Вельмишановне товариство!

Маю честь передати вам щирі вітання від УВКР і наше захоплення тим, що численна українська громада, віддалена від рідної землі на тисячі кілометрів, зберегла свою національну ідентичність, вписалася в карельську громаду, створивши своє культурне і мистецьке середовище, а водночас є діяльною гілкою світового українства. Честь вам! Слава вам!

Я вдячний Вам за включення до порядку денного Вашого зібрання доповіді з нагоди двохсотої річниці з дня смерті видатного козацького отамана Січі Запорозької Петра Калнишевського, котрий набув неабиякого авторитету серед козаків і популярності в народі. Не так уже й багато в нашій історії видатних діячів, які органічно поєднували б у собі талант полководця, дипломата, мудрого господаря і будівничого.

Його отаманування було надміру важким, адже воно співпало з найтрагічнішими сторінками історії січового товариства. На той час українсько-російські стосунки різко погіршилися. Жорстока розправа після поразки у Полтавській битві стали для України символом національної трагедії. Петро І вогнем і мечем викорінював свободолюбний дух українського народу. Батурин, столиця гетьманської держави, був вщент зруйнований, а люд витятий до ноги. «Город здобутий, — хвалився Петру І князь Меньшиков. — Всі люди мечу віддані, як у фортеці, так і в передмісті, безостанку, з дітьми, а скарби у здобич взято. Будинки повержені і вогню віддані, а фортеця знищена» [3, с.12]. Захоплених оборонців страчували люто: розтинали, вішали. Плоти з шибеницями пускали на пострах Україні по Сейму до Десни і Дніпра.

Та не зумів кривавий Петро остаточно вбити волелюбний дух народу. Ще була сила, яка відстоювала інтереси українського народу — Запорозька Січ. Після ліквідації гетьманщини козацька Рада обрала кошовим отаманом Петра Калнишевського, обрала всупереч волі імператриці Катерини ІІ. Калнишевський пройшов довгий шлях козакування: від підлітка до похідного полковника у 1752 р. та кошового отамана у 1764 р. На посаді кошового він пробув 10 років, аж до ліквідації Запорозької Січі.

Новий отаман розгорнув бурхливу діяльність і незабаром набув незаперечного авторитету серед козацької вольниці. На цей час територія Запорозької Січі займала великий простір. Її сім паланок розкинулось на південь від річок Тясмина та Орелі, в межах сучасної Запорозької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей. Це майже третина території сучасної України. Вона адміністративно була підпорядкована Запорозькій Січі і мала назву «Вольностей війська Запорозького», що означало: царський уряд визнає її автономію, самостійність, адміністративно-політичний та соціально-економічний лад. Звичайно, для деспотичного режиму Катерини ІІ такий статус був неприйнятний. Адже Запорозька Січ з узвичаєним століттями республіканським ладом, місцевим самоврядуванням, існуванням Рад, виборністю старшин, виборним судом стала антитезою до російського самодержавства. Тому в планах московських правителів зріла ідея ліквідації Запорозької Січі.

Для Калнишевського імперські плани не були таємницею. Козацька старшина їх розгадала. «Росіяни нині вже військо Запорозьке дорешти вигубити хотять... І уже військо Запорозьке в мішок убрато» — писали на Запоріжжя Федір Мирович і Федір Нахимовський» [1, с. 259].

Саме в обстановці наступу царизму на землі Запорозької Січі отаман Петро Калнишевський розгорнув подиву гідну господарську, культурну, освітню діяльність. Досвічений і талановитий полководець, мудрий господарник, Калнишевський усвідомлював, що без освоєння степових просторів, заселення їх хліборобами, козацтво не зможе міцно утвердитись на своїй землі.

Завдяки організаційним зусиллям отамана за короткий час на «Вольностях війська Запорозького» виникають села, хутори, зимівники. До 1775 р. на освоєних землях побудовано 45 сіл, 4000 зимівників, в який було поселено 50000 хліборобів. Їх кількість постійно поповнювалась за рахунок бранців, визволених запорожцями з татарської і турецької неволі. Але освоєння степу отаманом зіткнулося з колонізаторською політикою російської влади. Сама ж імператриця, готуючи грунт для ліквідації Січі, заселяла козацькі землі емігрантами із Чехії, Сербії, Польщі, на півдні Січових територій було розпочато будівництво укріплень Новодніпровської лінії. Пова на козацьких землях небажаних сусідів призводила до гострих конфліктів, адже російські офіцери поводили себе як завойовники. Непорозуміння і зіткнення з російськими поселенцями не зупинили кошового отамана в організації багатогалузевих господарств фермерського типу.

За всю історію Запорозької Січі ніхто з її отаманів не зрівнявся з Калнишевським у державному підході до важливих проблем утвердження українських селян на необжитих землях. Це не подобалося імператриці. В Маніфесті з приводу ліквідації Січі Катерина ІІ проникливо розкрила задум козацького ватажка: «Запроваджуючи власне хліборобство, руйнували вони саму основу залежності її від престолу царського нашого і мислили звичайно утворити в себе посеред вітчизни власну область повністю незалежну під своїм власним несамовитим управлінням». Цариця належно оцінила організаторський талант отамана Калнишевського, його небезпеку для імперії — ліквідація Січі і арешт її керівника з огляду на імперські інтереси були неминучі. Його універсалізм, — я б сказав, глибоко наукове розуміння потреб народу в ділянці освіти, статистики, релігійного життя — висвітлює перед нами постать одного з найвидатніших діячів другої половини ХVІІІ ст. Організація шкільництва у «Вольностях війська Запорозького» викликає захоплення і сьогодні. Педагогічна система козацького шкільництва випередила в часі педагогічні нововведення у Швейцарії, Англії, США [1, с. 267].

Тільки на Запорожжі існувало три спеціальних і шістнадцять загальноосвітніх шкіл. В них навчалися діти 12–17 років писати, закону Божого, української та старослов’янської мов. Юнаки та джури засвоювали суворий курс фізичного і військового виховання. Діяла школа талановитих старшин, яка готувала писарів полкових канцелярій. Навчання скрізь велося рідною мовою. У семи гетьманських полках діяло 866 шкіл, зокрема, у Чернігівському полку — 143 школи. До речі, вже через сто років Московського «господарювання» в Україні одна школа припадала в середньому на 6730 мешканців.

Отаман Калнишевський був також меценатом побудови церковних храмів. Тільки за період 1763–1767 рр. коштом отамана споруджені церкви в Лохвиці, Церква Святої Трійці в Пустовійтиці, його рідному селі, Святої Покрови в Ромнах, кам’яна церква в Межигірському монастирі та Георгієвська церква у його власному зимівнику (тепер село Петрівка). Піклування отамана про освітнє і релігійне життя сприяло моральному оздоровленню народу, його духовному збагаченню і вихованню патріотизму.

Всенародну популярність здобув Калнишевський як талановитий полководець. За участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. він нагороджений Золотою медаллю з діамантами, Орденом Андрія Первозванного з присвоєнням звання генерал-лейтенанта [2]. Його козацький корпус відіграв вирішальну роль у розвідувальних операціях та штурмах оборонних споруд. Проте на озолоченого нагородами українського полководця вже чигала інша доля. Після перемоги Росії над Туреччиною потреба в Запорозькій Січі відпала, а існування козацтва в тилу імперії було надто небезпечним для монархії Катерина ІІ таємно готувала план ліквідації Запорозької Січі. Хоча лукавий Потьомкін запевняв козаків, що не пропустить жодного випадку, аби принести вигоду запорожцям, 23 квітня 1775 року той же Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Січі. Його реалізував генерал Петро Текелій. Військова операція була здійснена, коли на Січі було всього кількасот козаків. Отамана Петра Калнишевського арештували. Засланий навічно у Соловецький монастир, він пробув у кам’яному мішку 25 років.

Ці події сколихнули Україну. Ви добре знаєте, якщо народ співає пісні, присвячені якійсь події, то це не лише данина пам’яті, а й відгук серця співаків. Хотів би нагадати одну з пісень, що з’явилися після ліквідації Запорізької Січі:

Та позволь, позволь, пане кошовий
нам на башту стати,
Нам старшому генералу з пліч
голівку зняти.
Та не дозволиш з тесаками,
позволь з кулаками,
Якщо вже не зі зброєю,
то хоч би голими руками.

А мудрий отаман відповідав гарячим головам в тій самій пісні:

Та й не позволю славні козаченьки
вам на башту стати,
Ой не позволю крів хрестиянську
марно проливати.

Трагічна доля популярного в Україні отамана оспівана в багатьох народних піснях, про нього складені легенди. Народ не вірив, що легендарний полководець опинився в царських застінках. Поширювалися чутки, начебто він перебуває в Туреччині чи на Дону [1, с. 61]:

Ой лети ти, чорная галко,
Та на Дон рибу їсті.
Ой принеси нам, чорная галко,
От Калниша вісті.

Про умови його утримання у Соловецькому монастирі пише історик М. Колчан: «Перед нами маленькі, аршини в два двері с крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня. Висота при вході три аршини, в кінці півтора». Видатний український історик Дмитро Яворницький доповнив цю гнітючу картину: в камері отамана після його звільнення залишилось два аршини нечистот. Від нього тхнуло землею. Одяг на ньому розсипався, але розуму він не втратив. І перед царською деспотією на коліна не став. Відбувши в неволі чверть століття, Калнишевський на 113-му році свого життя помер.

Я торкнувся трагічної сторінки нашої історії не для того, щоби нагнітати емоції. Літопис шестисотлітньої боротьби нашого народу за свободу рясніє іменами борців і страдників. Ми маємо знати їх. Маємо вчитися в історії, утверджуючи ім’я України у світовій спільноті.

Серпень 1991 року став відправною точкою нового літопису нашої незалежності, яку здобув український народ і сприйняли наші сусіди. Ми зобов’язані вписати до цього літопису яскраві сторінки. Наш досвід був тяжкий і трагічний. Сьогодні ми прагнемо дивитися на історію як люди, котрим належить збудувати демократичні держави. І як народ демократичний, ми повинні знати, що було вчора, аби уникнути помилок у майбутньому.

Альтернативи побудові двох сусідніх великих слов’янських демократичних держав — України і Росії — немає. Від нашої мудрості, від нашого такту, від нашого уміння відмовитись від учорашніх стереотипів залежатиме, наскільки ефективно ми будемо налагоджувати нормальні міждержавні стосунки. Дай нам, Боже, для того політичної мудрості.

§ Кулиняк Д. І. Соловецький в’язень: остГра слів чи свідома політика?

Є в бізнесі такий начебто й законний, а все-таки не дуже чесний спосіб заробити — фірма використовує відомий товарний знак, але з дріб’язковими змінами. Неуважний клієнт поласиться, а до суду притягти важко. Не прагнемо нікого образити, але щось подібне трапилося (можливо, випадково) з організаторами VIII Конгресу СКУ.

В українській мові слова «форум», «конгрес» — чужоземні і використовуються для розповіді про надзвичайні, особливі, історичні зібрання. Українським відповідником їм є, наприклад, «віче», яке в сучасній літературній мові має відтінок старовизни. А такі слова, як «збори», «з’їзд», «нарада» вже розповідають про різного рівня, але робочі зібрання, на яких можуть, звичайно, прийматися й дуже важливі для певних суспільних груп рішення. Так, з появою на політичній карті світу незалежної української держави було започатковано всесвітні Форуми українців. Їх учасники репрезентували світове українство, розглядали кардинальні для українців і в Україні, і поза її межами проблеми та шляхи їх розв’язання. Здавалося б, усі мають знати, що останній такий Форум відбувся у 2000 році, а наступний повинен відбутися у 2005 році, тобто через два роки.

Яким же було наше здивування, коли напередодні чергових загальних зборів громадської організації, яка в нинішніх умовах аж ніяк не може репрезентувати світове українство, котра є колективним членом Української Всесвітньої Координаційної Ради, розпочали поширюватися чутки про якийсь міфічний VIII Форум українців. Зрештою, всім, хто до цього причетний, було зрозумілим, що насправді йдеться про черговий VIII Конгрес СКУ, зібрання, аж ніяк не причетне до Форумів українців, і до ініціативи проведення якого УВКР теж не була в жодній мірі причетна. Однак поширення неймовірних чуток (дезінформації?) тривало. Загалом протягом періоду роботи Конгресу до Міського будинку вчителя завітало понад тисячу громадян України. Більшість із них теж вважала, що це проходить черговий Всесвітній форум українців. Їхні прохання та пропозиції часто завдавали оргкомітетові зайвого клопоту, виникали неочікувані проблеми. Багатьом бажаючим виступити на Конгресі, в тому числі й відомим діячам, з цілком зрозумілих причин (адже Конгрес мав суто робочий характер) було відмовлено, що теж призвело до непорозумінь та образ. Збивало з пантелику й розшифрування абревіатур.

Українцям, які розмовляють літературною мовою, важко зрозуміти, що це за Конгрес Конгресу, хай навіть Світового, а читання Правильника Конгресу Світового Конгресу вимагало, передусім, розуміння, що мова йде про регламент зборів організації, яка називається СКУ.