Любити Україну можна по-різному. Наприклад, як російський бард Олександр Розенбаум: „Украина – моя кухня, здесь я ем!”. А можна, як Тарас Шевченко: ”Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!”. Відчуваєте різницю?

Приблизно таке саме відчуття з’явилося в мене після ознайомлення з першим, як то кажуть, „пілотним” числом нової московської багатотиражки під назвою „Украинские вести”. Дозволю собі припустити, що зміст і назва видання перетинаються хіба що там, де меценати газети, – відомі російські та українські підприємці, - дипломатично прикрасили неприховану рекламу своїх компаній малоросійськими візерунками, витриманими у незабутньому шароварному стилі колишньої УРСР. Наявність на першій сторінці видання бренда “Газета Общественного Совета при Посольстве Украины в Российской Федерации” наводить при цьому на певні сумні роздуми...

Тепер без жартів. Президент ВАТ „РАО Роснефтегазстрой” вихідець з Донбасу Іван Мазур публікує в газеті серйозну фахову розвідку, присвячену темі бізнесу інноваційних технологій. Стаття науковця і промисловця гідна солідного наукового журналу. Навіть попри відверту рекламу очолюваної ним компанії. Але до чого тут „украинские вести” — не зрозуміло. Ще одна визначальна стаття цього числа багатотиражки належить голові правління ВАТ „Нафтогазбуд – Україна” С. Мазуру. Тут більше „украинских вестей”, бо автор, рекламуючи обличчя своєї фірми, ще й згадує про російсько-українську інтеграцію в енергетичній ділянці. Втім, звертає на себе увагу відсутність у статті С. Мазура найменшої згадки щодо проблемних сторін процесу. Але схожість прізвищ та по батькові обидвох вищезгаданих авторів немов би покликана розвіяти останні сумніви українських песимістів...

Із зацікавленням читається ще одна стаття номеру. А саме — „Ситуационный анализ торгово-экономического сотрудничества между Россией и Украиной”, написана провідним науковим співробітником Центру зовнішньоекономічних досліджень РАН Юрієм Годіним. Насторожує хіба відсутність точки зору його українських колег, попри саму назву газети. Не менш серйозну тему піднімає на її шпальтах і член-кореспондент Міжнародної Академії біосферних наук Віктор Балаченцев. Він пише про „потенциал и проблемы украинского транзита”, причому пропонує свою концепцію його розвитку. Але знову ж відсутність альтернативи...

Як на мене, то більше читати в газеті, що налічує 16 сторінок кольорового друку, просто нічого. Загальні слова привітання Президента України, не менш загальні роздуми українського посла в Росії Миколи Білоблоцького щодо підсумків року Росії в Україні (2003), який, як відомо, завершувався Тузлою. Втім, посол про це дипломатично не згадує. Далі, — реклама книжок російського посла в Україні Віктора Черномирдіна, попри що вони не мають аніякого відношення до української тематики. Проте, вихваляють „патріотизм” Черномирдіна при виконанні ним функцій представника російського президента з питань політичного врегулювання у колишній Югославії. Це було, нагадаю, коли Москва захищала там режим диктатора та міжнародного військового злочинця Мілошевича...

Ще є в газеті замітка про книгу „Україна – не Росія” під авторством Леоніда Кучми, але, як кажуть російські газетярі, явно чергова, бо інформації в ній про зміст самої книги – круглий нуль. Є звіт генерального директора Культурного центру України в Москві про діяльність очолюваної ним установи. Добре, хоч здогадалися оприлюднити документ двома мовами. До речі, мовний фактор теж помітно характеризує це видання. Крім згаданого звіту та привітання Президента Кучми українська в ньому і не ночувала. Знову таки, попри назву. Хоча для оптимістів пропонується ціла сторінка з красивими краєвидами історичних місць Києва...

Заради об’єктивності, згадаю про статті до 85-ї річниці Бориса Патона та з нагоди 80-річчя московського поета походженням з Донбасу Миколи Дорізо. Нейтральні такі собі, і то, дай Боже...

Два чималенькі матеріали першого числа багатотиражки присвячені Донецькому московському земляцтву. України я там не знайшов. Сам факт, що в „пілотному” немає жодної згадки про існування в російській столиці Об’єднання Українців Росії (ОУР) з його відділеннями в десятках регіонів країни, про інші українські організації Москви, крім купки східноукраїнських земляцтв, про українські сайти в Інтернеті, що створені московськими українцями, про щотижневу українську радіопрограму на Москву та область, виклопотану стараннями голови ОУР Олександра Руденка-Десняка, про багаторічний ентузіазм співробітників московської Української бібліотеки – цей факт не лише дивує, але й обурює. Таке враження, що спочатку народився, а тепер і живешь із засновниками та авторами газети на різних планетах.

Нарешті, про „духовність”. Я недаремно взяв це поняття в лапки. Справа у тому, що гасло нової газети: „В духовности наша сила!”. Непогане гасло. Але цікаво виглядає на тлі передостанньої статті номера під назвою „Из украинского наследия”. Про що б ви думали в ній йдеться? Гадаєте, про нашу історію? Віру? Мову? Традиції? Даруйте мені, мовиться у ній про харчі. Точніше, що треба їсти, коли постишся. Як тут не згадати Розенбаума?

Отож, завершую висновком про підміну понять. Я – українець. Причому – східняк, не галичанин. Дружина взагалі з Донбасу. Але особисто нам такі „Украинские вести” й даром не потрібні. Маю в Москві десятки друзів-земляків, яких теж не зацікавила уся ця малоросійщина. Чому? Читайте епіграф (Михайло Булгаков, „Собачье сердце”) ...

P. S. А справді українських газет у Москві як не було, так і немає.

Анатолій ДОЦЕНКО,

 журналіст, Москва