Берестейщина – terra incognito, невідома земля для багатьох українців в Україні. Історична доля відокремила її кордонами від українського материка ще у середньовіччі. Перебуваючи у складі Польщі, Російської імперії, радянської Білорусі, тепер – у складі республіки Білорусь, українці Берестейщини знали різні часи, різних володарів, спільним для яких було намагання нівелювати національні прагнення, національні цінності поліщуків. 

Ще у передвоєнний період на Берестейщині діяла розвинена мережа українських шкіл, “Просвіти”, кооперативів, яка була зруйнована зусиллями спочатку польської, а потім радянської влади. Сьогодні, поки що безуспішно, намагається пройти перереєстрацію в білоруських органах влади обласне об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Припинила вихід єдина україномовна газета регіону “Берестейський край”, що виходидила в світ з 1996-го до 2000 року.

Переписи населення, в залежності від того, хто їх проводив і які критерії – національність, мова, віросповідання тощо, бралися за основу, фіксували різне співвідношення українців до представників інших національностей у регіоні. Згідно даних російського перепису 1897 року в Кобринському та Берестейському повітах мешкало 79,6% та 64,4% українців відповідно, в Гродненській губернії – 22,6%, в Мінській – 4,7%, переважно у Пінському та Мозирському повітах. Перепис 1999 року, проведений в Білорусі зафіксував у Брестській області 85% білорусів і 3,8% українців. Та на ці цифри треба дивитися дуже обережно. Поширеною практикою серед україномовного населення краю і посьогодні залишається запис в офіційних документах себе як білорусів. Наведемо оприлюднені Білоруським центром проблем культури дані, що стосуються Західного Полісся, згідно яких в краї налічується 94,4% білорусів, водночас місцеві говірки української мови вважають рідними 33% мешканців.   

Ситуацію, що склалася з українським життям на Берестейщині, коментує співробітник регіонального відділення академії наук Білорусі у м. Бресті, культуролог Віктор Місіюк.

— Справа в тому, що не тільки в селах, але й у самому Бересті існують території, де люди розмовляють місцевою говіркою. Такою, яка в них була. Мій дід походить з Річиці, яка тепер в межах самого міста. Але й Тришин, Граївка, Київка, Адамково (райони сучасного обласного центру – ред.)  — то цілий “підводний” україномовний Бересть. Звичайно він живе на рівні побутової культури. Така побутова етнічна культура, на жаль, не змогла перейти в культуру національну, індустріальну, яка вимагає наявності книги, наявності радіо і телебачення тощо.

— Можливо, люди просто цього не потребували?

— Ні, потреба була. Вона зродилася передовсім після Другої світової війни і активно себе проявляла аж до 50-х років ХХ століття. Нещодавно я, наприклад, дізнався, що в деяких районах Берестейщини, зокрема на Дорогичинщині, Іванківщині,  люди переймали полтавські національні строї, не характерні для поліщуків. Але, на жаль, ці спроби сільських інтелігентів зіткнулися з початку з польськими репресіями, багато з них побувало в концтаборі в Березі Картузський. Пізніше зазнали репресій у ті люди, що підтримували популярну на той час соціалістичну ідею, що у 40-50-х роках йшли працювати у радянську адміністрацію й впроваджували національну мову. Не кажучи вже про членів українського збройного підпілля. 

Тому національна культура й не змогла прижитися. Хоча етнічна побутує, і що найгірше, існує в повній тиші з боку офіційних чинників. Передовсім  білоруських. Але й  уявлення того, що думає Україна про Берестейщину у нас також досить слабке. Україномовна культура регіону просто не помічається, оминається, або їй надаються інші риси.

— У спілкуванні з представниками українського посольства в Білорусі доводилося чути про те, що спроби налагодити освіту українською мовою в деяких районах гальмуються внаслідок небажання батьків писати відповідні заяви щодо своїх дітей. Чому їх відлякує необхідність заявити свою українсткість?

— Думаю, для Берестейщини характерні всі риси пострадянського суспільства. Тому й  всі стереотипи радянського часу, що стосуються української національності, проявляються тут повною мірою. Бути українцем в Бересті в якомусь розумінні незручно, через це, можливо, ті батьки й стримують себе.

               Але з іншого боку навіть тим людям, які намагалися щось робити в культурному відношеннні вдавалося далеко не все – наприклад, виникали проблеми з реєстрацією товариств і так далі. То що вже казати про простих людей.

— Чого б Ви хотіли від України?

— Виконання, якщо не помиляюсь, 12 статті Конституції – підтримки українців за кордоном. Тому що на Берестейщині існує українська культура, до якої належить кілька сотень тисяч людей, яка не визнана офіційно, її права ніде не підтверджені. А коли щось не має права на існування, вижити йому досить тяжко. Ми чекаємо на чітку позицію України у відношеннях з республікою Білорусь стосовно того, що поліська культура є однією зі складових української.