У команді були хлопці та дівчата зі всієї України, майже 50 осіб. Більшу частину колони складали представники з Харкова і Луцька, також по декілька чоловік зі Стрия (Львівська область), Вознесенська (Миколаївщина), Луганська та Києва. За перші дні подорожі майже всі познайомилися один з одним, а наприкінці навіть потоваришували.

Похід розпочався з залізничного вокзалу Сімферополя. Перший відтинок дороги до Бахчисарая ми перетнули на електропоїзді. А звідти пішли пішечки. І почалося найцікавіше. З самого початку муляли лямки рюкзаків, але назад дороги не було.

Перша зупинка — Бахчисарайський музей історії. Там усі полегшено зітхнули, а все ж це був тільки початок шляху. З музею колона вирушила до озера, але дорога туди виявилася довгою. Пройшли декілька кілометрів і нас настигла ніч.

На запитання: «Скільки ще йти?» керівник походу Олександр Олександрович Задорожній відповів: «Ще два кілометри». Два кілометри переросли приблизно у шість. Одним словом, до місця призначення ми прийшли о першій годині ночі. Нашвидку повечерявши, полягали спати. Перший ранок зустрів нас сонцем. До обіду всі встигли перекупатися у озері, поїсти, скласти речі і напитися чистої джерельної води.

Далі ми вирушили до великого Кримського каньйону. Спочатку відвідали ванну молодості. Середньорічна температура в ній — вісім градусів тепла. Охочі пострибали в неї і стали зовсім молодими. Це звичайно жарт.

Ніч нас застала в каньйоні. Уявіть собі ситуацію: сорок вісім чоловік з п’ятьма ліхтариками пересуваються горами зі швидкістю п’ятдесят метрів на годину, з ризиком для життя у дев’яносто відсотків.

Уявили? Так оце — колона туристів Спілки української молоді йшла, а точніше сказати повзла по великому Кримському каньйону. Десь о другій ночі всі полягали спати, а вранці наступного дня колона розбилася на декілька груп, кожна з них вирушила до виходу з каньйону.

О десятій ми здолали перешкоди і зробили привал, а потім піднялися на гору Ай-Петрі. Особисто я не вперше був на цій вершині, але все одно захоплювало подих: яка все ж гарна наша земля!

За годину колона рушила вниз до Ялти, а звідти на тролейбусі дісталася до Алушти. Поселилися ми в тентовому містечку «Лазурне».

Коли ми нарешті пірнули у море, із задоволенням відчули, що труднощі, які пережили, минулися. Теплі хвилі змили всі погані спогади. Сонце лагідно пекло тіло, а море так і просило поплавати в ньому. Пригоди в каньйоні швидко забулися, ми насолоджувалися чудовою погодою і прекрасним товариством. Кожен розповідав про своє життя-буття. Ми обмінювалися адресами та телефонами, запрошували один одного у гості. Коли надійшов час роз’їжджатися, всі зрозуміли, що прощання буде не з легких. Завжди важко розлучатися після того, як проводиш спільно деякий час. А коли ще разом долаєш перешкоди — й поготів.

Я вдячний організаторам за нових друзів з різних куточків України, а також за важкий але такий цікавий туристичний маршрут, який запам’ятаю на все життя. Це був мій перший похід, тому він став своєрідним випробуванням мого характеру і фізичних можливостей. Перше, що спитали мене мої рідні вдома, це те, чи піду я ще в похід. Відповів ствердно. Гадаю, що пройшов випробування гідно і, як кажуть, «заразився» туристичною ідеєю

Останнього дня літа ми повернулися додому. Почалося звичне життя. Але всі можуть з гордістю сказати: «Я пройшов великий Кримський каньйон!».

Олександр Остапа,
учень Ірпінської Української
гімназії (Київська область)