Прискіпливий дослідник, що спробує встановити наскільки і в який бік змінилася мовна ситуація на Донеччині протягом останніх десяти-дванадцяти років, тобто за період української незалежності, неодмінно зіткнеться з низкою дуже специфічних проблем. А саме, — з формального боку, на папері, принаймні в усьому, що стосуватиметься державного сектору – освіта, засоби масової інформації, динаміка буде на користь української мови. Разом з тим відповідь на запитання: як змінилося становище її, мови, носіїв, чи зросла суттєво їх кількість, яким чином сьогодні формується сприйняття мешканцями регіону й української мови й українського як такого, буде скоріше негативною. В чому тут справа?

Очевидно, що мовне питання знаходиться в площині національного самовизначення як кожної окремої людини, так і спільноти в цілому, у даному випадку — мешканців Донеччини. На розвиток мовної ситуації великий вплив має і позиція, яку у цьому відношенні займає провідна верства в регіоні – інтелігенція, представники влади та великого бізнесу, директорат великих підприємств, те, що сукупно зветься регіональною елітою.

Що стосується першого, то попри те, що змінився час, змінилася країна та умови життя, донеччани – у широкому розумінні, як мешканці краю, великою мірою досі мають на собі відбиток радянського минулого. Не тільки і не стільки тому, що значна частина населення області ностальгує за СРСР. "Радянське" глибоко відбилося на поведінці людей, на їх світосприйнятті. До того ж, не в останню чергу, внаслідок економічної кризи, яка в промислово розвиненому регіоні легко може викликати апатію у його мешканців, або ж як результат історії заселення краю, куди з’їжджалися і засилалися робітники з усіх куточків колишнього союзу, питання “хто я ?”, “яким є моє коріння ?”, не є надто актуальними сьогодні на Донеччині.

Можна подивитися на ситуацію і з іншого боку. На подібні питання почуєте скоріше відповідь “я донеччанин”, а вже потім українець, росіянин тощо. Тут маємо справу із сурогатом радянської ідеології та свідомості, трансформованих у регіональне мислення. Середній донеччанин абсолютно впевнений у перевагах свого регіону, в його економічному потенціалі, а разом з тим і у своєму праві на особливості культурного розвитку – традиційній орієнтації на Москву та російську мову як мову спілкування та органів влади. Для того, щоб відчути цю ситуацію, саме відчути, необхідно хоча б короткий час пожити, приміром, у Донецьку. Українська мова, а дуже часто, як не прикро, — і українські цінності, не є пріоритетом для значної частини людей в регіоні. Отже, в незалежній Україні народився феномен консервації радянського, а точніше “совкового” мислення.

Звичайно, змальована ситуація дещо узагальнена. Зростає нове покоління, світогляд якого формується саме в період незалежності . Але чи є в молодих людей шанс на те, що б виправити такий стан речей, чи хоча б на те, що б вільно сповідувати свої принципи, не відчуваючи при цьому певного дискомфорту? При підготовці цього матеріалу довелося спілкуватися з випускником Донецького національного університету, до речі греком за національністю (у Приазов’ї існує численна грецька громада). Основним фактором, що стримує українізацію життя на Донеччині, мається на увазі не лише мова, він назвав позицію значної частини інтелігенції, зокрема йшлося і про викладачів того ж таки університету. Що б нікого не образити підкреслимо, що мова йде не про персоналії, а про тенденції. Ось ілюстрація вже з особистого досвіду автора цього матеріалу — наприкінці минулого року довелося відвідати історичний факультет ДНУ. Зустрічаючи делегацію з Києва, що говорила, звісно, українською, декан цього факультету вимовив фразу: “То ви до нас з України приїхали?”. Це був поганий жарт, але в ньому відчувалася частка правди, і всі присутні були просто приголомшені. Нагадаємо, що це Донецьк, і це 2003 рік.

Донецька регіональна еліта, що має здебільшого компартійне або кримінальне походження, по своїй природі не зацікавлена у якісних змінах у регіоні. Більше того — через контрольовані ЗМІ та політичні організації штучно підігріваються описані вище настрої і в основної частини населення. У загальній ситуації свою нішу займає і церква, а саме УПЦ Московського патріархату, що домінує в області при повній підтримці з боку влади.

Сьогодні ви не почуєте української мови на вулицях Донецька й інших міст краю. Виключення складають лише деякі сільські райони. Не почуєте ви української і в органах місцевої влади. Та за нинішньої ситуації годі на це й розраховувати. Українська мова повноцінно заіснує в регіоні тоді, коли зміниться сама атмосфера. При цьому механічне збільшення україномовних закладів освіти чи державна підтримка україномовних ЗМІ, якої теж бракує, самі по собі принесуть небагато користі. Необхідно, щоб місцева влада та хоча б частина місцевої еліти стали виразником національних, а не регіональних інтересів. Необхідно, щоб всі регіональні чинники відчували принципову позицію Києва у важливих питаннях, зокрема — питанні мови. Сьогодні ж спостерігається протилежне — центральна влада в обмін на політичну підтримку нерідко заграє з місцевим бізнесовим та політичним істеблішментом, фактично потураючи негативним тенденціям.

Євген БУЛАВКА,

прес-служба УВКР