Розпад СРСР та події 90-х років ХХ ст. довели нежиттєздатність існування тоталітарних „закритих” суспільств, які розвалилися під вагою внутрішніх суперечностей. Тоді постало питання трансформації традиційного радянського суспільства. За якими принципами будувала і продовжує будувати Україна новий суспільний лад? Яке місце відводиться молоді у цьому будівництві?

         Безумовно досі існує інерція радянської ідеології, адже люди ще деякою мірою залишилися закритими, розчарувалися в старій ідеї, але ще й не навчилися обходитися без неї, що відобразилося в інстинктивному пошуку нової. З’являється ідея Нації, ідея відновлення українського націоналізму як ідеології і як політичного руху. Але більшість людей в Україні байдужі та взагалі не сприймають цю ідею, що зумовлено негативним комуністичним тлумаченням цього явища, діями радикальних організацій, гіпертрофованим відродженням та вихвалянням усього „українського”. Для подолання таких тенденцій потрібні кваліфіковані, компетентні, коректні фахівці (зокрема історики, політологи, соціологи, психологи), завданням яких стане формування поваги до всього українського, створення системи засобів, які б інтегрували певну спільноту в єдиний інформаційний простір. Тоді поняття „українська нація” буде ототожнюватися не з етнічною, а політичною спільнотою, тобто з громадянством держави Україна.

Молодь є тією віковою категорією, на яку покладає найбільші надії та сподівання старше покоління. Усе молодим. Молоді у нас шлях уперед. Саме тому молодіжна політика є важливим напрямом у діяльності будь-якої правової держави. Згідно з Декларацією “Про засади державної молодіжної політики в Україні” (1991–1992), яка стала підґрунтям для прийняття у наступні роки низки законів, державна молодіжна політика – це система діяльності держави у ставленні до особистості, молоді, молодіжного руху, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу.

Оскільки молодь можна розглядати як вимір культурної реальності та історичної діяльності, то постає доволі цікаве питання: чим відрізняються молодіжні покоління різних часових періодів і чи відрізняються взагалі. Чи були наші батьки в межах радянського ідеології щасливіші/нещасливіші за нас? Чи є такі “вічні” риси, які притаманні молодіжному поколінню різних стадій історичного розвитку? Такими рисами, на моє переконання, є радість з приводу самого життя, певна безтурботність, притаманна вікові, неусвідомлення всієї тяжкості становища країни, великий ентузіазм та енергія тощо. Незалежна молодь отримала нові риси, народжені та підкреслені глобальними розвитком інформаційного суспільства, що поставило свої виклики, на які „бажано” достойно відповісти.

Інформаційне чи постіндустріальне суспільство є якісно новим етапом безперервного цивілізаційного процесу, в якому основним ресурсом для розвитку виступає інформація та можливості її отримання, використання і продукування на її основі знання. Структуру і функції такого суспільства визначають безпосередньо суб’єкти  інформаційних і творчих процесів, тобто громадяни. Це нова історична фаза цивілізації, в якій основними продуктами виробництва є інформація та знання. Характерними рисами такого суспільства є збільшення ролі інформації та знань у житті суспільства; зростання ролі інформаційних комунікацій, продуктів та послуг у валовому внутрішньому продукті; створення глобального інформаційного простору, який би забезпечував ефективну інформаційну взаємодію між людьми, їхній доступ до світових інформаційних ресурсів та задоволення потреб в інформаційних продуктах та послугах. Ідеологами теорії інформаційного суспільства були Д. Белл, А. Турен, Э. Тоффлер, З. Бжезинський, П. Дракер, Е. Масуда та ін. Узагальнюючи все написане соціологами та футурологами у 60-90-ті рр. ХХ ст., можна окреслити основні риси постіндустріального суспільства у політичному, економічному, соціальному та суспільно-культурному вимірах:

1. Визначним чинником суспільного життя в цілому є наукове знання. Воно витискує працю (ручну та механізовану) в якості чинника вартості товарів та послуг. Економічні та соціальні функції капіталу переходять до інформації. Внаслідок цього центром соціальної організації, основним соціальним інститутом стає університет, як центр продукування, переробки та накопичення знань. Недаремно емблемою всесвітньо відомої компанії Aplle Computer є накусане смугасте у кольорах райдуги яблуко, що символізує передусім знання та надію, окрім  первородного гріха.

2. Рівень знань, а не власність стають визначним чинником соціальної диференціації. Освіта є необхідним джерелом знань, у тому числі і технічних, які є основою влади. Технічні знання є показником професіоналізму та компетентності в конкуренції за набуття посади та положення у суспільстві. Виникнення нових еліт обумовлено тим, що знання і планування стали головними передумовами організаційної діяльності. Таким чином, нова еліта – це технічна інтелігенція, внаслідок посилення ролі науки як основної інституції. Тепер учені як окрема страта повинні враховуватись у політичному процесі.

3. Інфраструктуру нового інформаційного суспільства утворює нова „інтелектуальна”, а не „механічна” техніка. Соціальна організація та інформаційні технології утворюють симбіоз. Суспільство вступає у „технотронну” еру, коли соціальні процеси стають програмованими.

Згідно з теорією виникнення цивілізації англійського історика та культуролога А.Тойнбі, середовище, яке є в міру неприйнятним, безперервно кидає виклики суспільству, яке з допомогою творчої меншості, за якою крокує більшість, відповідає на ці виклики і таким чином вирішує проблеми, перебуває у постійному русі і досягає рівня цивілізації, своєрідної та оригінальної. Подібний виклик кидає інформаційне суспільство молодим пострадянським країнам. Кому, як не молоді бути отією творчою меншістю, яка вже на даний момент несвідомо втягнулася до „світового павутиння” та надбань інформаційних технологій.

На мою думку, хоч як це не банально починати з окреслення сучасного стану держави як перехідного, проте за цією характеристикою ховається багато рис сучасності, які пояснюють становище не лише молоді, а й усіх вікових груп суспільства. З цього випливає, що економічна ситуація в Україні обумовлює різні аспекти  міжособових стосунків у суспільстві. Не треба бути психологом, аби виявити нові риси незалежної молоді:

1. Молодіжна “пасіонарність”. За Л.Гумільовим, пасіонарії – це особи енергонадлишкового типу, які мають здатність отримувати від зовнішнього середовища енергії більше, ніж це їм потрібно для особистого збереження, а також витрачати цю енергію на цілеспрямовану роботу з видозмінення середовища. В цілому пасіонарії характеризуються значним домінуванням соціальних та ідеальних потреб (перш за все потреба у лідерстві) над біологічними. Саме серед молоді найчастіше відбуваються пасіонарні вибухи та підвищення пасіонарної напруженості. Саме у цьому віці існують найсприятливіші умови для реалізації пасіонарної особистості. Тому виникає потреба молоді у сильному харизматичному лідері. Отже, харизма є тією характеристикою всеукраїнського молодіжного лідера, який може не лише очолювати певну молодіжну організацію (якийсь час), тобто бути її керівником, а ідейно ”заразити” молодь. Наявність авторитетного лідера, відчуття єдності в межах організації завдяки виконанню конкретних спільних дій, які мають швидше „тусовочний” характер, є дуже важливим для існування будь-якої молодіжної організації.

2. Прагматичний підхід у різних сферах життя і діяльності, який свідчить про деяку трансформацію типу мислення сучасного покоління. На зміну „націонал-романтикам” приходять молоді „прагматики”. Молодь уже чітко усвідомлює яким важливим є університетський диплом, та ще й не один, у майбутньому працевлаштуванні і не обов’язково за фахом. Підвищену потребу в дипломах можна спостерігати у збільшенні кількості спеціальностей, які пропонують факультети додаткових професій багатьох вузів України і взагалі вузів різних напрямів. Уже не має часу “вітати” в хмарах та вірити у світле майбутнє. Наперед виступає чітка цілеспрямованість.

3. Недостатній рівень політичної культури, який не дозволяє ефективно та активно діяти у політичній сфері. Це є наслідком не лише браку належної правової освіти, а й зрозумілим бажанням працювати там і на тих, хто платить гроші. Тому доволі цікавою постає мотивація „політизації” молоді, де на перший план все-таки випливають меркантильні зацікавлення.

4. “Ринковий” присмак відносин дружби. За часів СРСР усе молоде покоління знаходилося приблизно на одному економічному рівні, тоді як зараз молодь значно поляризована у фінансовому відношенні. І навіть така дрібничка як мобільний телефон може зближувати або навпаки дистанціювати молодих людей. Бо не кожен юнак або дівчина може „відповісти на виклик ночі”, користуючись новими, чесними, прозорими тарифами певного мобільного оператора. Хоча, це справжній „бенкет для зору”, за влучним виразом пані Забужко, бачити веселі рекламні ролики мобільних компаній, де молодь закликають більше спілкуватись із друзями та утворювати свої „сім’ї”, „команди”, „клуби”. Крім того, як Мінздрав попереджає, що телефони можуть не витримати такої напруги у спілкуванні.

5. Технізація мислення, – коли технології зумовлюють свідомість. Молодь стала більш стильною та мобільною, з’явилися нові можливості комунікації та швидкого отримання інформації, які є основними потребами в інформаційному суспільстві, до якого крокує Україна. В той же час, коли наявність комп’ютера перестала бути дивиною, індустрія комп’ютерних ігор не сприяє вихованню молодого покоління, а певною мірою навіть розбещує. Навіщо читати книжки, коли можна „побігати у Контру[1]” у найближчому комп’ютерному клубі. Наслідком недостатньої інформаційної грамотності є невміння раціонально розподіляти та використовувати час, проведений за комп’ютером.

6.  Краще сприймання української культури, що виражається у підвищеному інтересі до української музики, постмодерної літератури, української мови, моди, українського телебачення, етнографічного туризму, козацької організації тощо. Можливо, це відбувається не свідомо, а просто тому, що подобається, або внаслідок навчання українською мовою з молодших класів. Проте, це вже є позитивним явищем. Поволі з’явиться зацікавлення до власної історії, традицій, культури, які перестануть мати ореол вистражданості, мучеництва, гноблення, жертовності, меншовартості. Тому завданням гуманітарних наук у найближчий час є формування позитивного виваженого образу всього українського, існуючого як в межах, так і поза межами України.   

         Для вироблення діючих механізмів формування і реалізації молодіжної політики, держава повинна враховувати ті зміни, які стались у настроях незалежної молоді. Складовими таких механізмів є: створення на різних рівнях певних органів, що безпосередньо займаються проблемами молоді; розвиток ювенального законодавства; щорічні дотації, спеціальне виділення коштів у місцевих бюджетах; участь у створені фінансово-кредитних установ, молодіжних та інших фондів, виконкомів, комітетів тощо.

         Безумовно, такі гасла написані вельми красиво і грамотно. Дійсно, в новий період розвитку української держави була створена нормативно-правова база, яка стала основою формування молодіжної політики в Україні. Світові процеси інформатизації та глобалізації дещо змінили мислення сучасних молодих людей у бік технізації та прагматизму, відкрили нові можливості для вдосконалення молоді, її залучення до світової цивілізації. Нібито маємо потенціал та усі можливості для відповіді на інформаційний виклик, знаємо про усі свої недоліки, проте поряд із тим додаємо визначення сучасного важкого стану в усіх сферах життя,  розводимо  руками і кажемо, що це – завдання майбутнього. Варто почати з малих, „не дорогих” кроків: змінити ставлення держави до громадянина як до клієнта, якому держава надає послуги у забезпеченні інформацією в обмін на те, що громадянин працює на державу, сплачує податки; змінити культуру здійснення управління на загальнодержавному рівні на „знизу – вгору”, на відміну від „згори – вниз”; розробити короткі, доступні більшості програми, які полегшать сприйняття нових інформаційних технологій. Не можна, на мій погляд, копіювати „рецепти” перетворень західних суспільств чи втілювати їх з урахуванням „місцевої специфіки”. Ні. Доцільнішим буде розробляти власні, оригінальні концепції поступу у парі з фінансовими міркуваннями. На це потрібно свідомо наважитися, бо українська інформаційна нерівність випливає переважно з матеріальних умов, технологічного запізнення.

         Необхідно почати. В Україні не бракує талановитих, завзятих, енергійних людей, які ладні жити заради своєї країни, а не вмирати. Треба їм лише не перешкоджати.

Л.Ю.Жеребцова

Дніпропетровськ