УКРАЇНСЬКА ВСЕСВІТНЯ КООРДИНАЦІЙНА РАДА
UKRAINIAN WORLD COORDINATING COUNSIL
 ПРО УВКР  СТРУКТУРА УВКР  НОВИНИ  ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ  УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР  ГОЛОВНА
ПРО УВКР
СТРУКТУРА УВКР
ДІЯЛЬНІСТЬ УВКР
ФОРУМИ УКРАЇНЦІВ
ВІСНИК УВКР
ФОТОГАЛЕРЕЯ
АРХІВ РАДІОПЕРЕДАЧ
ПОШУК


 ВІСНИК УВКР Вісник за 2004 рік серпень Очевидці радянської дійсності


Нинішнє покоління – перше, яке зуміло перервати пуповину. Нам, молодому поколінню, було вже не так важко, як старшому, адже все відбулося тоді, коли ми ще були м’якими, як віск. Ми легко всотували в себе то радянську ідеологію, то перші паростки відродженого християнства, то істеричність газетних шпальт, забитих літаючими тарілочками – СНІДом – перебудовою – рекетом – екологією – і знову літаючими тарілочками.

Це ми мали в кожному класі портрет Леніна, стояли на лінійках, збирали металобрухт і розвивали в собі почуття колективізму.

Але це ми перші дізналися, що в Радянському Союзі є секс. О, ми дізналися багато про що! Це наші учителі історії хапалися за голову, не знаючи, як пояснити дітям, що історія у нас тепер інша.

Так, ми були ще малими, нам було простіше.

Спогадами про своє життя у радянські часи і враженнями про початок української незалежності діляться люди з різних регіонів України.

 

– Ще у дитячому садку думав: «Як мені пощастило, що народився у найкращій – такій великій, сильній, країні. У нас і Гагарін, і у війні ми перемогли, і все в нас дешеве, а скоро й безплатне буде. І як добре, що я не народився десь в Америці, де процвітає експлуатація робітничого класу». Отаким був затурканим дитям – жертвою радянської пропаганди.

А вже напередодні розпаду СРСР, почувши про можливість економічного розквіту України за умови виходу із Союзу, був уже усіма руками за незалежність. Тоді мені було дванадцять. Не все так сталося, як гадалося. Проте я вважаю, що все йде на краще.

 

– А я все що пам’ятаю, так це – якими гарними були дитячі програми на телебаченні... Щодо політики... Мене дратували «засідання», які часом показували замість мультфільмів чи вечірньої казки. Мені було дивно – чому дорослі, всі без винятку, з цікавістю дивилися цю нудоту. Тільки згодом зрозуміла, що в той час у нашій країні була ситуація напруження і великої жадоби до постійно приховуваної інформації.

Тож я дуже раділа, що Україна стала незалежною. Батьки постійно говорили, що тепер усе буде по-новому, тепер ми самостійно будуватимемо державу.

І от коли я зрозуміла, що таке держава, стало страшно: як це – ми самі?...

Гадаю, що я почала розуміти, що таке політика, саме після розпаду Союзу. Бо за його часів мені не треба було про це думати... За нас думали і вирішували. І ми так звикли.

 

– Я пам’ятаю, що навчаючись у молодших класах, дуже хотіла бути піонеркою. І в 1991 році, коли моя мрія нарешті мала здійснитися, стався державний переворот, і в школі нам повідомили, що в піонери тепер прийматимуть за бажанням. Звичайно, весь мій запал зник. Адже це було вже не урочисте загальне свято, а просто так...

А про Чорнобиль... Мій хрещений слухав лекцію в університеті в той час як до аудиторії зайшли якісь люди і почали викликати студентів за прізвищем для поїздки з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Коли назвали його ім’я, він не зголосився... Більшої частини з тих, хто поїхав у той день, уже немає серед живих, інші смертельно хворі... А наша тодішня влада вигнала нас всіх на парад. Сонечко світило, уран у повітрі літав...

 

– А я дуже добре пам’ятаю як ми щодня розгортали газету «За вільну Україну» і рахували кількість держав, які нас визнали...

 

– Коли у Чорнобилі стався вибух, ми майже всім класом відпочивали в Карпатах. Падав дощ. Ми веселилися, жартували. Тоді ми не розуміли – якою серйозною була ця трагедія.

Із членів підрозділу, де я нині працюю, в Чорнобилі побувало дві третини. Четверо – померли, багато хто невиліковно хворі. Статус чорнобильця не має жоден.

 

– Зі мною залишилося головне відчуття дитинства – як добре, що я народився в СРСР! Ніколи всерйоз не сприймав піонерію, комсомол – нецікаво було. Проте дійсно пишався своєю державою. Навіть добровольцем до Афганістану xотів піти. Але, потрапивши після першого курсу інституту до лав Радянської Армії (тоді ще брали студентів), швидко порозумнішав. На комсомольський облік в армії так і не став до демобілізації.

Потім СРСР розпався, почалася «демократія» із відповідними наслідками. Тепер я живу у Канаді. І де Батьківщина? Там, де газована вода й морозиво, та перший поцілунок – у СРСР. І політика тут ні до чого.

 

– Пам’ятаю, як інколи на піонерських зборах мені хотілося взяти до рук абстрактного автомата і абстрактно всіх постріляти. Справа в тому, що я вже тоді знав про 33-й, про діда, і що він робив у 44-му в лісі. І коли я слухав розповіді про "добрі" діяння Леніна й Сталіна від чиновників з нахабними самовдоволеними пиками, мені хотілося взяти до рук зброю.

Я дуже не люблю, коли когось обдурюють, коли комусь щось нав’язують, і мені не хочеться згадувати про те, що стараннями виховательки в дитячому садку я плакав за Черненком. Тільки уявіть – плакав за Черненком! Тому вже тоді, у період відродження нашої держави, я був готовий цілком свідомо взяти до рук реальний автомат і з розумом убивати ворогів, тепер би я сказав – ворогів незалежності моєї країни.

 

– Пам’ятаю, як навчаючись у другому класі, я запізнився на політінформацію, яка проходила у нашій школі щочетверга і починалася о 8:00. Лише уявіть собі – який це був сором. Адже жовтенята не повинні запізнюватися на політінформацію! Я навіть до класу тоді на зайшов – повернувся додому плачучи. Батьки ледве мене вмовили піти назад до школи...

Пам’ятаю як розбив портрет Леніна у дитсадку... Пам’ятаю ще велетенські черги і демонстрації на 1 травня...

 

– Дуже добре пам’ятаю період початку відродження держави. Мітинги, прапори (у мене вдома шилося, напевно, 50 відсотків усіх львівських прапорів), спільні молитви просто неба, вибухи народних святкувань... Я була малим дівчиськом, але гордим з того, що я – українка. І всі події того періоду сприймала перебільшено урочисто. Байдуже, що нас побили на мітингу, байдуже, що обшукали хату, байдуже, що виганяли з класу за націоналістичні провокації, не приймали в піонери і занижували оцінки – це було моїм героїзмом і я захоплено розповідала в куточку в школі, як нас забирали на допит у КДБ...

Але це було так давно...

Я зовсім не відчуваю ненависті до москалів, мені просто байдуже до них (у Росії вони все одно агресивніші). Усі мої дитячі переживання переросли в інше русло патріотизму.

Я така невиправна оптимістка, що все одно найбільше люблю «країну віслюків неляканих, країну У, країну».

 

– Я теж дещо пам’ятаю. Пам’ятаю безплатне (смачне) молоко для учнів початкової школи і добрі м’ясні обіди, якими нас годували у старших класах усього за 50 коп. (сьогодні мої діти у школі харчуються сумнівної якості бутербродами чи пиріжками); незручну, але теплу й міцну шкільну форму (зараз я не можу дозволити собі купити вовняний піджак – доводиться носити "синтетику"); безплатні спортивні секції, поїздки на змагання, куди учнів відбирали за спортивними результатами, а не за здатністю батьків фінансувати рекорди; поїздки у чотирнадцятирічному віці без супроводу дорослих потягом до родичів по всьому Союзу (до Ярославля, Ленінграда, Сімферополя), незважаючи на невеликі статки батьків (сьогодні не кожен дорослий зважиться сам-один подолати таку відстань).

 

– Пам’ятаю жовто-блакитний прапор – такий великий і такий недосяжний, і такий бажаний у той же час!

Пам’ятаю, як не могли вирішити, ким же тепер замість жовтенят нам, дітям, бути – козачатами?

 

– 19 серпня 1991 року. Ранок десятирічного хлопчини почався зі страшного і незрозумілого слова «переворот». Чемний учень радянської школи вірив кожному слову тьоті в окулярах, що розповідала по телевізору про хворобу Горбачова. Але дорослі говорили зовсім про інше. До вечора усі божеволіли від невизначеності. А рівно о 19:00 усе місто завмерло біля екранів телевізорів. По місцевому телебаченню показували німецькі “Новини”. Крихти інформації, повідомлені іноземними журналістами, все ж дещо прояснили нам ситуацію у нашій країні.

Мама чомусь не відпускала гуляти, а батько постійно говорив щось про готовність номер один і про те, що він не хоче воювати невідомо з ким. Я чекав танків. «І вони можуть з’явитися навіть у нашому дворі?» – ще одне запитання, на яке дорослі боялися давати відповідь. Потім у Москві почалися заворушення. 21 серпня все закінчилося. Батько відніс у заводський партком заяву про вихід з партії.

І ось настав день 24 серпня 1991 року.

Батько, мов під гіпнозом спостерігав за тим, як у Києві 450 депутатів щось обговорювали, за щось голосували... Ще одне голосування. І раптом, батька неначе підмінили: він підхопив мене на руки, міцно обійняв і закричав, усміхаючись: «Ми незалежні!!! Ми незалежні!!! МИ – НЕ-ЗА-ЛЕЖ-НІ!..»

 

– У далекому 1990-му я з батьком приїхав до Москви. Певна річ, треба було обов’язково побачити мавзолей... Простоявши три години у черзі, ми нарешті потрапили туди. Ленін мені не сподобався. «Та він восковий!» – зірвалося з дитячих вуст. Батькові залишалося лише покліпати очима і швидко ретируватися зі мною із гробниці вождя пролетаріату.

 

– Так... Давно це було... Ніби в іншому житті... А може й справді у іншому?

Пригадую, як за кілька днів після 1-го вересня до нашого класу зайшла завуч школи і запитала: хто з нас ходить до церкви і вірить у Бога. А потім провела невеличку лекцію про те, що школа й церква – поняття не сумісні, і ходити до церкви не можна... Правду кажучи, на її слова я мало зважала. Мій дідусь працював у церкві. Тож я зрозуміла, що тепер у мене почнеться "подвійне" життя... А найцікавіше те, як потім виявилося, що таке життя було не лише у мене... Коли нам на Паску влаштовували «недільник», то я йшла на нього вже після того, як покуштувала паску, або зовсім не йшла... А на Різдвяні свята школярам не дозволяли колядувати...

Ось такі спогади про ті часи... Дуже раділа з того, що Україна стала незалежною... І, до речі, в цій самій школі почали забороняти влаштовувати дискотеки під час посту... А мене тоді просто розпирали гордощі, більшою мірою від того, що все одно Боже вийшло на правильне! Так мене виховали, незважаючи на шкільні заборони – у школі висів портрет Леніна, а вдома були образи...

 

Ми утримаємося від коментарів. Кожне переживання і кожна позиція, якими б полярними вони не були, мають право на існування і заслуговують на розуміння. Ця відбірка спогадів – ніби миттєве фото. Воно лишиться таким же і через багато-багато років, коли не буде вже нікого, хто зможе пояснити молодшому поколінню, що означає жити у великій-могутній-тоталітарній-щасливій-мирній-кривавій-переможній-заляканій державі, яка простує до світлого майбутнього і „вилітає в трубу”...

Так і чую з давнини голос бабці, якої вже піввіку нема на світі: «Так..., але за царя було краще...»

Тетяна САВЧЕНКО


ENG | UKR
НОВИНИ
АНАЛІТИКА
ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ
УКРАЇНСЬКІ ЗМІ СВІТУ
УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР
ГОСТЬОВА КНИГА
КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ
ОБГОВОРЕННЯ
При використанні матеріалів посилання на www.uvkr.com.ua
є обов'язковим.
01004, Київ, вул. Горького 3-б, тел. 287-22-41





© УВКР, 2004