|
Народ мій є!
Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
В. Симоненко
Жорна часу невпинно перетирають зерна років та віків. Та, на щастя, у цій круговерті ще залишається золота спадщина минулих поколінь, без знання якої не можливе майбутнє.
Віддавна й щедро Україна обдаровує своїми талантами інші країни, інші народи. «Нашого цвіту — по всьому світу». Хвилюючу глибину цього крилатого вислову можна відчути тоді, коли знайомишся з дивовижними долями українців за кордоном, їхньою невтомною подвижницькою діяльністю. Протягом ХІХ–ХХ століття мільйони українців покинули свій рідний край, отчий дім в пошуках кращого життя на чужині. Що ж змусило їх залишати Україну-неньку? Головні причини — соціально-економічні і політичні.
Цього року виповнюється 120 років початку масового переселення українців на Далекий Схід. «Зелений Клин», «Зелена Україна», «Нова Україна» — ці та інші назви мала територія нинішнього півдня Далекого Сходу Російської Федерації, що стала новою батьківщиною для сотень тисяч наших співвітчизників. Українці невід’ємні від історії цього регіону. Вони розвивали сільське господарство та промисловість, продовжують це робити й нині. Вагомий їхній внесок у розвиток тамтешньої культури, незнищенними є українська говірка, пісня. «Зелений Клин» — невід’ємна частина української історії, але й до сьогодні він для багатьох — terra incognito...
За даними «Енциклопедії українознавства» Володимира Кубійовича, територія Зеленого Клину обмежується Амурщиною і Приморщиною, які разом охоплюють близько 1000000 кв. км. Ця територія більша від України і всіх українських етнографічних земель, вона простягається від 420 20’ до 560 північної широти на 1500 км (українські етнографічні землі від 430 до 530 пн. ш.) та між 1220 і 1410 східної довготи. Професор Іван Шимонович у своїй економічній розвідці «Зелений Клин — Нова Україна», виданій у Львові в 1924 році визначав кордони Зеленого Клину так: «...на півдні ріки Амур і Уссурі та Японське море, на півночі: Становий хребет (гори), або адміністративна границя між Амурською і Якутською областю, а далі на схід адміністративна границя між Чудською та Охотською округою аж до Охотського моря, на сході: Японське море, Татарський пролив та Охотське море, на заході: адміністративна границя між Амурською та Забайкальською областю...».
Рельєф Зеленого Клину характеризується переважанням гірських систем і плоскогір’їв: Становий хребет (висоти до 2 412 м), хребет Джугджур, Янкан-Тукурингра (до 1 840 м), Амуро-Зейське плато, Хінґано-Буреїнський гірський масив (до 2 000 м), гори Сіхоте-Алінь (до 2 000 м). Лише невеликий простір займають рівнинні райони Зейсько-Буреїнської рівнини та невеликі низовини долин річок Амуру, Буреї, Уссурі, Суйфун.
Зелений Клин лежить у смузі помірного мусонного клімату з характерною для нього гострою, сухою зимою й теплим, вологим літом. Найкращою порою року є суха, відносно тепла і сонячна осінь. Температурний режим має досить великі коливання: від +12о, +22оС в липні; до — 12о, — 30оС в січні. Через низьку температуру зими і тонкий сніговий покрив у північно-західній частині поверхня землі відмерзає влітку лише до невеликої глибини — там багаторічна мерзлота. Основна частина опадів на 65% випадає в період літніх мусонних дощів, тому зволоження території надлишкове, великі території заболочені. Загалом клімат Зеленого Клину є гостріший порівняно з Європою чи Україною. Майже увесь Зелений Клин лежить у басейні річки Амур — головної водної артерії краю (довжина 4350 км, площа басейну 1840000 км), його приток. Усі ріки — важливі комунікаційні шляхи, багаті на рибу, мають гідроенергоресурси. На півдні Примор’я є велике, але мілке (до 10 м) озеро Ханка.
Для Охотського і Японського морів характерна висока видова розмаїтість цінних риб — лососеві (кета, горбуша, чавича), морські (окунь, камбала, тріска). З-поміж природних багатств краю велику роль відіграють лісові ресурси. Найбільш поширені такі цінні породи дерев, як даурська модрина, дуб, ясен, в’яз, горіх маньджурський, кедр, аянська ялина, кам’яна береза, білокора смерека, ліщина. Тваринний світ також багатий на сибірські (лось, соболь, бурий ведмідь, горностай, північний олень), манджуро-китайські (уссурійський тигр, чорний ведмідь, плямистий олень), центрально-азійські (леопард, фазан) види.
Формування українських поселень на Далекому Сході почалося з часу приєднання цих територій до Російської імперії. Спочатку переселення українців мали поодинокий характер. Перші спроби опанувати Зелений Клин припадають на другу половину XVII ст., коли на р. Амур зайшли групи козаків А. Пояркова та Е. Хабарова з півночі, з басейну р. Лени, і з заходу, з Забайкалля. В 1651 році Хабаров заснував на Амурі оборонний пункт Албазін.
Серед перших поселенців Зеленого Клину був Никифор Чернігівський, колишній засланець, який потрапив на Амур у 1665 році, розбудував Албазін і вів війну з манджурцями. Вважають, що першим політичним поселенцем був гетьман Дем’ян Многогрішний з родиною у 1672 році. Скасування кріпаччини у 1861 році звільнило селян Російської імперії від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища, 90% населення України потерпало від хронічного браку грошей, 68% робочої сили становили надлишок, крихітні земельні наділи ледве могли задовольнити потреби своїх власників. Україна, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух — за менш ніж 40 років чисельність населення зросла на 72%. У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Радикальним виходом із ситуації була еміграція.
Блажен, хто гордо кинув рідний край
І з посохом в руці пішов шукати
На чужині незнаній дальній рай,
Куди веде його весна крилата.
Юрій Клен
Отож, в середині XIX ст. починається друга експансія Росії на Зелений Клин. Носієм цієї експансії був генерал-губернатор Східного Сибіру граф М. Муравйов, названий пізніше Амурським. За його дорученням було засновано ряд осель і козацьких станиць вздовж р. Амур. Слабкий у ті часи Китай був змушений відмовитися на користь Росії від своїх територіальних претензій щодо Амурщини (Айгунський договір 8.12.1858 р.), а згодом і Примор’я (Пекінський договір 2.11. 1860 р.). Муравйов розпочав примусову колонізацію Зеленого Клину, переселивши в 1855–62 роках 14000 козаків (чоловіків і жінок) із Забайкальського козацького війська, виділивши їм просторі землі для хліборобського обробітку. На пристанях постали міста: у 1850 р. — Ніколаєвськ, у 1856 р. — Благовіщенськ, у 1858 р. — Хабаровськ, у 1860 р. — Владивосток. Через велику віддаль від Європейської частини (Москва — Владивосток 9300 км, Київ — Владивосток 10070 км), на південь Примор’я було переселено деяке число корейців та китайців, збільшивши населення Зеленого Клину до 310000 в 1897 році.
Масове переселення українців почалося з відкриттям морського шляху з Одеси до Владивосто ка. Губернатор Примор’я генерал П. Унтерберґер у 1882 році подбав перед центральною владою про безкоштовний перевіз селян з України та відведення їм найкращих земель в Уссурійсько-Ханківській низовині. Під впливом Тараса Шевченка, який за його дитинства гостював у хаті його батька генерала Унтерберґера в Оренбурзі, він вважав українців за цінних хліборобських колонізаторів. Починаючи з 1883 року маршрутом, який пролягав портами Константинополь, Порт-Саїд, Аден, Коломбо, Сінгапур, Шанхай, Нагасакі було переселено 754 родини (4688 осіб) за казенний кошт і 3552 родини (24405 осіб) за власний кошт, які заснували 86 нових поселень. Загалом в 1883–96 роках на Зелений Клин поселилося 68 600 селян з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній.
Переселенський рух ще більше посилився після проведення Транссибірської залізниці, яка з’єднала Владивосток із центральними губерніями Росії. В 1907 році переселення досягло максимуму — 70600 осіб за рік, а чисельність населення зросла до 810000 в 1911, 1230000 в 1926 році. Переважна більшість переселенців були українці, наприклад, у 1907 році 74% переселенців походили з лісо-степових і лісових губерній України, серед населення Примор’я вони становили 75–80%, Амурщини — 60–65%, так що напередодні Першої світової війни українці складали основу населення Зеленого Клину.
Радянський уряд намагався ще більше, ніж за царських часів, закріпити за собою володіння Зеленого Клину, тому надавались деякі економічні пільги переселенцям, було переселено десятки тисяч євреїв і створено для них у 1934 році Єврейську область, розвиток усіх галузей промисловості збільшив частку міського населення, загальна чисельність населення зросла до 2000000 у 1939 році. Також причиною переселень була насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х років.
Після Другої світової війни розбудова промисловості і транспортної мережі продовжувалася, за оргнабором, направленнями вузів і комсомольськими путівками люди їхали на роботу на Далекий Схід, населення Зеленого Клину збільшилося за 1939–56 роки на 55%. Після розпаду СРСР частина репресованих народів повертається з Далекого Сходу на батьківщину. За даними перепису 1926 року на Далекому Сході налічувалося 315 тисяч, 1939 року — 362 тисячі, 1959 року — 441,5 тисяч, 1970 року — 398 тисяч, 1979 року — 493 тисячі, 1989 року — 620 тисяч українців.
Іван Багряний, який у 1936 році жив у українців на Зеленому Клині, в романі «Тигролови» так описує життя переселенців: «...Я сама, синку, довго не могла звикнути... У всіх наших селах тутешніх хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а «хохли» хати з глини ліплять та білять... Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все — бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. І ми жили добре. А сім’я у нашого діда була велика... Понад п’ятдесят чоловік сімейка! Синів сім мав, женив — не відділяв. Дочок заміж віддавав — на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Весело жилося. Коней мав старий Сірко — він їм ліку не знав, і корів, і свиней... Пасіка була вуликів з двісті... Трудилися щиро, той мали. І те сказати — було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньджурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіра живцем, «пантували»... Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і риж з Китаю, як золото, і крам різний... А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!.. Жили ми тут ліпше, як вдома. Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринослава, Переяславка тощо... По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома... Ну, а потім пішло все шкереберть... Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки... Прийшла совєтська власть і все перевернула... Я часто згадую своє дитинство і рідну землю... Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне... От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут... Зберігся пучечок, з України завезений, — якось нові переселенці подарували, — і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною...».
У різні часи у всіх регіонах, де компактно розселялися українці, вони намагалися зберегти свою національну ідентичність. Переселенці створювали українські центри, школи, театри, видавали газети, журнали. Мігруючи на Далекий Схід, українці принесли туди рідну мову, порівняно високу виробничу і побутову культуру, народні пісні, звичаї, традиції. До 1917 року українське громадське життя мало культурно-просвітницьку спрямованість і концентрувалось в Українському клубі в Харбіні. У період 1917–1921 рр. культурно-освітня праця поєднувалась із політичною.
Зусиллям видатного діяча Павленка 24 українські райони, які були утворені тут, об’єдналися у велике за територією державне формування — Зелену Україну (її звали ще Нова Україна). Був створений Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили представники 10 окружних Рад. Стало виходити понад десять українських газет і журналів («Українець на Зеленому Клині», щоденник «Щире слово»), масовими тиражами видавалися українські книги. Формувалися українські військові з’єднання для надання допомоги Українській Народній Республіці (влітку і восени 1917 року виїхало на Україну дві сотні). На Зеленому Клині, де майже 80% населення визнавало себе українцями, українська мова вживалася в адміністративних закладах, працювало близько 700 українських шкіл, діяв національний театр, сотні самодіяльних гуртків і ансамблів. Це була «держава в державі» із своєю Конституцією національно-культурної автономії українців на Далекому Сході.
Але після 1922 року, коли була встановлена влада більшовиків, почалися масові арешти серед українського керівництва краю (всього понад 120 осіб). У 1923 році Зелена Україна припинила своє існування. 5–13.01.1924 року в Читі відбувся судовий процес над діячами українського національного руху, їх було звинувачено у зв’язках з японцями, засуджено «за спробу» відірвати Далекий Схід від Росії. Українське громадське життя було зведено до мінімуму. В Хабаровську виходила лише українська газета «Соціалістична перебудова», працював (1926–1932 рр.) Український педагогічний інститут.
З 1935 року українське національно-культурне життя тут було повністю припинене, уряд впроваджував русифікацію. Деякі полегшення були введені лише під час Другої світової війни, бо тоді евакуювали на Зелений Клин з областей, зайнятих німцями, велике число українців, яким не дозволили повернутися на Україну і по закінченні війни.
Початок нового етапу відродження українського суспільно-культурного життя на Далекому Сході датується початком 1990-х років. Почали виникати українські товариства у Владивостоці, Уссурійську, Хабаровську, Благовіщенську. Товариства відродили традицію щорічного проведення Шевченківських свят, відзначають українські релігійні та громадсько-політичні свята (День злуки, День незалежності України), почали працювати недільні українські школи, хорові колективи.
Нині діяльність українських організацій Далекого Сходу виявляється переважно у виступах хорових колективів. Офіційна статистика вказує, що, наприклад, в Приморському краї лише 8,2% жителів називають себе українцями, проте за питомою вагою серед усього населення українці займають на Далекому Сході перше місце в Росії.
Частка українців, які вважають рідною мовою українську, коливається по окремих регіонах від 34,2 до 49,4%, незважаючи на те, що свого часу багато переселенців, аби вижити в умовах тотальної русифікації, відмовлялися від українського кореня, називаючи себе росіянами. Хоч і швидкоплинний час, але старі рани відчуженості, дискримінації, психологічної несумісності в українських переселенців переростають у болісну ностальгію за Україною.
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію...
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.
Олександр Олесь
За період 1989–2002 роки загальна кількість населення Далекого Сходу скоротилася на 15,9% за рахунок потужного міграційного відпливу — на землю своїх предків повертаються українці-переселенці, хоч уряд для запобігання відпливу громадян вживає заходів по закріпленню населення в найбільш сприятливих районах, застосовує економічні стимули.
Узагальнюючи, підкреслю, що рішення покинути батьківщину у пошуках кращого життя на чужині було одним із найдраматичніших у житті українців-емігрантів у різні часи.
Коли побачиш — на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів’ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти.
Іван Франко
А доля українців в східній діаспорі — особливе явище. 300-річне панування Росії не тільки не знищило українство як таке, а не спромоглося навіть винищити його на своїй території. Це, насамперед, говорить про силу українського духу, про його незламність, про непорушну любов до рідної землі, про синівську вірність Україні-неньці, які особливо повно проявляються, коли людина знаходиться на чужині.
Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій —
це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець
Кремля.
Євген Маланюк
Досить лише поглянути на емігрантську організаційну діяльність Зеленої України, щоб зрозуміти, що Україна втратила найактивніших своїх громадян. Внесок трударів-українців у суспільно-економічне та культурне життя країв, що надали їм притулок, був, безперечно, дуже позитивним. Однак час працює не на українську діаспору Далекого Сходу. Ті, хто майже або зовсім не бачив Україну, чимдалі байдужіють до всього українського.
В цьому році проходить рік України в Росії, я переконаний, що українські товариства Росії разом з урядовими колами України, політичними партіями, культурними організаціями мають зробити якомога більше для національно-духовного відродження української діаспори в усіх регіонах Росії, за яких називати себе українцем в Росії було б і престижно, і безпечно. Як нащадок славного козацького роду з Богданового краю, з Суботова, я хочу, щоб українці, які проживають в різних країнах світу, жили в злагоді, допомагали одне одному, щоб нашому роду не було переводу!
Ой роде наш красний,
Роде наш прекрасний!
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є!..
Використана література
- Балабанов Г. Сучасна Росія // Географія та основи економіки в школі. — 2003. — №3 . — С. 49–50.
- Дмитренко М. К., Дмитренко Г. К. Уроки з народознавства. — К., Ред. часопису «Народознавства», 1995. — 224 с.
- Заставний Ф.Д., Географія України: У 2-х книгах. — Львів: Світ, 1994. — 472 с.
- Кубійович В. Енциклопедія Українознавства. — Т. 2. — К.: Глобус, 1994.
- Масляк П., Шищенко П. Хрестоматія з географії України. — К.: Генеза, 1994.
- Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1993.
- http:// www.kobza.com.ua/
- http:// www.zeleniyklin. com.ua/
Святослав Литвинчук,
учень 9 класу
загальноосвітньої школи №248
Деснянського р-ну м. Києва |
