Така стратегія може бути адресована різним суб’єктам суспільного життя в Україні та поза її межами. Але найбільший ворог подібних ініціатив – абстрактність. Тому розглянемо стан і перспективи українства принагідно до потреби розв’язання цілком конкретної проблеми: визначення нових завдань і перспектив розвитку Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Роль УВКР на сучасному етапі

Рада від моменту створення покликана була стати інтелектуальним і моральним центром українства, який не мав брати на себе розв’язання всіх проблем національного будівництва і самозбереження, але мусив вчасно орієнтувати національну громаду серед актуальних завдань і стратегічних пріоритетів.

УВКР – громадське об’єднання, яке не є суб’єктом владних відносин. Водночас ми не можемо сказати, що, подібно до багатьох інших громадських структур, стоїмо лише на варті корпоративних чи індивідуальних інтересів своїх членів.

Наша турбота, наш інтерес є гранично широкий – доля українства у світі. У тому числі, доля українства в Україні.

УВКР – призначена для координації. В цьому полягає її робота. Уточнюю: рада повинна була б створити умови для того, щоб інші організації могли більш успішно, результативно і скоординовано працювати.

Створення цих передумов має бути нашим постійним орієнтиром.

Що входить у це поняття?

Передумови моральні – вже саме існування й авторитет координаційного органу світового українства багато значить для розрізнених патріотичних груп та ентузіастів у самій Україні та поза її межами. Але вони повинні регулярно отримувати від цього органу сигнали, які б підтверджували цей авторитет і перспективність української справи.

Тому другий важливий аспект діяльності УВКР – інтелектуальний. Рада повинна взяти на себе функцію збору тих пропозицій, ідей, стратегій, які виникають в українському середовищі, здійснювати їх первісну апробацію і виносити на широкий загал.

Два названих вище компоненти об’єднуються в понятті “Порядок денний”. Якщо події розвиваються поза нашим розумінням, оцінкою і реальним впливом, значить, ми не справляємося зі своєю функцією.

На жаль, саме такий висновок ми можемо зробити з того досвіду організації українства, який демонструється діяльністю українських організацій, станом держави і суспільства.

Нарешті, третя передумова дієвості УВКР як чинника світового українського руху – інформаційно-комунікативна. Наше завдання на сьогоднішній день тут значно простіше і конкретніше. Ми вже маємо шаблон відповідної структури в складі Секретаріату УВКР, маємо людей, які бачать, що треба робити і мають досвід подібної роботи.

Отже від нас залежить лише одне – щоб ці люди працювали, і щоб результати їхньої роботи відповідали нашим програмним настановам.

Ми покликані формувати певне розуміння процесів і явищ національного життя, а також виражати своє ставлення до них на основі узгоджених і сформульованих принципів.

Відчуття єдності національного організму – це та мета нашої діяльності, яка надає змістовності й цілеспрямованості українській справі в російській глибинці, на Печерських пагорбах і в Американських штатах.

Нові орієнтири

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що розвиток українських патріотичних організацій, як внутрішніх українських, так і міжнародних та закордонних, вимагає нового імпульсу, визначення нових орієнтирів та засобів дієвості.

Мусимо визнати: українство в світі, а що особливо прикро – і в самій Україні – живе значною мірою силою інерції, і дедалі більше відстає від вимог часу.

Чи є в тому провина самих патріотів, чи такий розвиток подій був об’єктивно обумовлений?

Можуть бути різні думки з цього приводу, але результати говорять самі за себе. Від моменту здобуття незалежності українство в Україні, а можливо, і не лише в ній – не здобувало, а здебільшого втрачало позиції.

Поруч із тим, досвід організованої української боротьби, організованої колективної праці, досвід спільних перемог – це те найцінніше, що й дає нам підстави сподіватися на успіх нашої справи.

Цей досвід включає в себе і подвижництво українських громад на Заході, які утримували і продовжують утримувати бастіони ідейного патріотизму та українського представництва у світі.

Це й молода вітчизняна націонал-демократія, котра у вирішальний момент зуміла натиснути на всі необхідні суспільні важелі для ствердження незалежницького вектору, за яким і досі змушена звіряти свої слова посткомуністична номенклатура і нові господарі життя в Україні.

Це, звичайно ж, і ті осередки українства, що у винятково несприятливих умовах пострадянської дійсності зуміли самоусвідомитись і самоорганізуватися.

Наш новий порядок денний повинен врахувати ці обнадійливі фактори нашої давньої і недавньої історії. Але це можливо тільки в тому разі, якщо ми вибудуємо нову систему національних координат, у якій направляючі вісі будуть спрямовані вперед, а не назад.

З цією проблемою особливо тісно пов’язане питання про виховання молодого покоління. Жодне виховання не буде успішним, якщо ми не покажемо молодому українцеві гідної перспективи, в якому присутні він (вона) і Україна.

Проблема єдності українства

Брак об’єднаності й координації зусиль – це одна з найбільш очевидних проблем і перешкод у розвитку українства як всередині держави, так і в світовому масштабі.

Тому гасло “єдності” вже впродовж десятиріччя є одним з найбільш уживаних і беззаперечних у патріотичних організаціях всіх рівнів і напрямків.

Однак, усвідомлення проблеми на рівні гасла далеко не завжди веде до її раціонального і своєчасного розв’язання. Нерідко траплялося, що українські організації, лідери національного руху об’єднувалися під впливом гасла, але ефект цього був мінімальним. Всупереч очікуванням, нова цілість не лише не набувала нової якості і результативності, але й загалом давала менший результат, ніж проста сума своїх складових.

Причини цього з точки зору теорії управління лежать на поверхні. Зменшення ініціативності та активності частин, формування нових централізованих органів управління, налагодження вертикальних механізмів і єдиної системи горизонтальних зв’язків потребувало значних організаційних, фінансових, кадрових та інших ресурсів, а головне – часу і цілеспрямованої діяльності відповідальних осіб. А якраз цього всього українським організаціям традиційно й бракує.

Наші організації найчастіше не забезпечені кваліфікованим і дисциплінованим управлінським апаратом, вони традиційно не мають постійних джерел фінансування. Ми, захоплюючись барвистою риторикою національних провідників філологічної школи, постійно втрачаємо темп і мусимо наздоганяти процеси не лише на рівні глобальному, але відчутно відстаємо від динаміки суспільних процесів у власній державі. Нарешті, ми ніяк не можемо довірити спільну справу узгодженим і авторитетним для більшості лідерам і менеджерам.

Отже, в наших об’єднавчих проектах вимальовується ланцюг перманентної неготовності й неадекватності: фраза – організаційне банкрутство – брак ресурсів – цейтнот – істерика – отаманщина.

Вихід із цього зачарованого кола можливий тільки на шляху зміни підходів до української справи на рівні філософії процесу. Це означає перегляд і переосмислення багатьох ніби-то незаперечних істин і ніби-то очевидних понять.

Найбільш радикальна з таких переоцінок не містить у собі нічого крамольного з точки зору теорії самоорганізації та сучасних управлінських практик. Звучить вона просто: об’єднання частин і централізація управління не завжди є корисними і необхідними. Ця загальновідома у світі бізнесу теза повинна бути сприйнята українськими організаціями світу розважливо, спокійно і, я б сказав, із полегшенням. Оскільки вона позбавляє нас деяких задавнених ілюзій і комплексів.

Але дієвість такої терапевтичної процедури буде мінімальною, якщо вона не супроводжуватиметься усвідомленням іншого, більш важливого. Наша справа буде приречена на поразку, якщо ми не зуміємо налагодити систему обміну інформацією, координації зусиль і не виробимо зрозумілу для всіх учасників процесу стратегію.

На останньому пункті треба зупинитися докладніше. Під стратегією слід розуміти не просто уявлення про напрям руху і ціннісні пріоритети. Йдеться про сформульовані положення і принципи, які дисциплінують українські сили, визначають загальний план роботи, передбачають контроль за результатами і відповідальність перед загалом.

Досвід наших об’єднань приводить до такого спостереження. Після кожної спроби декларативного об’єднання постає логічне питання: а що робити далі? І наскільки зрозумілою і переконливою була відповідь ініціаторів об’єднання, настільки й успішною була подальша діяльність структури.

Феномен Руху полягав, крім усього іншого, в цілком конкретній відповіді на це ключове питання. Всім його учасникам було ясно, що йдеться про здобуття державного суверенітету. І кожен у цій справі знаходив собі місце і ділянку роботи, що відповідала нахилам, ресурсам і можливостям.

На жаль, наступні українські проекти не мали такої конкретної і очевидної для всіх перспективи. Не хочеться називати організації і зібрання, представлені сьогодні особистими повноваженнями і амбіціями їхніх лідерів, тим більше, що мова не про чиїсь персональні упущення і прорахунки, а про загальну тенденцію, що потребує раціонального осмислення і конструктивних висновків.

Ескіз до стратегії

Почнемо з речей загально методологічних. Об’єднання – це не механічний, а моральний та інтелектуальний феномен. За ним стоїть передовсім згода в ключових питаннях, певний кодекс правил і принципів, які дають змогу колективу впливати на індивіда і навпаки: окремому члену висувати свої пропозиції, відстоювати своє бачення суті справи, бути ініціативним і креативним.

Треба тільки кожному з нас мати мужність звільнитися від стереотипів минулого і розвинути в собі здатність сприймати і самому творити нове.

Весь цей час, що пройшов під гаслами національного відродження, ми використали на прискорене вичерпання всіх можливостей, які надавала стара стратегія. Мусимо визнати: втрачати вже більше нічого.

Отже пропонується на розгляд такий варіант спільних позицій, які могли б стати фундаментом української справи в сучасному світі.

Мета: утвердження українства як світової нації, вихід у коло провідних, розвинутих національно-державних і національно-культурних спільнот.

Йдеться про значущість української ідентичності для: а) громадян України; б) світового (чи принаймні європейського) співтовариства; в) українців за кордоном. Схоже, що такий порядок постановки питань є єдино реалістичним.

Завдання:

Сформулювати і реалізувати нові параметри ідентичності.

Утвердити авторитет і престиж української культури.

Опанувати і затвердити своє право на історичну спадщину, імена і здобутки визначних співвітчизників.

Патріотичне виховання молодого покоління.

Створення власного світового інформаційного простору – наповнення його змісту і забезпечення комунікативними засобами.

Соціальний престиж українського громадянина.

Авторитет української держави.

Мусимо визначити також головні інструменти й ресурси, що можуть ще бути задіяні в досягненні наших цілей. Це:

1) українська держава;

2) організовані українські громади за кордоном;

3) культурна традиція й історична спадщина;

4) професійний і моральний потенціал українців.

Необхідно врахувати також сприятливі тенденції, що мають як загальноцивілізаційну природу, так і пов’язані з конкретними обставинами національного становлення. Йдеться насамперед про використання самої логіки процесу: очевидно, що сьогодні ми переходимо в нову фазу суспільних трансформацій в Україні – від занепаду до розквіту.

Стане в нагоді й набутий унікальний досвід кризової адаптації сучасних українців.

Нарешті, на нашому боці й такий фактор, як інноваційна необхідність – щоб вижити, ми мусимо творити нові форми життя, національного передовсім.

Максим Розумний,

Голова Наукового товариства “Гуманітарна Колегія”