УВКР | ВІСНИК УВКР

За всю свою багатостраждальну історію, що сягає своїм корінням сивої давнини віків, український народ бачив багато зла, відчуваючи на собі всі його прояви: гноблення, гоніння, нелюдське ставлення. Українці дуже довгий час не мали власної держави. Вигідне геополітичне положення (у центрі Європи на перетині важливих економічних шляхів), родючість земель, забезпеченість корисними копалинами — всі ці чинники робили Україну ласим шматком для іноземних загарбників. Починаючи з часів занепаду Київської Русі, що були спричинені нападом золотоординців, українські землі вже відійшли під протекторат Великого Князівства Литовького. Так починається довгий та дуже важкий період української історії: перебування під гнітом Польщі (Речі Посполитої), Московщини (потім Російської імперії), гноблення народу розшматованої між двома імперіями України — Австро-Угорською та Російською, життя українців під Угорщиною, Чехословаччиною та Румунією.

Чому ж так сталося, що впродовж стількох століть на українських землях не міг встановитися мир та спокій? Відповідь на це питання криється у глибинах свідомості українського народу. Відмінною рисою українців завжди була миролюбність. Мабуть, саме через свою лояльність до інших народів вони і не змогли протистояти численним загарбникам. Та лояльність і миролюбність — далеко не єдині ознаки української ментальності. Адже українці споконвіку характеризуються як сильні духом, незламні, волелюбні, вірні своїй Батьківщині люди.

Будь-які дані про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоіндентифікуватись. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. Під цим етнонімом об’єднуються як ті українці, які себе так усвідомлюють, так і ті, що лише за своїм походженням частково чи цілком є українцями (це ті українці, які мешкають за межами Української держави).

Основна маса українців перебуває на території України. За межами нашої держави мешкають 10–13 млн. українців, з них на території колишнього СРСР — 7767053. Інша частина вихідців з України чи їхніх нащадків перебуває в країнах Європи, Америки та Азії. Ці спільноти сформувалися двома шляхами — внаслідок еміграції (Канада, США, Великобританія та ін.) та на базі автохтонного українського населення у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині. На Американському континенті є ще один значний регіон, де мешкають вихідці з Україні — Латинська Америка (Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай).

Українська етнічна група Австралії — наймолодша (1948–52 рр.). На Європейському континенті виділяється кілька великих осередків проживання українців — Великобританія, Франція, Німеччина. Крім цих країн є українці у Скандинавських державах — Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також у Китаї, на півночі Африканського континенту. За сучасним етнологічним поділом усі українці й особи українського походження складають український етнос, хоча й з різним ступенем етнічної самосвідомості. Якщо ж мовиться про етнічну спільноту, то користуються термінами «українська еміграція», «українська етнічна група», «українська діаспора». Останнім часом найчастіше вживається термін «українська діаспора».

На окрему увагу заслуговує доля українських переселенців, які опинилися на віддалених від України територіях Російської імперії. Міграція українців на території, які складали Російську імперію, а згодом — Радянський Союз можна розділити на кілька етапів: 1) до ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ — початок ХХ ст.; 3) середина 20 — початок 40-х рр.; 4) 40-ві — початок 90-х рр. На першому відтинку часу найпомітнішими переміщеннями українців за межі території, яка тепер утворює Українську державу, були такі: а) у ХV–XVI ст., зокрема у зв’язку з боротьбою між Великим Князівством Литовським та Москвою за українські землі. У цей період на Курщині і Воронежчині оселилися українці з Чернігівщини; б) під час визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького й після підписання договору 1654 р. Вже з другої половини ХVII ст. у Москві формується українська колонія. Варто зазначити, що в цей час має місце такий феномен, як інтелектуальна еміграція: в 1645 р. до Москви переїхало понад 30 вчених, у 1652 р. 12 співаків; в) ХVІІІ ст. відзначилося тим, що до Російської імперії прибували українські козаки (особливо після заборони Катериною ІІ Запорозької Січі) та діячі мистецтва і культури. Наприкінці ХVІІІ ст., крім Москви, помітні осідки українства виникають у Центрально-Чорноземному районі, Нижньому Поволжі та на Північному Кавказі (у Ставропільській губернії, наприклад, частка українців у ХІХ ст. становила 18,6%).

Другий етап характеризується освоєнням нових місць переселення. Це, насамперед, Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Середня Азія. Впродовж двох–трьох десятиліть кількість вихідців із України зросла у названих регіонах на кілька відсотків (наприклад, у Казахстані та Середній Азії з 1,3 до 7,1%).

Становище українських територій
у складі Російської Імперії

Перш, ніж перейти безпосередньо до відображення процесів еміграції українців до Сибіру та на Далекий Схід й життя представників українського етносу, слід з’ясувати становище України в складі Російської імперії.

У середині ХІХ століття Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризового стану були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргументу відігравала поразка Росії в Кримській війні (1853–1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

Переселення селян українських губерній
Російської імперії у Сибір та на Далекий Схід

Отже, розглянувши становище у суспільно-політичній та економічній сферах життя України у складі Російської імперії (тобто причини), можна перейти до наслідків тієї скрути, що панувала на цих землях. Поставлені у важкі умови, багато з наших співвітчизників вирішили спробувати щастя у далеких та чужих краях.

Друга половина ХІХ–ХХ століття була відзначена масовою міграцією селян, які знаходилися у складі Російської імперії. Поселялись вони у переважній більшості на її околицях: на Кавказі, Середній Азії, Новоросії, Сибіру, та на Далекому Сході. Так, наприкінці ХІХ століття далеко за межами України з’являються українські назви поселень: Полтавське (найбільш розповсюджене), Новоросійське, Чернігівське, Українське, Тюлькуйнак-Софіївка, Семиполк, Баян-Полтавка, Новокиївська та ін. В Акмалинській області, скажімо, знаходимо волості: Українську, Полтавську, Одеську, Ново-Катеринославську, Таврійську, Харківську, Чернігівську.

Минуле українських поселень на Далекому Сході та Сибіру належить до важливих сторінок української історії. Перші переселенці потрапили до Сибіру дуже рано — ще у другій половині ХVII століття. Відомо, наприклад, що там довгий час перебували на засланні українські гетьмани Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Ширшого розмаху переселення українців на Далекий Схід набуває у другій половині ХІХ століття.

Однією з найголовніших причин міграції українців була відсутність засобів існування. В історичних архівах зберігаються тисячі прохань селян дозволити пересилитися. У багатьох з них вказувалось бажане місце поселення. В інших — «будь-куди», де є вільні землі. Ці документи закарбували відчай знедолених людей, котрі розраховували на більш щасливе життя в далекім краї. 1885 р. селяни Київської губернії просили дозволу оселитись на Кавказі чи в Амурській області, вказуючи, що вони люди бідні, майже без землі і не мають засобів до існування. У проханні 49 селян тієї ж губернії (1895 р.) дозволити переселитися на Кубань відзначалося: «Ми, прохачі, є цілком безземельні». І в цих переселеннях на вільні землі, як писали полтавці, «порятунок з безвихідного становища». В огляді Київської губернії за 1902 р. наголошувалось, що в даний час, як і раніше, переселення жителів пов’язане, головним чином, з нестачею землі і відсутністю постійного заробітку.

В європейській частині Російської держави за період з 1870 по 1900 р. кількість селянських дворів зросла на 57,8%, а загальна площа збільшилася лише на 20,5%. Земельний наділ зменшився в середньому з 3,5 до 2,6 десятин на одну особу чоловічої статі. Але в ряді губерній цей показник був значно нижчий. Так, наприклад, у Київській він дорівнював 1,3 десятини, Подільській — 1,5, Полтавській — 1,6, Чернігівській і Волинській — 2,1, Харківській — 22,7% селянських родин були безземельні, 76% — не мали достатньо продовольчих товарів. Хоча варто зазначити, що серед емігрантів були і заможні, але, як свідчать історичні джерела, таких було мало. Уряд шляхом переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії, разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити «земельний голод», знайти застосування «зайвим» робочим ру кам.

Дедалі більшого розмаху набирав рух переселення на постійне місце проживання в інші губернії Росії. Найвищого рівня він досягав у роки неврожаїв. У звіті про стан Херсонської губернії за 1890 р. відзначалось, що переселення набуло масового характеру. Кількість поданих прохань щоденно збільшується. Рух охоплює всі повіти губернії і навіть малонаселені, багато селян продають своє майно.¹

Подібна ситуація була характерна для інших українських губерній. Ішов відтік місцевого населення, його місце займали «прийшлі». Не було жодної губернії, із якої б не виїздило населення, в той час як відбувається прихід робітників з інших регіонів імперії. Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них: звільнення від усякого роду податків (у Європейській частині на два роки, на Кавказі і у Сибіру — на три). На цей же термін — звільнялися від служби в армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони також мали право на пільговий проїзд, кредити, котрі, одначе, далеко не всі, що їх потребували, могли отримати.²

Наведу для підтвердження декілька фактів. 1897 р. 951 сім’я, яка поселилась в Амурській області, просила надати позику. Отримали ж 317 сімей. У Томській губернії за період з 1 жовтня 1897 р. по 1 січня 1898 р. із прохань від 2115 сімей кредит був наданий 1064 сім’ям. Але були навіть такі переселенці, яким, незалежно від їх стану, згідно із законом не могла бути надана позика. Так, наприклад, тим, хто оселився в Єнісейській губернії вздовж залізниць, кредит не видавався зовсім, а ті, хто поселявся на добрій, родючій ділянці подалі від лісної дороги, міг розраховувати лише на 100 крб., на ділянках з гіршою землею — 165 крб., і лише на півночі у лісних місцевостях — 250 крб. Як відзначалось у довідці про порядок переселення до Південно-Уссурійського краю 1895–1898 рр., по прибутті у Владивосток переселенцям, які потребують допомоги, можуть бути надані кредити до 300 крб. Як бачимо «можуть бути» не означало «будуть надані». Це визнавали, зокрема, керівники селянського банку Подільської губернії, заявивши, що «позики недостатньо для переселенців, які не в силі влаштуватись на нових місцях».³

Переселення у другій половині ХІХ століття набрало широкого розмаху. Ставлення уряду до цієї проблеми було двозначним. З одного боку, він надавав селянам, тим звичайно, які мали дозвіл, певні пільги, з іншого — стримував, створюючи чисельні перешкоди. Було видано низку відповідних законів, розпоряджень. Лише за вісім років (з 1890 по 1898 рік) їх кількість досягла 125. Із 368 заяв Таращанського повіту Київської губернії, які надійшли 1883 р., тільки 185 були визнані такими, що «заслуговують на увагу».⁴

Селяни того ж повіту 1896 року на своєму проханні про дозвіл переселення в Амурську область чи Уссурійський край за рахунок казни прочитали таку резолюцію: «…переселення за державний кошт законом не передбачено, тому дане клопотання не може бути задоволено». 1884 року 50 безземельним сім’ям Васильківського повіту Київщини було відмовлено у переселенні «будь-куди на вільні землі».⁵

Відмовляли поодиноким селянам, родинам, цілим групам, а часто й зовсім залишали клопотання без уваги. Відмова у праві на переселення вела до самовільних. Бажаючих ніщо не лякало: ні примусове повернення назад, ні те, що вони навіть не в змозі будуть розраховувати бодай на найменші пільги. У довідці про стан і організацію переселенської справи у Південно-Західному краї за 1893 рік відзначалось, що в Київській губернії спостерігається нестримне бажання селян до переселення, «зупинити яке для місцевої влади надзвичайно важко». Таємно розпродаючи своє майно, як правило збитково, вони покидали рідні місця вночі. Йшли не до найближчої залізничної станції, а намагались пробратися якомога далі, за 2–3, і навіть 100 і більше верст, сподіваючись, що там вони не будуть затримані.⁶

І це було характерно не лише для однієї Київщини. Лише протягом 1896–1905 рр. нараховувалося 216733 самовільних переселенця, що складали 52,1% їх загальної кількості. У Центральному державному історичному архіві України у Києві зберігаються списки бажаючих переселитися у той чи інший регіон. В одних розміщені ті сім’ї, які мали змогу переселитися за власний кошт, в інших — які потребували допомоги держави. У списку сімей Київської губернії (1896 р.), які бажали переселитися у Південно-Уссурійський край, нараховувалося 125 родин (817 чоловік). 18 сімей володіли сумою грошей до 700 крб., 46 — тисячею і більше карбованців. Мінімум складав 490 крб., максимум — 2100 крб. У середньому на кожну родину припадало 800–900 крб. У другому списку — 233 сім’ї (1331 чоловік), які без надання кредитів не зможуть здійснити далеку подорож. Тут мінімум коштів на родину становив 290 крб., максимум — 1460 крб. (ця сім’я мала 18 членів). У середньому на кожну родину було 500–600 крб. Наступного 1897 р. у в’їздному списку жителів цієї ж губернії було 289 родин (1839 чоловік), які могли б обійтись без кредитів, і 366 родин (2085 чоловік), що потребували допомоги. Хоча в дійсності лише поодинокі сім’ї реально могли розбудувати нове господарство у далекому краї, розраховуючи лише на свої кошти і тяжку працю. Переселялися в першу чергу ті, хто мав заощадження. Ось текст однієї з телеграм, яка надійшла з Петербурга до Києва: «Передбачається можливість відправити 1200 чол. Знайти більш забезпечених. У разі відмови — поповнити менш забезпеченими».⁷

Дозвіл можна видавати лише тим сім’ям, які з виплатою затрат на проїзд, будуть мати достатньо коштів на побудову житла і харчування до нового врожаю. Земський відділ Міністерства внутрішніх справ направив губернаторам таємні циркуляри, в яких зазначалося, що переселення в Південно-Уссурійський край 1886 р. за державний рахунок не буде. У довідці про порядок переселення у вищезгаданий район у 1895–1898 рр. наголошувалося, що при підборі переселенців слід надавати перевагу тим сім’ям, «які без труднощів й особливих ускладнень» можуть зібрати на дорогу і розбудову в новому місці поселення 750 крб. За рахунок казни у Південно-Уссурійський край було переселено протягом 1883–1899 рр. 7029 чоловік.

Коли переселенці одержували дозвіл на переїзд, крім фінансової спроможності враховувався також і склад сім’ї. Адже освоєння величезних просторів цілинних земель, осушення боліт, корчування лісу, до того ж в складних кліматичних умовах, потребувало сильних, здорових рук. Так, наприклад, лише в чотирьох губерніях — Єнісейській, Іркутській, Томській, Тобольській — у 1893–1894 рр. на лісні ділянки припадало 8,4% загального числа земель, у 1895–1896 рр. — 31,7%, у 189-1898 рр. — 52,1%.⁸

⁸Тихонов Б.В.Переселенческая политика царского правительства в 1892–1897 гг. // История СССР. 1977. №1. — С.120.

Тому в інструкціях по переселенню вводилися все нові і нові обмеження. «Ті сім’ї, які не мають достатніх коштів, а разом з тим обтяжені багатьма малолітніми дітьми, а деякі — родичами похилого віку, не є бажаними і корисними для Сибіру. Прохання таких сімей залишати без наслідків». І ось уже на одній із заяв читаємо резолюцію: «У дозволі переселитися відмовити у зв’язку з тим, що прохачі не мають необхідних для цього коштів, а також через відсутність у сім’ях достатньої кількості дорослих членів, які здатні були б своїми силами влаштувати побут на новому місці».

Отримавши врешті-решт дозвіл на переїзд, родина більшість коштів витрачала на оплату дороги. У Південно-Уссурійський край він коштував на одну сім’ю від 450 до 750 крб., у Єнісейську губернію — 700–800 крб. Вартість квитка на одну дорослу особу з харчуванням з Одеси до Владивостока (кораблем) була 90 крб., дитини віком від 2 до 10 років — 45 крб., до 2-х років — 22 крб. 50 коп. За вантаж, якщо він перевищував 2 пуди на людину, за кожний пуд потрібно було заплатити по 1 крб. 40 коп.⁹

⁹ЦДІА України. Ф. 442. Оп. 694. Спр. 169. Арк. 2-зв. 3; Ф.1 628. Оп.1. Спр. 50. Арк.14.

А треба було ще доїхати до Одеси, а з Владивостока — до місця призначення. Тому не випадково, що, прибувши на місце поселення, переважна більшість селян залишалася без коштів. У Томську, наприклад, із опитаних 2232 сімей на 1 вересня 1890 року 1449 сімей — зовсім не мали грошей або лише 10 крб., 590 сімей — від 10 до 50 крб., 115 сімей — від 50 до 100 крб., 70 сімей — від 100 до 300 крб., і лише 8 сімей — мали понад 300 крб. Такий стан переселенців був типовим.

Географія поселення українців була широкою. Вони селилися в усі регіони, де були вільні землі. У 60–70 рр. — головним чином на Північний Кавказ, у Казахстан, Нижнє Поволжя, Південне Приуралля, а також в область війська Донського, Херсонську і Таврійську губернії. Починаючи з 80-х рр., йде інтенсивне заселення Сибіру, Далекого Сходу і продовжується — Середньої Азії, Кавказу.

Бажання до переселення, зокрема, у Київській губернії, зросло на початку 70- х рр. За 10 років (1871–1881) виїхало 848 сімей. Із 7045 селян, що покинули 1900 р. Київщину, у Південно-Уссурійський край виїхало 3946 чоловік, у Томську, Єнісейську, Оренбурзьку та Уфимську — 1013 чоловік, у Акмолинську і Ферганську — 345 чоловік. Із 449 сімей Херсонської губернії, які отримали у 1898 р. дозвіл, у Сибір та на Далекий Схід емігрувало 268.¹⁰

¹⁰Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1898 г. // Сб. Херсон. земства. 1900. №1. Приложение. — С. 9.

Отже, бачимо, що рееміграція в українській губернії за вказаний період досягла найменших розмірів, десь трохи більше 3%, тоді як у цілому по країні вона становила 16,6%. Головні ж причини повернення були такі: погана якість води, землі та відсутність коштів. Серед інших причин — кліматичні умови, релігійна й побутова несумісність із старожилами, смерть чи хвороба членів сім’ї (висновки чиновника з особливих доручень при земському відділенні А. Станкевичa).

На кінець ХІХ століття згідно з даними першого всеросійського перепису населення, яким охоплено всі куточки держави, поза межами 9 українських губерній проживало 5375000 українців¹¹ або 24% загальної кількості тих, які були у складі Росії. У Сибіру та на Далекому Сході проживало 223 тис. українців. Основні місця їх поселення — Томська область — 99 тис., Тобольська — 38 тис., Приморська — 33 тис., Єнісейська — 21 тис., Амурська — 21 тис.

¹¹Національність під час перепису 1897 р. визначалась за рідною мовою.

З початком ХХ століття еміграція українських селян набуває ще більших розмірів. Сприяла цьому також і офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. Згідно з цими законами губернаторам наказувалось усіляко сприяти його успішному здійсненню. Це не означало, що держава взяла на себе турботи селян, які вирішили оселитися на необжитих місцях імперії, розбудовуючи і зміцнюючи її своєю тяжкою працею. Головне було у тому, що урядові кола менше чинили перешкод бажаючим емігрувати, хоча мала місце і протидія. Про це свідчить те, що продовжувалась практика самовільних переселень. Тобто за вісім років рух так званих незаконних переселенців охопив 444604 чоловік або трохи більше третини (37,1%) загальної кількості від’їжджаючих.¹²

¹²Якименко М.А. Організація переселення селян з України в роки Столипінської аграрної реформи (1906–1913 рр.). // Укр. історич. ж.-л. 1974. №7. — С. 37.

Якщо у порівнянні з минулими роками частка самовольців і зменшилася, то не на багато. Українські селяни їхали сім’ями шукати вільних земель типовими для них напрямками руху.

Еміграція селян Київської губернії (1907–1909 рр.)

Губернії, області	1907 р.	1908 р.	1909 р.
Томська	4771	9879	5013
Тобольська	576	566	404
Єнісейська	686	1766	1598
Іркутська	221	931	513
Акмолинська	3848	3640	4054
Тургайська	986	2124	1361
Семипалатинська	7	213	1061
Уральська	64	597	1131
Амурська	1213	1257	1578
Приморська	12680	3856	3293
Інші	286	835	233

Головний напрямок еміграції українських селян залишався таким же, як і на кінець ХІХ століття. Так, протягом п’яти років (з 1910 по 1914 р.) у Сибір переселилося 540559 чоловік. Навіть з урахуванням 156016 чоловік, які повернулися назад, на сибірських землях осіло за вказаний період 541559 українців, досить таки значна кількість. Масове переселення селян практично припинилося з початком Першої світової війни. На цей час у Сибіру і на Далекому Сході нараховувалося майже 900 тис. українців, які складали понад 8% населення краю, із них на Далекому Сході — 427 тис. або майже 22%, а в таких областях як Амурська і Приморська відповід но — 147 тис. і 127 тис. чи майже половину всього населення: 43 і 48%.

На жаль, далеко не всім українським родинам вдалось добре влаштуватися на новому місці, незважаючи на їх тяжку працю. Оселившись у тій чи іншій місцевості, нерідко вони змушені були шукати кращі землі, й таке вже «внутрішнє» переселення, приміром у Сибіру і на Далекому Сході, досягло значних розмірів. Багато було випадків еміграції до Південної Америки. В основному це були люди заможні, які прожили у Сибіру 10–15 і більше років. Деякі з них після мандрів по країнах Америки, повернулися назад у Сибір. Наводиться приклад бідняка із Чернігівської губернії, який за 20 років тяжкої праці став заможним селянином. Сподіваючись у далекій заокеанській країні домогтися більших успіхів, зібрав 2000 тисячі карбованців і вирушив до Бразилії. Побував також в Аргентині, Уругваї і ніде не зумів влаштуватися. Повернувся до Сибіру таким же бідняком, яким 20 років назад прибув у цей суворий край із Чернігівщини.¹³

Не минув наших працьовитих земляків і голод. У грудні 1911 р. Харківське губернське земство у зв’язку з неврожаєм у Самарській, Уфимській та інших губерніях асигнувало 23 тис. крб. голодуючим переселенцям, які виїхали з Харківщини. 1912 року лише у одній Акмолинській області потерпілим від неврожаю своїм землякам із Харківської губернії було направлено 15 тис. крб., Чернігівської — 9500 крб., Полтавської — 2500 крб. Але, на жаль, у переважній більшості випадків переселенці залишалися віч-на-віч із своїми численними труднощами, далеко не завжди були у змозі перебороти їх.

Становище українських селян, розкиданих по всіх куточках імперії, було не набагато кращим, ніж на Батьківщині. Так, на Далекому Сході бідняки складали 45%, середняки — 33%, заможні — 22%, у сибірських губерніях відповідно: 47,8%, 33,8% і 18,4%. На Україні співвідношення було відповідно таким: 63,3%, 23% і 13,3%.¹⁴

¹⁴Якименко М.А. Міграції українського селянства (1861–1905 рр.). // Укр. історич. ж.-л. 1982. №9. — С. 70.

Можна стверджувати, що надії переважної більшості переселенців та їх нащадків не були виправдані, незважаючи на тяжку, виснажливу працю. Багато із них віддало своє життя, розбудовуючи Російську імперію.

Історія українського життя
на Далекому Сході та в Сибіру

З відомих причин життя українців на Далекому Сході та Сибіру в Радянському Союзі майже не вивчалося. Особливо це стосується суспільно-політичного та культурного життя. Від українського читача наполегливо намагалися приховати те, що з початком ХХ століття і особливо після 1917 року хвилі національного відродження сягнули цих віддалених від України поселень, що було відгуком на підйом боротьби за свої права на рідних землях. Уже в 1907–1910 рр. у Владивостоці, Благовіщенську та Харбіні виникли перші українські клуби та гуртки. З 1917 року починають з’являтись українські школи, кооперативи, національні доми, діє товариство «Просвіта», засновується Українська вчительська спілка. Видавалися часописи та журнали «Українець на Зеленім Клині», «Щире слово» (Владивосток), «Ранок» (Хабаровськ), «Засів» (Харбін) та інші. Відбулося кілька з’їдів українців Далекого Сходу, перший з яких проходив у Микольсько-Уссурійському на початку червня 1917 року.

З кінця 1918 року почав функціонувати Український далекосхідний секретаріат, головою якого був Юрій Глушко-Мова. Боротьба українців за свої національно-культурні права була припинена в 1922 році з приєднанням Далекосхідної республіки до Радянської Росії. Над провідниками українського руху відбулася судова розправа в Читі в січні 1924 року, де по справі проходило 24 особи, з яких 14 було засуджено до ув’язнення. Ось уривки з книжки Івана Світа «Суд над українцями в Читі (1923–1924 рр.), що була видана в Лондоні 1964 року.

«Взимку 1923–1924 рр. у місті Читі, на Забайкаллі, відбувся великий і одинокий більшовицький судовий процес над українцями. Більше ніколи не було тут таких публічних судових процесів, щоб українців ставили перед совєтським судом, як обвинувачених у спробах розвалу Росії, чи СРСР у сучасній формі. В даному випадку говоримо про українців Сибіру та Далекого Сходу, бо цей процес у Читі показав безглуздя совєтського «правосуддя», компрометацію та фальш самої московської пролетарської системи.

Цей суд над українцями в Азії відбувся взимку 1923–1924 року. Він був московсько-комуністичною розправою над українськими людьми за патріотичне та ідейне ставлення до визвольної боротьби України, що хотіла визволитися з московської неволі. Пізніше ніколи вже не повторено тої помилки, що її тоді допустили більшовики в акції проти українців в Азії, друкуючи у своїй пресі («Дальневосточный путь» у Читі) повні звідомлення з процесу, допускаючи на процес мешканців Чити, які бачили все і слухали, що говорено в судових приміщеннях».

Цікавим матеріалом, що з’ясовує арешти українців, є спогади М.Пирогова¹⁵.

¹⁵М.Л. Пирогів. Спогади про Читинський процес. Рукопис. — Шанхай, 1949.

«Москва, пише він, надавала великого значення українському рухові й хотіла його ліквідувати відразу. Згідно з тими розпорядженнями, після приходу Червоної Армії через 3–4 тижні почались арешти українців, навіть раніш, аніж старшин білої Армії або урядовців».¹⁶

¹⁶Тут автор помиляється, бо писав спогади по пам’яті. Дати арештів взято з офіційного тексту «Приговор Читинського суду» та з інших джерел.

До заарештованих українців ставилися непогано, але останніх нервувало те, що допитували їх вночі. Слідчі самі навіть не знали, які звинувачення висунути арештантам. Не один раз під конвоєм українців перевозили з однієї тюрми до іншої, аж доки вони не опинилися в Читинській в’язниці. Помічник начальника цієї в’язниці — Григорій Степанович — дуже добре, із співчуттям поставився до тільки-но прибулих. Його слухалися і поважали всі, навіть злодії не йшли проти його розпоряджень. А взагалі це була і серцем, і поведінкою гарна людина. Розуміючим чоловіком був і начальник в’язниці на прізвище Канторович. Він дозволяв українським в’язням дуже багато. Прикладом є те, що Канторович дозволив влаштувати у камері свято Шевченка.

«За все своє життя та мою громадську діяльність — ні одне свято не залишило такого глибокого враження, як це. Воно скріпило нашу віру, що наша ідея живе, ніколи не завмре, бо ми освятили її у в’язниці під несплячим оком ГПУ, та що ми влаштували його тоді, коли над багатьма із нас висіла загроза смертної кари. Це дійсно було велике свято, за яке ніхто з нас не задумався б віддати своє життя».

І ось настав той день, коли все мало вирішитися — день суду. Перед відходом на судову розправу, кожного українського в’язня благословив єпископ Інокентій. Вранці всіх повели до будинку суду. Конвоїрували арештантів українці-новобранці, які співчували й усіляко підтримували підсудних. Цікавим фактом було і те, що багато із присутніх у залі суду, яких привів туди великий інтерес до української справи, були на боці в’язнів. Події розвивалися динамічно і нарешті суд виніс вирок:

«Присуд. Ім’ям Російської Соціалістичної Федеративної Совєтської Республіки, Судова колегія Далеко-східного відділу Верховного суду республіки, в складі голови т. Е. М. Матвєєва, членів т. Т. Р. Карелова і Я. Ф. Яковлева, розглянула у Читі на відкритім судовім засіданні від 5-го січня до 13-го січня 1924 року, при прокурорі т. С. Стрижевськім, справу членів української організації на Далекім Сході: Мови-Глушка, Горового та інших; стверджується, що: ...».

Українцям пред’являли цілком абсурдні звинувачення у націоналізмі, спробі підірвати авторитет радянської влади і тому подібне.

«1) Горового Петра Івановича, літ 42, без визначених занять, не був суджений, безпартійний — на основі ч.1, 58 ст. УК засуджується до вищої міри кари — розстрілу. Але беручи до уваги його каяття у своїх злочинах перед пролетарським судом — замінюється йому вища міра кари на 10 років позбавлення свободи, з гострою ізоляцією і конфіскацією його майна, позбавленням прав на 5 років, згідно з ст. 40 УК, з зарахуванням завчасного ув’язнення від 26 листопада 1922 року.

2) Мову-Глушка Юрія Кузьмовича, літ 40, технік, не судився, безпартійний — на основі ст. 68 УК засуджується на 5 років позбавлення свободи, із застосуванням амністії від 7 листопада 1922 р.; час кари зменшити наполовину, себто — на 2,5 роки, з зарахуванням завчасного ув’язнення від 5-го листопада 1922 р.; з позбавленням прав на 3 роки…

…Судові витрати покласти на засуджених. Вирок остаточний, не підлягає жодному оскарженню і вступає в силу негайно.

Підписали: Голова — Матвеєв і члени — Яковлев і Карелов. Згідно з оригіналом: в. о. тимчасово — Михайловський».

Переклад зроблений з копії оригінального «приговору» (вироку). Ця копія була передана в 1930-х рр. до Українського музею в Празі. Її одержання було підтверджене повідомленням музею, за підписом професора Д. Антоновича.

Всі підсудні отримали засвідчені копії вироку в Читі, між ними й М. Л. Пирогів, що потім виїхав з Далекого Сходу і через Маньджурію дістався до Шанхаю, де жив аж до загальної евакуації українців (1949 р.) з Шанхаю до Філіппін. Потім він переїхав в Домініканську Респупліку, а звідти — в Америку.

Судовий процес у Читі над українцями має для нас велике моральне і політичне значення, бо він нотує важливість українського питання на Далекому Сході, подає — хоч і в перекручених совєтських джерелах — відомості про існування української ідеї та прагнення українців Далекого Сходу створити свою державність і свою владу на Зеленій Україні. Отже, підтверджує наші права на ці землі. Крім того, як уже зазначено вище, це був одинокий політичний процес, що його провела московсько-більшовицька влада на азійських теренах і він залишиться для нас і вільного світу історичним документом.

На превеликий жаль, положення українців східної діаспори і в сучасному житті залишається складним. Прикро, але через ряд історичних фактів, сьогодні доводиться практично з нуля починати відродження української етнічності на терені колишнього Радянського Союзу. Зовнішні чинники певною мірою сприяють цьому процесові, передовсім ідеться про виникнення нових незалежних держав та початки демократизації, що в них відбуваються. Та за існуючих там умов не може бути й мови про задоволення потреб етнокультурного розвитку українців, які мешкають у країнах колишнього СРСР. Перспективи в цьому плані залежать від того, наскільки справжні демократії будуть у цих країнах й яким чином Україна зможе захищати права українських етнічних меншин поза її межами.

Переселення українців на Далекий Схід ще десятиліття тому не було вивчене достатньо. Всі відомості про цей період зберігалися у державних архівах та не були доступні широкій масі людей. Але із здобуттям Україною незалежності багато прихованих сторінок української історії було оприлюднено. Зараз ці події детально вивчаються науковцями для того, щоб скласти невистачаючі шматочки мозаїки українського буття. Окреме місце займає й еміграція українців.

Поставлені у скрутне становище українці мали або зважуватися на переїзд за кордон, або помирати голодною смертю. Звісно, інстинкт самозбереження вимагав будь-що залишитися в живих. Приймаючи цілком природне рішення, із щемом в серці українські емігранти їхали влаштовувати своє життя далеко за межами України.

Опинившись на Далекому Сході, перед переселенцями постали інші проблеми: повна байдужість російського уряду до долі українців, а з приходом радянської влади — гоніння, переслідування, безглузді обвинувачення та жорстокі покарання московсько-більшовицьким режимом «ворогів народу». Та, навіть, ці складнощі не змогли зламати сильної волі українського народу, тої жаги до слідування батьківським заповітам, збереження мови, культури та звичаїв, що формувалися протягом багатьох століть.

У цій частині Росії створювалися громадські організації (політичні, релігійні), видавалася преса. Не дивлячись на політику суцільної русифікації на всій території Російської імперії, а потім Радянського Союзу, у сім’ях етнічних українців — вірних дітей Батьківщини — продовжували зберігати, плекати стародавні традиції та виховувати в своїх дітях любов до культурної спадщини українського народу, щоб останні передали її своїм нащадкам.

Ми сьогодні бачимо, що українська культура не занапастилася навіть у таких скрутних обставинах, що українці не забули своє коріння, не зважаючи на всі намагання радянської Росії знищити пам’ять про існування давніх традицій українського народу.

Ця незламність має стати прикладом для кожного із нас. Бо, можна сказати, чинячи опір антинаціональній політиці уряду Російської імперії, а потім радянській владі, переселенці все ж спромоглися зберегти свої національні ознаки. Скільки поколінь етнічних українців народилося вже не на Україні, а на території розселення східної діаспори.

Здавалося б, що шанс на збереження ними самобутності з урахуванням усіх чинників є дуже мізерним. Так, частина етнічних українців зреклася своїх національних ознак. Але інші продовжували пам’ятати, хто вони є, звідки походять. Така непохитність вимагала неабиякої мужності, яка мала ґрунтуватися на незгасному полум’ї любові до України.

Сьогодні положення українців на землях колишнього Радянського Союзу також не є бездоганним. Все ще виникають складнощі, викликані пережитками минулого. Але зараз демократичні тенденції притаманні і постсоціалістичним країнам, які, отримавши незалежність не так давно, теж намагаються перетворитися на правові демократичні держави. Тож будемо сподіватися, що крига непорозумінь між українською діаспорою та урядами цих країн розтане, і становище українців поступово стане подібним до положення діаспори в передових розвинутих державах.

Одне я можу сказати з упевненістю. Перебуваючи далеко від рідної землі та витримавши всі випробування долі, не зламавшись під тягарем нелюдського до себе ставлення, зумівши зберегти в таких умовах усі ознаки своєї етнічності, український народ вистоїть, і, мабуть, уже ніякі незгоди не поставлять під загрозу існування українців як самобутньої нації.

Аннета Шинкаренко,
учениця 11 класу загальноосвітньої
школи №224 Дніпровського р-ну
м.Києва