Ця робота присвячується 120-річчю українського переселенського руху на Далекий Схід. Сотні тисяч представників україномовного населення початку XX ст. розкидала доля великими просторами величезної імперії. Одним із основних українських поселень на території імперії був так званий Зелений Клин — україномовний південь російського Далекого Сходу, заселений у пошуках кращої долі переселенцями з України наприкінці XIX — початку XX ст.

Проблемам еміграції та чисельності українського етносу за кордоном присвячували свої роботи багато істориків. Але питання про переселенський рух на Далекий Схід висвітлювалося в основному в загальному контексті. Ця робота побудована не лише на довідковому історичному матеріалі, вона є аналізом статистичних даних, викладених у праці «Переселение из Полтавской губернии с 1861г. по 1 января 1901г.», Полтава 1905  р. Чому саме ця праця? Тому, що саме переселенці із Полтавської губернії і становили ядро емігрантів до Амурської області та Приморського краю.

Досить цікавою і змістовною є праця Романцева В. О. «Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII–XX ст.)». Це одна з найновіших праць, присвячена переселенським рухам та проблемам чисельності українського населення в межах етнічних земель. У ній розглядається еміграція українського населення на Далекий Схід, починаючи з XVIII ст., і завершується характеристикою українського етносу на Далекому Сході за часів Радянської влади.

Для вивчення цього питання можна користуватися працею далеко-східного історика Кабузана В.М. «Дальневосточный край в XVII — н. XX в.». Це історико-демографічний очерк, в якому розповідається про заселення та освоєння Далекого Сходу не лише українцями, а й іншими народами. Автор наводить приклади у вигляді таблиць руху населення на Далекий Схід із різних частин та губерній Російської імперії.

Для більш детального ознайомлення з проблемою українського переселенського руху на Далекий Схід можна використати праці Рибаковського Л. Л. «Население Дальнего Востока за 150 лет», «Демографическое развитие Дальнего Востока й формирование его трудового потенциала» під редакцією А. М. Шкуркіна.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ПЕРЕСЕЛЕНСЬКОГО РУХУ
В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Розглянемо основні моменти в заселенні та освоєнні Далекого Сходу українцями. До 1882 р. селянське переселення носило стихійний характер, державної допомоги та регулювання майже не відбувалося. Відношення до переселення в державі та адміністрації у цьому питанні постійно зазнавало змін.

Початок освоєння цих земель українцями можна вважати 1672 р., коли до Нижнього Селенгінська було заслано разом з родиною та друзями гетьмана Лівобережної України Дем’яна Гнатовича Многогрішного, зрадженого Москвою, яка підступно підбурила козацьку старшину. То було фактично політичне заслання.

Але протягом XVIII та першої половини XIX ст. заселення цих земель відбувалося без активної участі українського населення. Масове заселення Зеленого Клину починається в другій половині XIX ст. З 1861 до 1883 р. воно йшло через Сибір, з 1883 р. до 1900 р. — з Одеси до Владивостока морем, а з 1900 р. — через Сибір залізницею до Хабаровська. З 1859 по 1861 р. переселення відбувалося за державний рахунок, а з 1861 р. — за рахунок самих переселенців.

26 березня 1861 р. були видані «Правила для поселення росіян та іноземців в Амурській і Приморській областях»*. В основу цих правил був покладений початок добровільного пільгового переселення з правом придбання землі у власність.

* В.М.Кабузан. Дальневосточный край в XVII — начале XX в. — М.: Наука, 1985.

Правила встановлювали:

• Всім бажаючим оселитися в Амурській і Приморській областях відводити вільні ділянки державної землі в тимчасове володіння чи в повну власність.
• Бажаючим поселитися цілим поселенням, яке повинно складатися не менш, як із 15 сімей, відводити суцільну ділянку землі, але не більше 100 десятин на кожну сім’ю.
• На території від вершини р. Уссурі та вздовж її течії до моря такі ділянки давалися у вічне користування. Поселення має право продавати ділянку іншому поселенню, яке складається не менш як із 15 сімей.
• В іншій місцевості ці ділянки надавалися в користування на 20 років безкоштовно, без права продажу і дарування. Крім цього поселенцям надавалися такі пільги (указ Сенату від 27 квітня 1861 p.).

– Поселенці, які переселилися за свій рахунок звільнялися від рекрутської повинності протягом 10 наборів.

– Звільнялися від виплати подушного податку і лише після 20-літнього періоду з дня виходу цього указу, мали виплачувати поземельний податок.

Таким чином, законодавство Росії 60–80-х років XIX ст. надавало переселенцям селянам досить великі пільги. Особливу перевагу надавали переселенцям, які освоювали найбільш віддалений Уссурійський край. Грошей для заохочення переселенського руху виділяли недостатньо і під великі відсотки.

І все ж основна ідея уряду щодо переселенського руху — переселення допускається лише за необхідності, хоча бажання селян змінити своє місце проживання було величезним (в зв’язку із скрутним економічним та правовим становищем). Адміністрація намагається поставити переселенський рух у чіткі рамки і жорстко контролювати. Був виданий цілий ряд циркулярів та законів щодо цього питання. 6 березня 1892 р. за розпорядженням Міністерства внутрішніх справ було призупинено переселення у зв’язку з недостатньою кількістю земельних ділянок. Процес поділу землі відбувався повільно.

Але кількість переселенців зменшилась не суттєво. Циркуляр 2 червня 1892 р. каже, що переселення повинно відбуватися свідомо, селяни мають бути ознайомлені з тими умовами, які на них чекають, а «не под влиянием легкомысленного стремления в неведомую даль, побуждающего переселенцев к поспешной и нерасчетливой ликвидации имущества на родине, необходимо потому приучить население к сознанию, что дело столь большой важности, как переселение, не может быть совершаемо вне точного порядка даже во времени».*

* Переселения из Полтавской губернии с 1861 по 1901 г., Статистичне бюро Полтавської губернії. — Полтава, 1905.

Цей циркуляр встановлює крайній строк подачі прохань щодо переселення, крім цього просить детально описувати місця, в яких бажали б проживати переселенці. Це було зроблено для того, щоб місця нового проживання якнайкраще співпадали з місцевістю, до якої звикли переселенці. Але досить часто ці прохання не співпадали з думкою адміністрації, і тому переселенці потрапляли зовсім не в ті місця, про які мріяли. Існувала практика відправки «ходаків» для попереднього ознайомлення з місцевістю, їхня подорож також була під контролем держави, яка хотіла запобігти самовільному переселенню, їм надавався безкоштовний проїзд на залізницях, вони отримували (найбідніші) до 25 руб. на душу. Після обрання ділянки «ходок» міг переселятися протягом 2 років разом із сім’єю. При цьому циркуляр 2 червня рекомендує адміністрації бути дуже обережними, даючи дозвіл на переселення, для того, щоб «широкое развитие переселенческого движения могло бы поколебать установившиеся хозяйственные условия целых районов, и, вообще, вызвать крайне не желательные осложнения».*

* Переселения из Полтавской губернии с 1861 по 1901 г., Статистичне бюро Полтавської губернії. — Полтава, 1905.

Але навіть отримавши дозвіл адміністрації, переселенці ще не могли переїжджати, вони мали отримати дозволи Міністерства внутрішніх справ та Міністерства державного майна. Досить часто цей дозвіл не видавався. І тому прохачам не залишалося нічого іншого, як переселятися самовільно, не зважаючи на заборони та покарання, що їх чекало. Циркуляр 2 червня зазначав, що губернатори повинні попередити через земських начальників, волосних старшин та сільських старост — не видавати паспорти цілим сім’ям. Адже під виглядом від’їзду на заробітки, вони часто просто змінювали місце проживання. А що до самих переселенців, то вони мають бути повернуті до місця свого проживання та притягнуті до судової відповідальності — арешт від 2 тижнів до 3 місяців. Для законних переселенців були пільги: дешевий проїзд на залізниці; приют, медична допомога, за незначні кошти — гаряча їжа в медпунктах. Хоч переселення переважно здійснювалося за свій рахунок, але в окремих випадках (особлива зацікавленість держави) надавалася державна допомога. Поділ ділянок відбувався повільно, і тому держава постійно призупиняла переселення, а це в свою чергу призводило до нової хвилі самопоселенців.

Заселення Амурської області та Приморського краю в кінці ХІХ ст. проходить повільнішими темпами. Це пояснювалося: а) віддаленістю від залізниці; б) постійними паводками; в) посиленим освоєнням тієї частини Сибіру, яка була найближче до залізниці. В 1882 р. російським урядом нарешті застосовуються перші заходи, щодо прискореного заселення краю. Генерал-губернатор Східного Сибіру Д.Г. Анучин запропонував для швидкого заселення Південно-Уссурійського краю організувати переїзд селян морем за державний рахунок. Ця пропозиція була прийнята. І починаючи з 1883 р., через Одеський порт направляються в Південно-Уссурійський край перші партії переселенців. При виборі переселенців Міністерство внутрішніх справ віддало перевагу саме населенню Лівобережної України (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії). Відкриття залізниць і морських шляхів полегшило нелегкий переселенський маршрут. За підрахунками приріст населення в Європейській частині Росії 1887–1894 pp. набагато більший за переселенців, і тому було призупинено каральні заходи щодо самопоселенців, але вони й надалі не мали пільг.

22 червня 1900 р. були затверджені нові тимчасові правила для створення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях. За ними з першого січня 1901 р. замість 100-десятинного сімейного наділу переселенці отримували на кожну особу чоловічої статі не більше 15 десятин землі. Підлягали змінам і пільги, що стосувалися військової повинності та державних податків. Було знижено оплату за проїзд: діти молодші 12 років платили 40 руб. замість 45, підлітки старші 12 років замість 90 руб., діти молодші двох років безкоштовно*.

* Переселения из Полтавской губернии с 1861 по 1901 г., Статистичне бюро Полтавської губернії. — Полтава, 1905.

У 1896 р. кількість переселенців збільшилася вдвоє. Складність переселенської справи, яка з року в рік збільшувалася, безліч питань, що виникали в різних установах змусили уряд створити при Міністерстві внутрішніх справ особливий орган Особливе головне переселенське управління (2 грудня 1896 р.). Його обов’язки: 1) керування справами видачі дозволів на переселення; 2) застосування заходів впорядкування переселення, розробка законопроектів; 3) контроль за початковим влаштуванням переселенців на нових місцях. Але одночасно починається і зворотній процес переселення, причинами цього є недостатня кількість родючих земель, а також труднощі в обробітку цілісних земель, лісних ділянок, віддаленість районів збуту виробленої продукції.

Отже, починаючи з 1861 р., уряд намагається взяти переселенський рух під свій контроль, поставити його в чіткі рамки, зменшити самопоселенський рух, який починав носити стихійний характер. Але замість того, щоб вирішувати питання пов’язані із погіршенням соціально економічного та правового становища селян на батьківщині, розв’язати проблему малоземелля та перенаселення, уряд приймає закони спрямовані на жорстке придушення само поселенського руху. Питання чіткої організації переселень селян залишається невирішеним, земельні ділянки розподіляються повільними темпами і не відповідають кількості бажаючих переселитися.

УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ
ДАЛЕКОГО СХОДУ КІНЦЯ ХІХ –
ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Далекий Схід, не зважаючи на свою віддаленість, у 70-х — початку 80-х pp. був майже головним місцем, яке приваблювало українських переселенців. Наприкінці ХІХ ст. українців на Далекому Сході було 61,5 тис. чол., які становили 5,9% населення краю.

Особливості переселенського руху можна прослідкувати на прикладі Полтавської губернії, яка займала перше місце серед кількості переселенців українців на Далекий Схід. У 1894 р. на Амур відправлялось 2386 сімей з Полтавської губернії, що становить 62% усіх переселенців цього року. У 1894–1900 pp. виселилось усього 19948 сімей, 124612 душ. Кількість прохань з 1897 по 1900 рр. — 24590 сімей, 184716 душ.*

* Переселения из Полтавской губернии с 1861 по 1901 г., Статистичне бюро Полтавської губернії. — Полтава, 1905.

Можна помітити, що кількість бажаючих переселитися на багато перевищує кількість тих, хто переселився. Адже лише половина бажаючих отримала дозвіл на переселення.

Щодо питання про те, які верстви населення переселялись найбільше, то за даними статистичного бюро:

Як бачимо найбільше виселялися козаки та колишні поміщицькі селяни. За даними 1895–96 pp. кількість останніх ще більше збільшилася і досягла 56,8% усіх переселенських сімей. Цю закономірність можна пояснити лише тяжким соціально-економічним та правовим становищем селянства на українських землях: наділи, отримані селянами в результаті реформи, були недостатніми для організації повноцінної господарської діяльності; процес утвердження ринкових відносин в Україні супроводжувався малоземельним та повним обезземеленням селян; у XIX ст. відбувся демографічний вибух. Чисельність населення за 40 років зросла на 40%.

У 1899 р. майже 51,8% господарствах Полтавської губернії не вистачало свого хліба в розмірі 10,7 пудів на одну особу. Вони витрачали кожен рік — 3,5 млн. руб. на закупку хліба. Оренда землі з року в рік стає все дорожчою. Ще одна особливість переселенського руху — переселились сім’ї, які складалися із 6–7 чоловік. Серед переселенців переважали чоловіки — на 100 чоловіків припадало 86 жінок. Переселятися могли лише ті сільські жителі, які належали до більш-менш заможних. Про це свідчать статистичні дані.

Ми можемо помітити, що матеріальне становище сімей, які бажали переселитися з року в рік погіршується. Можна зробити висновок, що переселялися в основному не ті, кому «не сидиться вдома». Основна причина переселення — це повна беззахисність та економічна знедоленість більшої частини сільського населення, їхнє становище з року в рік погіршувалося. І коли у 70–80 рр. виселялися в основному господарі середнього достатку, то в 90 роках переселяються сім’ї, існування яких на Батьківщині є неможливим. Взагалі на Далекий Схід переселилося всього 172876 тис. чол. Із цього числа на частку переселенців із України припадало 109510 тис., що становило — 63,5% (28,24% — саме з Полтавської губернії). В Амурську область переселилося*:

* Романцев В.О. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII–XX ст.) — Київ, 1998.

Найбільша хвиля переселення була у 1883–84 рр., 1894–95 рр., 1901–1903 рр. — ці роки були особливо неврожайними.

Переселення з Київської та Подільської губерній розпочалося лише з 1900 р. Волинська губернія взагалі не брала участі у переселенському русі. В Південно — Уссурійський край прибували селяни з Чернігівської губернії, Полтавської та Київської. Відомий дослідник цього краю Тихін Полнер писав, що тут серед загальної кількості переселенців 128,1 тис. чол. переселенці з українських губерній становили майже 101,6 тис. чол., або 79,7%. Полнер пише: «Справжніх малоросів тут уже не менше 75%. Корінного великоросійського населення, а також розкольників тамбовської губернії та Поволжя, старовірів Забайкалля і Сибіру — дуже мало, і без великої помилки можна сказати, що Приморська область являє собою «другу Україну зі значною домішкою білорусів»*.

* Романцев В.О. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII–XX ст.) — Київ, 1998.

Під впливом аграрної переселенської політики протягом 1906– 1917 рр. в Амурську область прибуло ще 64,2 тис. чол. з України, або 49,8% усіх переселенців. За ці часи в Примор’я також переселилося ще понад 102,6 тис. чол. — 61,2% усіх переселенців. На Сахаліні зростання кількості українців було більш повільним — з 2,4 тис. чол. до 2,7 тис. чол. Відомий московський демограф В.М. Кабузан підкреслює, що Далекий Схід був освоєний в основному українськими селянами. Наші земляки в Зеленому Клині засновують такі поселення, як Дунай, Знам’янка, Самарка, Рокитне, Веселий Кут, Кам’янець-Подільське, Гоголівське, Чорнобаївське та багато інших. Надають цим поселенням назви, аналогічні тим, що були на українських землях.

Таким чином, заселенням земель Зеленого Клину Російський уряд продовжував свою загарбницьку політику на Схід, приєднуючи до своїх володінь все нові земельні простори. Для цього він використовує мешканців Європейської частини Росії. У реалізації загарбницьких планів Росії значну роль відіграли українці, які переселялися з рідних земель, шукаючи кращої долі та виходу із скрутного економічного становища.

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНЦІВ
НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ
ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

За роки радянської влади процес розселення українців на всій території СРСР продовжувався. З одного боку, українців переселяли з рідних земель, з іншого на їх землі переселяли представників інших етносів. Тобто спостерігаються ті ж процеси, що і за часів російської імперії.

Основними причинами переселень були: 1) Перша світова, громадянська і Друга світова війни; 2) голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр.; 3) державне переселення мешканців українських земель на новобудови 30 років; 4) депортація за часів колективізації; 5) освоєння цілинних і перелогових земель, нафтородовищ, природних багатств Сибіру і Далекого Сходу.

Міграційні процеси на території СРСР, яка формувалася як цілісний народногосподарський організм, здавалося, були природним явищем. Адже йшов процес інтернаціоналізації економічного життя регіонів Радянського Союзу, яке було продовженням того, що відбувалося в Російській імперії. У цьому процесі продовжувала відігравати значну роль русифікаторська політика, яка проводилася, ще за часів царської влади щодо України та українців за походженням.

У революційних подіях і громадянській війні 1917–1920 рр. українці брали активну участь як на рідних землях, так і в інших регіонах, де вони оселилися. Так, наприклад, на землях Зеленого Клину. На Далекому Сході вони прагнули зберегти українську мову, культуру. В 1917 р. у Владивостоці виходило 4 українські газети — «Щире слово», «Українець на Зеленому Клині», «Громадська думка», «Українська думка».

Українці цього краю відгукнулися на заклик адмірала Колчака і взяли участь у його поході проти Радянської влади. Вони підтримали боротьбу своїх братів на Батьківщині за незалежність Української держави. Це не сподобалось більшовикам. Тому 5 листопада 1922 р. у Владивостоці ще до проголошення радянської влади було заарештовано голову українського Далекосхідного секретаріату — Юрія Глушка-Мову. Після встановлення 14 листопада 1922 р. радянської влади там почалися масові арешти. У Владивостоці заарештовують українців — Петра Горового, Неділька-Борковського, Стрельбицького та ін., у Читі — Василя Козака, Кузурмана, Яценка. Всього на Зеленому Клині заарештували 120 осіб.

Через судове слідство в Читі пройшли 24 заарештовані українці. Петру Горовому оголосили смертний вирок, замінивши його на 10 років ув’язнення. Читинський процес над українцями в 1924 р. справив відповідне враження на населення Зеленого Клину. Репресивні заходи щодо українців на Далекому Сході, особливо російська школа, штучно впливали на скорочення кількості українців. Внаслідок такої русифікаторської політики за переписом 1926 р. українці за національним походженням записували себе до росіян. Тому наведена цифра про кількість українців у 1926 р. на Далекому Сході 315 тис. чол., отже, за вісім років їх стало на 28% менше. Навпаки їх мало стати як мінімум 568 тис. чол. Про штучне приховування кількості українців за переписом 1926 р. свідчать офіційні документи перепису і книга «Дальневосточный край» (1932 р.), в яких зазначалося, що в Ханойському районі українців було 54%, а не 50,9%, Завитинському — 50% (48,4), Михайлівському на Амурі — 56% (17,4).

Політика русифікації, що проводилась у СРСР, поділила народи Союзу на більш і менш престижні. Це зумовило значну кількість населення відмовлятися від рідної нації і записувати себе до росіян, як більш престижної категорії. Не менш тяжкі випробування для українського етносу припали на 1937–1959 рр.: продовження масових сталінських репресій у 1937–1939 рр., освоєння цілинних і перелогових земель СРСР у 1954–1956 рр. та ін. З 1926 по 1959 р. загальна кількість українців на землях Зеленого Клину зросла з 315 тис. чол. до 443,6 тис. чол. Але така кількість українців у 1959 р. викликає сумнів, якщо за ці 33 роки загальна кількість населення Далекого Сходу зросла з 1881,4 тис. чол. до 4509,7 тис. чол. (у 2,4 раза), то чому кількість українців зросла лише на 41%? Тому і питома вага українців у краї скорочується з 16,7 до 9,8%. Отже, за часів радянської влади ми спостерігаємо процес зменшення кількості україномовного населення на Далекому Сході. Але виявляється, що це штучне заниження, пов’язане з русифікаторською політикою, а також з репресивними діями радянської влади.

ВИСНОВОК

Розглядаючи проблему переселенського руху в IІ половині ХІХ ст. з України на Далекий Схід, можна відмітити, що виникало безліч проблем і питань, які держава намагалася вирішити, поставивши під контроль цей рух. Але постійні заборони та намагання впорядкувати законодавство призводили лише до стихійного самопереселенського руху, що збільшувався саме в ті ж роки, коли держава зупиняла законне переселення. Уряд ніяк не хотів зрозуміти, що зупиняти стихійний самопереселенський рух можна, лише поліпшуючи умови проживання селян на батьківщині.

На прикладі Полтавської губернії можна прослідкувати як через погіршення соціального та економічного становища збільшувалась кількість прохань та переселенців. І незважаючи на важку працю, невідомі землі, далеку дорогу, що чекала їх попереду, кількість бажаючих переселитися збільшувалася з року в рік. Освоївши нові землі, українці засновували міста та селища з українськими назвами, зберігали свої звичаї та традиції, мову та обряди. За часів радянської влади спостерігається скорочення чисельності українського етносу, але ці процеси пов’язані із впровадженням русифікаторської політики. Чисельні репресії та переслідування призвели до того, що українці навмисно записувалися росіянами, відмовлялись від вживання рідної мови спочатку в суспільстві, а потім у сім’ях та побуті. І все ж попри всі незгоди та труднощі український етнос закріпився і вистояв в тяжких далекосхідних умовах. І тому ми можемо поправу назвати землі Зеленого Клину далекосхідною батьківщиною українців.

Катерина КЛИМЕНКО,
учениця 9 класу спеціалізованої
школи №247 Дарницького р-ну
м.Києва