Від моменту заснування Світовий Конгрес Вільних Українців у 1967 р. став однією з наймасовіших громадсько-політичних структур української еміграції, її потужним координаційним центром, що поклав за мету згуртовувати, об’єднувати і скеровувати діяльність численних об’єднань та угруповань закордонних українців.

Зрозуміло, що імперська партійна влада неприязно, навіть вороже, реагувала на створення СКВУ. Тому інформація про СКВУ в Україні, контрольована КГБ, не могла бути об’єктивною. В той період у комуністичному таборі зростала напруга. Ортодоксальні марксисти чинили затятий опір тенденціям демократизації суспільства, пошукам моделей «соціалізму з людським обличчям», співіснування і інтеграції двох світових систем.

Наближалася «Празька весна». Тим часом в Україні набувало обертів переслідування інтелігенції, найменші спроби опору тоталітарному режиму брутально придушувалися. Пугало «українського буржуазного націоналізму» унеможливлювало об’єктивну інформацію про життя закордонного українства. В цих складних умовах Світовий Конгрес Вільних Українців зробив неоціненний внесок у боротьбу за утвердження принципів демократії, прав людини, досягнення Україною державної незалежності.

В умовах розвалу комуністичної системи й нових геополітичних реалій перед СКУ постала необхідність, зберігаючи наступність і традиції, що склалися протягом майже чотирьох десятиліть, знайти своє місце в українстві, визначитися в стосунках з незалежною Україною. Про це свідчила і підготовка до VIII Конгресу СКУ, основною метою якого мало стати «підбиття підсумків діяльності організацій-членів СКУ, аналіз стану української діаспори у різних країнах світу, визначення проблем закордонного українства та шляхів їхнього подолання, пошук ефективних форм поліпшення підтримки Україною закордонного українства, створення відповідних програм та рекомендацій». Отже, Конгрес у Києві під гаслом «Де живуть українці — там живе Україна» обіцяв стати знаковою подією. На прес-конференції для ЗМІ А. Лозинський сказав: «Поза Україною проживають понад 20 мільйонів наших співвітчизників. Важко сказати, що ми репрезентуємо ці 20 мільйонів, але через свої структури намагаємося це робити».

Постає питання, — а що, власне, має робити нині СКУ? В стосунку до «традиційної» діаспори очевидною і актуальною є проблема збереження національної самобутності наступних поколінь. Отже, потрібно зберегти життєдіяльність існуючих громад, підтримати хоча б на нинішньому рівні діючі організаційні структури. Досвід і традиції СКУ дозволяють сподіватися, що в цьому плані успіх якщо й не гарантований, то, принаймні, можливий.

Однак «нова» діаспора в країнах колишнього Радянського Союзу і четверта хвиля економічної еміграції стають викликом спроможності СКУ стати авторитетним, а головне — впливовим центром гуртування українства. Українцям «нової» діаспори ще потрібно усвідомити в повній мірі, що вони опинилися поза межами історичної батьківщини, адже всіма засобами комуністичної пропаганди (і не тільки пропаганди) людей десятиліттями переконували, що їх адреса — Радянський Союз, а тому ні в Сибіру, ні на Далекому Сході, ні в степах Казахстану, в жодному іншому куточку імперії вони — не на чужині. І незрозуміло, чому українець, який позбувається менталітету «нової історичної спільності — радянського народу», повинен одразу звертати свій погляд у бік Нью-Йорку у пошуках співвітчизників, які і порадять, і прихистять, і допоможуть. Швидше і природніше було б очікувати з України отого євшанзілля, котре будить національну свідомість і гідність. Та й неньці Україні ліпше було б, щоб її сини та дочки до неї горнулися, а не між собою відособлено від рідної землі гуртувалися.

Що ж стосується заробітчан, котрі правдами й неправдами опиняються на чужині, то жене їх у світи сувора правда нашого життя — Україна їм стала мачухою, а за кордоном їх теж не прагнуть за людей мати. І в голові їм, здебільшого, як би вижити і як грошей заробити. Тому потрібні їм не романтичні ідеали, а речі тверезі, прагматичні — захист, опіка, соціальні гарантії. Такого досвіду СКУ раніше не мав, отже все потрібно починати спочатку. І це — теж поважний виклик. Очевидно, що визначальне і вагоме слово тут має сказати в першу чергу українська держава, а не (хай навіть поважане і авторитетне) громадське утворення з-за океану.

Але найскладнішим є питання про стосунки СКУ з нинішньою українською владою. Бо з владою потрібно або боротися, або співпрацювати, або себе з нею ототожнювати, підтримуючи усі її починання.

Нинішня українська влада декларує демократичні цінності, тому підстав боротися з нею в СКУ немає (на відміну від політичної опозиції в Україні). Підтримувати усі її починання (скажімо, переслідування журналістів, корупцію, аморфну, безвільну політику, потурання русифікації) якось не випадає. Отже — співпрацювати? Наскільки схильна влада співпрацювати з СКУ, добре свідчать факти.

VІІІ Конгрес СКУ проходив у столичному Будинку вчителя, у тому ж приміщенні, де колись працювала Центральна Рада та зароджувалася українська державність. Це велика честь для СКУ. Однак невелика зала не могла вмістити всіх бажаючих, деяким делегатам довелося сидіти на східцях або стояти біля сцени. Відчувалася сильна задуха. І це аж ніяк не прорахунок організаторів. Адже зібрання планувалося в Українському домі, де зала втричі більша.

Угода про оренду приміщення була укладена своєчасно, внесено 37 тис. гривень завдатку. А за тиждень до відкриття Конгресу з’ясувалося, що приміщення терміново (!) потребує ремонту. Голові оргкомітету з підготовки VІІІ Конгресу Марії Шкамбарі ввічливо порадили звернутися до Адміністрації Президента. Але часу на з’ясування причини ускладнень не було, тому й укладено угоду з Будинком вчителя. Чи подаватиме керівництво СКУ з цього приводу до суду, невідомо, хоча Аскольд Лозинський запевнив журналістів, що справу так не залишить.

В період підготовки Конгресу стало відомо, що на його урочисте відкриття запрошені перші особи держави. Однак Президент України Леонід Кучма та прем’єр-міністр Віктор Янукович обмежилися надісланими вітаннями, тексти яких «озвучив» віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник. При всій повазі законослухняних громадян до посади віце-прем’єр-міністра важко було сподіватися, що особу Дмитра Табачника в ролі речника української влади присутні сприймуть з ентузіазмом. І справді, зала його зустріла прохолодно. Зате присутні гаряче вітали лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка, який особисто поздоровив делегатів та гостей Конгресу. Так уже перші хвилини Конгресу набули політичних відтінків.

Оскільки членами СКУ є тільки діаспорні організації, делегати намагалися не зачіпати політичні та соціальні проблеми в Україні, зосереджували увагу на власних культурних та освітніх проблемах. Та все ж зовсім не висловити свою думку з приводу деяких проблем, що існують в Україні, не вдалося. Наприклад, серед положень резолюції Світової координаційної виховно-освітньої ради є й таке: «СКВОР звертається до освітян, батьків і всіх свідомих українців активно діяти, щоб покращити знання і підсилити повагу до української мови у її батьківщині Україні. З цією метою: не допустити скорочення україномовних шкіл у східних регіонах України; забезпечити 80% функціонування української мови в засобах масової інформації; сприяти україномовному книговидавництву; противитися тенденції збереження російської мови як мови викладання та спілкування у вищих навчальних закладах України; постійно використовувати українську мову в органах влади, армії та побуті. СКВОР висловлює стурбованість поширенням корупції у навчальних закладах сучасної України».

Закиди до української влади прозвучали і з вуст представників тих організацій, які не є на сьогодні, але в майбутньому хочуть стати членами СКУ. Це, зокрема, українці в Італії та Португалії. Наприклад, один із виступаючих запитав: «Чому Кучма, коли відвідував Португалію, не підписав угоду, яка полегшила б життя 300–400 тисячам українських заробітчан?». Відповідь очевидна. Напевне, шановний Леонід Данилович знає про становище українців в Португалії стільки ж, скільки про моральний рівень жінок, котрі працюють в Італії... Щоправда, взаємні дипломатичні маневри й люб’язності СКУ та влади дещо згладили гострі кути. Під час роботи Конгресу президент СКУ Аскольд Лозинський, його заступники, голови українських організацій з різних країн та голова УВКР Михайло Горинь мали зустріч з прем’єр-міністром України Віктором Януковичем та віце-прем’єр-міністром Дмитром Табачником. Урядовці розповіли про ситуацію в Україні, запевнили, що країна напередодні суттєвих змін на краще.

Президент СКУ змалював справи діаспори, сказав, що українці, особливо Східної діаспори, з нетерпінням очікують на закон про закордонного українця. Йшлося також про зведення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вірменії, про вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–33 років. Однак всі питання, які хвилювали делегацію Конгресу СКУ, так і не вдалося обговорити.

Під час зустрічі прем’єр-міністр Віктор Янукович вручив голові ОУН, колишньому президенту Української Народної Республіки в екзилі Миколі Плав’юку орден князя Ярослава Мудрого ІІ ступеня. Цю нагороду присуджено за значні особисті заслуги перед Україною у становленні її незалежності, збереженні та розвитку традицій державного будівництва.

Після закінчення Конгресу його учасників запросив на завершальну святкову вечерю Київський міський голова Олександр Омельченко. Також делегати мали нагоду зустрітися з Головою Верховної Ради Володимиром Литвином, міністром закордонних справ Анатолієм Зленком, міністром освіти та науки Василем Кременем, головою УВКР Михайлом Горинем, а також представниками політичних партій України.

Черговий Конгрес СКУ завершив роботу, життя триває далі. І саме воно покаже, чи відповість Світовий Конгрес Українців на його виклики. А поки що керівництво СКУ одержало повчальні уроки, з яких варто зробити належні висновки.

Богдан СИВАКІВСЬКИЙ,
головний редактор «Вісника УВКР»