

1. В силу відомих історичних обставин сьогодні є різні спільноти: власне українці, автохтонні українці за кордонами України, Західна та Східна діаспора.

Не дуже розумію, який зміст ви вкладаєте в поняття «просто українці» та «світове українство». На мій погляд, просто українці – це люди, які довгий час живуть на терені материкової України або довгі роки жили там. Вони відчули на собі національний етнокультурний вплив, на них впливав інформативний і соціальний простір, тому вони, маючи різні характери, мають одну ментальність. Люди, які довгий час живуть за межами України, люди, які народились поза Україною, але вважають себе українцями – є світове українство. Оточення впливає на ментальність незалежно від того, бажає людина того чи ні, і це не є її вина. Мені довелося спілкуватися з так званими московськими татарами. Їх родичі живуть у Москві 2–4 покоління. Вони не знають звичаїв, ледве знають мову, багато національних традицій призабули, і я поруч з ними відчуваю себе справжнім «мусульманином».

Потрібно враховувати і генетичну різницю між Східною та Західною діаспорами. Адже на Захід виїжджали активні національно свідомі українці, які залишили рідну землю тому, що не бачили перспектив, існувала загроза їхньому життю. Ці люди швидко облаштовували своє українське мікросередовище скрізь, де їх закинула доля. А на Схід від’їжджала здебільшого легковажна молодь на так звані «комсомольські будови», їх пропаганда манила «запахом тайги», «цілинними просторами», романтизмом. З іншого ж боку, на Сході легше було пристойно заробити, одержати житло (тим часом в Україні молоді спеціалісти по десять – двадцять років перебували в черзі на квартиру). Не дивно, що переселенці на Схід і зараз байдужі до України, часто сумують за Радянським Союзом.

Хочу кілька слів сказати про людей, які живуть на півдні Воронізької, Білгородської, Курської областей. Я їх добре знаю, ріс між ними, працював там після інституту, там і досі живуть мої родичі, є дорогі мені могили. Люди живуть, по суті, у власному українському середовищі. Звичайно, мова з часом зазнає змін, але ж вона міняється і в Україні.

Ментальність їхня вже не українська (хоча не кращі риси характеру збереглися добре), але і не російська. Звичайно, якщо їм сказати: «Слава вільній Україні!», вони можуть і не підтримати, але української пісні заспівають охоче, залюбки. Вони, так би мовити, національно «бівалентні». Тому російська влада за ними пильно стежить.

Нещодавно пан М. Горинь з активом УВКР побував у прикордонних районах Росії, населених етнічними українцями. Пересварок було багато з обох сторін, а толку практично ніякого. Пан Горинь всюди розмовляв з адміністраторами, які не те що не розуміють цих проблем, але й не прагнуть і не хочуть розуміти. Краще б він заїхав у яке-небудь село десь біля Россоші і поговорив із селянами. А ще краще – поїхав би автобус гарних артистів і 2–3 українських політики.

Мені здається, це було б корисніше для України та українців. Людей потрібно залучати до українських ідей через мистецтво. Я не критикую пана Гориня, а лиш висловлюю власну думку. А загалом, я – за «світове українство».

2. Важливою і для нас болючою є проблема національної асиміляції. Загалом зрозуміло, що людина має якось пристосовуватися в чужоземному середовищі – оволодівати мовою, приймати звичаї і традиції, обживатися поміж сусідами. Очевидно, що постійне місце проживання призводить до посилення асиміляційних процесів у кожному наступному поколінні. Представники ж так званої четвертої, останньої хвилі еміграції взагалі уникають зайвий раз підкреслювати свою національну приналежність. З іншого боку відомо, як материнні держави дбають про своїх одноплемінників – підтримують різноманітні зв’язки, будують школи, займаються цими проблемами на найвищому рівні і з відповідним ідеологічним забезпеченням.

Наше товариство існує вже майже вісім років. Реальної допомоги від офіційних установ України ми ще не помітили. Лише за останній рік відчули деяку увагу від міністерства культури України: пан Юрій Богуцький надіслав привітальну телеграму на адресу нашого урочистого заходу – літературно-музичного свята «Дві пісні, наче дві сестри».

Ми підтримуємо теплі і тісні зв’язки з недержавними установами. МІОК (Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою) у Львові (директор – пан Ігор Кравчук, начальник відділу освіти – пані Марія Галік) багато допоміг книжками для бібліотеки, підручниками для школи. Нам передплатили журнал «Світ дитини», працівники МІОК піклуються про наших дітей, надають допомогу у проведенні святкових заходів, їх допомога реальна, важлива, вчасна. Ніжинський центр по зв’язках з діаспорою (директор – пан Станіслав Пономаревський) теж допомагає літературою, словниками, надсилає газети. Нещодавно ми уклали угоду про подальшу сумісну роботу, спільно плануємо проведення різноманітних урочистих заходів. Ми вдячні Організації Українських Націоналістів (Голова ОУН – пан Микола Плав’юк), яка передплачує нам газети, журнали. І, звичайно, всебічна підтримка УВКР. Про наше спілкування вам відомо. Тут можемо лише скласти сердечну подяку за теплі стосунки, розуміння, турботу, високу оцінку нашої роботи. Ми раді, що доля зводить нас з такими доброзичливими людьми, посилає нам таких добрих друзів. З Товариством «Україна – Світ», на жаль, наші стосунки призупинилися. З яких міркувань, що стало для того причиною, невідомо.

Маємо теплі стосунки і добрих друзів у США. Фундація Івана Багряного (Голова – пан Олексій Коновал) допомогла нашому товариству з придбанням комп’ютера для видання газети. Про нас піклуються професор Роман Барановський, пан Богдан та пані Віра Боднаруки (видавництво «Просвіта»), бібліотека НТШ в Нью-Йорку (директор – пані Світлана Андрушків), пан Зеновій Квіт, керівник УССПУ у Філадельфії, завдяки якому діти нашої недільної школи мали змогу нинішнього року поїхати до літнього мовного табору у Львові.

Неможливо переоцінити допомогу добродіїв Василя Вериги (який є почесним членом «Вербиченьки») та Петра Струка з Канади. Ми вдячні їм і за надіслані численні книжки для бібліотеки, для школи, для дітей, а також раритетні видання, і за матеріали до конкретних заходів, які нами проводяться, аудіоматеріали, атрибути для оздоблення приміщення, вишивки, комп’ютер для недільної школи тощо. Та головне – завдяки їм ми багато дізнаємося про життя українців на Заході, а вони, у свою чергу, знайомлять Західну діаспору з нашою роботою, надсилаючи матеріали про діяльність товариства до канадських газет.

3. Не викликає заперечень, що запорукою національної самобутності є можливість підростаючому поколінню вивчати рідну мову, долучатися до рідної культури. Цю можливість має забезпечувати і родинне спілкування, і навчання у закладах освіти.

Товариство «Вербиченька» було засноване у жовтні 1995 року, а вже у лютому 1996 року відкрито перший клас недільної школи. Відкрила його пані Людмила Найденко, яка працює у школі й досі. Офіційно наша українська школа вважається «гуртком національного ремесла» або «гуртком вишивання» чи «гуртком знайомства з народними звичаями» при чуваській гімназії, де пані Людмила мала в різні роки від 4 до 12 годин на тиждень за сумісництвом. Ніде в офіційних паперах про вивчення української мови і не згадується, інакше гімназія втратила б ставки і кошти (адже вона «не багатонаціональна»).

Боротьба за офіційне визнання існування української школи ведеться всі ці роки на всіх доступних рівнях. Значну підтримку ми одержали, дякуючи перебуванню в Нижнєкамську пана Гориня. Його прохання до адміністрації міста звернути увагу на школу не залишилося непоміченим. Місцева адміністрація в короткий термін дала вказівку переглянути питання відносно української школи, але міське управління освіти «не знайшло підстав» для офіційного відкриття школи у зв’язку з «незначною» кількістю учнів (два класи по 15 дітей). Нині у школі відкрито вже третій клас, чисельність дітей, які прагнуть вивчати українську мову і культуру, зростає і ми знову поставили питання про офіційне визнання школи або хоч би про повну ставку для вчителя. Але поки що все по-старому. Протягом тривалого часу навчання здійснювалось лише за допомогою кількох примірників списаних підручників, календарів та дитячих книжок, які надали в користування члени товариства. Але нам дуже допомогли «Букварі» та «Читанки» Марії Дейко, надіслані з Австралії (по 25 примірників).

Гостра потреба у розширенні приміщення для школи. Однієї кімнати і для «Вербиченьки», і для школи вже не вистачає. Однак поки що школа не має змоги надати нам ще один клас. У Татарстані є й інші недільні школи, ми сподіваємося, що інформацію про їх діяльність ви теж одержите.

4. Наше останнє запитання традиційне –

Раніше казали: «До Бога високо, до царя далеко». На мій погляд, УВКР – це та організація, до якої звернутися легко і співпрацювати з якою приємно. Координаційна Рада працює, так би мовити, на землі, займається конкретними справами, порушує і розв’язує конкретні проблеми конкретні питання, не дозволяє «спокійно спати» урядовцям. Проте вся робота УВКР, як мені здалося, виконується лише завдяки особисто пану М. Гориню. Помічників у нього багато і всі вони добрі, але я не побачив за його спиною самої «Ради», міцної команди однодумців, яка б злагоджено працювала. А без такої команди УВКР не може мати впевненості у своєму майбутньому. Я усвідомлюю, що ця моя думка звучить начебто й недоречно з нагоди 10-річчя УВКР. Можна було б і промовчати. Пан Михайло Горинь, якого я від душі поважаю, казав: «Кажу правду завжди, не зважаючи, вигід но мені це чи ні». Я ті слова запам’ятав, і завжди прагну брати з нього приклад. Тому й написав, що думав і як думав.

А побажати Українській Всесвітній Координаційній Раді на майбутнє хочу, передусім, одного – щоб майбутнє в УВКР було!

Євген Савенко,
Голова Нижнєкамської міської
національно-культурної
автономії «Вербиченька»
Татарстан, РФ