Про яку ж відновлену справедливість йдеться? Справа в тому, що відкрилися нові класи в тих нині російськомовних школах, які ще в 20–30-х роках минулого століття були цілковито українськими. Нині в Кам’янському районі з шістнадцяти шкіл — дві з молдавською мовою навчання, стільки ж змішаних російсько-молдавських, решта російськомовні. Тільки після розвалу СРСР у деяких школах з російською мовою навчання учні отримали право на вибір, як додаткову, вивчати молдавську або українську мову. І це в районі, в якому половина українських сіл! Ще минулого століття ці землі входили до складу УРСР, тому зараз деякі літні люди ображені, що Україна «їх не захотіла взяти до себе». Та залишимо справу кордонів політикам. Історія насичена фактами розтину «по-живому», коли міждержавна межа проходила навіть через одне село або містечко. Що вдієш, у густонаселеній Європі не так легко провести кордон, не зачепивши по живому населені пункти та людські долі.

Хоча українцям Придністров’я за останнє століття довелося, не залишаючи рідних домівок, бути громадянами кількох держав, вони зберегли рідні традиції та мову. Але усвідомлення того, що варто не тільки усно передавати їх з покоління в покоління, а дати можливість своїм дітям вчитися українською, з’явилося зовсім недавно. Як розповів голова Союзу українців Придністров’я та депутат Верховної Ради Придністровської Молдавської Республіки Володимир Боднар, коли активісти намагалися відкрити українські класи ще на початку 90-х рр., то зіткнулися з певним нерозумінням і з боку місцевої влади, і батьків. Мовляв, кому це потрібно. Згодом була перша ластівка — середня Рибнинська українська школа, в якій нині навчається понад 300 дітей. Сьогодні українська мова як навчальний предмет вивчається у багатьох школах республіки, також працює Український ліцей у Тирасполі. А все ж лише 3% українців мають змогу отримати шкільну освіту рідною мовою і всього 0,5% — вищу. Щодо останньої, то Придністровський державний університет ім. Шевченка, на якому працює кафедра української філології, готує вчителів для місцевих шкіл. Але педагогічних кадрів усе ж катастрофічно не вистачає. Останнім часом допомагає розв’язати цю проблему Україна, надаючи можливість випускникам з Придністров’я безкоштовно навчатися у вітчизняних вищих навчальних закладах.

«Нині 300 наших студентів уже здобувають вищу освіту в Україні, — розповідає Володимир Боднар. — Але це не вичерпує проблеми. Потрібно, щоб у Придністров’ї був створений повний освітянський цикл (від дитячого садка до вищого навчального закладу) для всіх, хто бажає навчатися українською. Ми зараз докладаємо якнайбільше зусиль, щоб ще до кінця цього року, або, принаймні, на початок наступного відкрити у нас український університет. Також спільно з нашими активістами — головами районних українських громадських об’єднань, такими як Микола Стасішен, Леонід Ткачук та інші, ми збільшуватимемо кількість українських садочків і шкіл. Хочу подякувати УВКР та Товариству «Україна — Світ», які допомагають нам налагодити безпосередні зв’язки між нашими та київськими школами, передають нам підручники та методичну літературу». 1 вересня 2003 року запам’ятається жителям Бендер і Кам’янського району ще й тим, що на відкриття гімназії та українських класів завітали почесні гості з України: народний депутат України Петро Порошенко, голова Державного комітету у справах національностей та міграції Геннадій Москаль, делегація УВКР та інші. Петро Порошенко передав вітання від голови блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка і подарував гімназистам комп’ютерний клас. Багато подарунків отримали й першокласники Кам’янки та с. Окниця.

«Для вчителів і батьків відкриття українських класів є справжнім святом, — з хвилюванням говорить Ніна Яківна Осмолькевич. — Я навчалася в цій школі, пам’ятаю її українською. Це було з 1923-го по 1940-й. Уже коли вчителювала в ній, то школа була з російською мовою навчання. Яке це щастя, що діти тут знову навчатимуться українською!».

І якщо в Кам’янській середній школі №2, крім українського, є ще й російські перші класи, то в Окнинській неповній середній цього року лише один перший — український. Місцеві жителі дуже цим задоволені. Кажуть, що нарешті буде по-людськи. А то діти на вулиці й вдома розмовляють українською, а в школі їх змушують вчитися російською.