Останнім часом проблемам діаспор у країнах їхнього проживання приділяється значна увага, що пов’язано з посиленням контролю за дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини та підвищенням інтенсивності контактів між членами діаспори з країнами їх походження. Повною мірою це стосується й української діаспори. Сам термін «diaspora» є грецьким словом, що означає розсіяння, вперше був застосований до євреїв, котрі з часу вавилонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною й розпорошились по світу. Пізніше цей термін стали використовувати й щодо інших етнічних спільнот, які з тих чи інших причин змушені були залишити свою батьківщину й поселитись в іншому етнічному середовищі. Стосовно українців, які проживають за межами України, його вперше почав вживати український політолог, етнолог і соціолог В. Старосольський. З проголошенням незалежності України термін «українська діаспора» став широковживаним. Під ним розуміється сукупність українців, які проживають за межами України і не є її громадянами.

Наукове осмислення феномену української діаспори призвело до установлення її типології, згідно з якою українська діаспора поділяється на західну і східну. Остання виникла зовсім нещодавно — у зв’язку з розпадом СРСР й утворенням на його теренах нових суверенних держав.

Західна і східна діаспора мають значні відмінності. Демократичне суспільство в більшості країн Заходу дало можливості українцям розбудувати там мережу етнічних організацій та установ, що створило умови для збереження етнічної ідентичності, функціонувати як діаспорі, незважаючи на значну інтегрованість у суспільне життя країни проживання.

Щодо східної діаспори, то вона має значні проблеми. Це передусім питання внутрішньої самоорганізації, без якої важко не тільки етнічно самоідентифікуватися, але й взаємодіяти з Україною. Ще однією відмінністю між ними є їхній характер: західна є не лише етнокультурним, а й національно-політичним об’єднанням, а східна — тільки етнокультурним. Географічно східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі: Білорусь — 291,0 тис. (2,9%); Молдова — понад 600 тис. (13,6%); РФ — 4 млн. 362,9 тис. (3%); Казахстан — 896,2 тис. (5,4%); Азербайджан — 32,3 тис. (0,5%); Вірменія — 8,3 тис. (0,3%); Грузія — 52,4 (1,0%); Киргизстан — 108,3 тис. (2,5%); Таджикистан — 41,3 тис. (0,2%); Туркменистан — 35,6 тис. (1,0%); Узбекистан — 153,2 тис. (0,5%); Естонія — 48,3 тис. (3,1%); Латвія — 59,0 тис. (2,5%); Литва — 44,8 тис. (1,2%).

Отже, на теренах СРСР за межами України проживало майже 7 млн. українців. Але ці дані неточні. Політика русифікації, яка здійснювалася в СРСР з метою творення «нової історичної спільності — радянського народу» (російськомовного, звичайно), призводила до того, що часто українців у регіонах записували росіянами (так було на Кубані, у Білгородській, Воронезькій областях та в інших регіонах Російської Федерації). За неофіційними даними, які з’явились у російських ЗМІ, в РФ проживає від 10 до 20 млн. осіб українського походження. Після розпаду СРСР сталися певні зміни у чисельності українців в тих чи інших суверенних державах на його терені.

За даними деяких російських офіційних каналів, останніми роками кількість українців в РФ зросла до 6 млн. і навіть до 11 млн. осіб. Збільшилось також українське населення і в Латвії (на 10,3 тис.). У решті держав спостерігається зменшення українського населення (за винятком Білорусі і Молдови, по яких немає відомостей). Так, тільки з країн Центральної Азії виїхало: із Казахстану до 1997 р. понад 12 тис. українців, Туркменистану — 10,9 тис., Таджикистану — 11 тис. (українське населення в країні скоротилося втричі), з Киргизстану — 37,1 тис. осіб. Така висока еміграційна активність східної української діаспори пов’язана з тим, що з утворенням незалежної держави Україна у багатьох українців діаспори з’явилось бажання повернутися на рідну землю (так, соціологічні опитування українців, які проживають у Казахстані, засвідчили, що таке бажання мають 42% респондентів). Крім того, слід враховувати також етнічний дискомфорт, незнання мови титульної нації (у Казахстані вільно володіють казахською мовою тільки 0,6% українців, Узбекистані узбецькою — лише 3,5%, Таджикистані таджицькою — 2,7% тощо). Сюди ж треба віднести збройні конфлікти (Грузія, Таджикистан, Вірменія, Молдова), несприятливі соціально-економічні умови, а також відчуття етнічної дискримінації та загрози міжетнічних конфліктів.

Історичні шляхи та способи формування
східної української діаспори

За великим рахунком, формування східної української діаспори слід віднести ще до часів Київської Русі. Так, частина українського населення Молдови є автохтонним, оскільки проживає на цій території ще з часів Київської Русі. Це ж можна сказати і щодо української діаспори в Білорусі. Українсько-латвійські зв’язки розпочинаються з Х–ХІ ст., коли південно-східна частина Латвії входила до складу Київської держави. З XII ст. розпочались союзницькі відносини Галицько-Волинської держави з Великим князівством Литовським. З кінця XIII ст. частина київського населення переселяється на землі Великого князівства Московського. У кінці XVIII ст. перші українці — учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху Коліївщина — з’являються на території сучасного Казахстану. Активне ж формування української етнічної спільноти на теренах держав, що виникли на пострадянському просторі, розпочалось з початку ХIХ ст. і продовжувалося до кінця XX ст. Отже, східна українська діаспора формувалась внаслідок територіальних поділів між державами, коли українські етнічні землі ставали частиною території тієї чи іншої держави (Росії, Білорусі, Молдови), а також завдяки міграційним процесам і міжетнічним шлюбам.

Одним із способів формування східної діаспори була аграрна міграція — колонізаційний рух українських селян на схід з метою освоєння нових земель. Ще одним способом були примусові переселення, що розпочалися з початку 20-х років XX ст. і продовжувались до 50-х років, а також заслання до концтаборів ГУЛАГу, депортації осіб, пов’язаних з ОУН-УПА. Слід зазначити й індустріальні переселення 30–80-х років для освоєння східних і північних районів СРСР.

Політика переселення здійснювалася таким чином, щоб виїзд українців супроводжувався заміною їх інонаціональним населенням (насамперед росіянами, частка яких внаслідок цього постійно зростала у населенні України: якщо у 1959 р. вона складала 16,9%, то у 1989 р. — 22,1%).

Сучасний стан східної української діаспори

З розпадом СРСР українці, які проживали за межами України, але відчували себе громадянами єдиної держави, опинились у становищі неорганізованої спільноти. У зв’язку з цим виникали певні труднощі як для їх етнічної самоідентифікації, так і у взаємодії з Україною. Усвідомивши себе діаспорою, етнічні українці в країнах СНД та Балтії розпочали самоорганізовуватися. З початку 1990-х років створюються різні українські товариства, організації, об’єднання, що ставили своїм завданням захист етнічної ідентичності українського населення в країнах проживання, збереження і подальший розвиток української мови, культури, національних традицій і звичаїв. Вони розпочали свою роботу зі створення художніх колективів, бібліотек, газет, передач на радіо і телебаченні. Коли ж була створена законодавча база щодо захисту національних меншин у цих державах, розпочався новий етап у житті східної діаспори. Так, в РФ у червні 1996 р. був прийнятий закон «Про національно-культурну автономію», згідно з яким громадським об’єднанням етнічного спрямування надається право самостійно вирішувати питання збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури. Варто відзначити, що одним із ініціаторів та учасників розроблення цього закону було об’єднання українців Росії (голова — О. Руденко-Десняк). Після Другого конгресу українців Росії (жовтень 1997 р.) було зареєстровано національно-культурну автономію «Українці Росії», презентація якої відбулася за участю членів уряду України й Росії у листопаді 1998 р. у Москві під час офіційного відкриття Культурного центру України. Після ухвалення Конституції Республіки Казахстан (січень 1993 р.) тут також відбувається активний процес національно-культурного відродження української спільноти. Найактивніші громади українців діють в Астані, Караганді, Павлограді й Семипалатинську. Більш інтенсивним і плідним стало життя української діаспори і в інших країнах, що виникли на теренах СРСР. Тільки по Туркменистану, на жаль, відсутні дані про наявність там організованих українських громадських структур.

У східній діаспорі існує також розгалужена структура культурно-освітніх установ: товариство «Просвіта» в Білорусі, культурно-освітні товариства «Олеся», «Славутич», «Червона калина» в Грузії, українські культурні центри «Дніпро», «Оксана» в Казахстані, культурно-просвітні товариства «Водограй», «Дніпро», «Кобзар» в Латвії, низка культурно-просвітницьких, національних товариств в РФ та інших державах. На теренах СНД з’являються українські жіночі організації (у Вірменії й РФ), а також першою ластівкою стала наукова інституція (Відділ історії мови і культури українців у Молдові інституту національних меншин АН Республіки Молдова).

Серед навчальних закладів можна назвати поки що одну (!) державну українську школу (м. Рига), кілька недільних шкіл у Росії та Литві, по одній у Білорусі і Казахстані. Діє низка мистецьких колективів: хорів, ансамблів, майстерень прикладного мистецтва, які мають переважно фольклорний характер.

Слід підкреслити, що практично відсутні дитячі й молодіжні організації, спортивні та професійні об’єднання, інформаційні агенції. У країнах колишнього СРСР не виходить жодної щоденної української газети. Видаються часописи — щотижневі, щомісячні, а то й зовсім з хаотичною періодизацією. Так, у Білорусі виходить один двотижневик «Дніпро», Естонії — періодичне видання «Струни», Казахстані — тижневик «Українські новини», Латвії — щомісячні українські сторінки в «Рігас Баллас», а в Росії розпочав виходити часопис федерального розповсюдження «Український огляд», видається також низка регіональних часописів.

Східна українська діаспора як складова
державної етнополітики України

Україна з перших кроків свого існування як незалежна держава довела, що вона чітко дотримується міжнародних зобов’язань щодо забезпечення прав національних меншин. Одночасно держава докладає зусиль, щоб подібним чином були захищені права зарубіжних українців у тих країнах, де вони проживають. Насамперед йдеться про допомогу східній діаспорі, яка ще недостатньо зорганізована і потребує особливої уваги з боку України та й західної діаспори. Свідченням розуміння державного значення посилення уваги до української діаспори є ст. 12 Конституції України, де проголошується: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України».

Завдання налагодження зв’язків з українською діаспорою, головні напрями їхнього розвитку, створення надійного механізму міжнародно-правового захисту інтересів зарубіжних українців сформульовано в Державній програмі «Українська діаспора на період до 2000 p.», яка була затверджена постановою Кабінету Міністрів України 22 січня 1996 р. Основні положення Програми ґрунтуються на принципах загальної декларації прав людини, Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, які належать до національних меншин, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також на дотриманні багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод. Насамперед заходи стосуються захисту прав зарубіжних українців, сприяння їхньому національно-культурному відродженню, розв’язання їхніх освітніх проблем, сприяння добровільному поверненню українців на рідну землю.

Для координації діяльності органів державної влади, наукових установ і громадських об’єднань з виконання цієї Програми Постановою Кабінету Міністрів України була створена Міжвідомча координаційна рада з питань співробітництва з діаспорою. Завдяки роботі цієї Ради підготовлено низку міждержавних та міжвідомчих угод з країнами, де проживають українці (Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ (ст. 12), Договори про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією (ст. 13) тощо).

Українська держава щодо закордонних українців, які бажають повернутися на батьківщину, здійснює політику, яка передбачає: сприяння процесові їх репатріації; гарантії позаквотової імміграції; відновлення українського громадянства; культурну і мовну адаптацію переселенців та інше.

У 1992–96 pp. в’їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, перевищив виїзд їх в ці держави на 203,4 тис. чоловік. У подальші роки цей процес значно уповільнився.

Згадана уже Програма знайшла продовження в Національній програмі «Закордонне українство» на період до 2005 p., що була затверджена Указом Президента України 24 вересня 2001 р. Метою цієї Програми стало «забезпечення комплексного підходу до розвитку зв’язків з українцями, які проживають за межами України, конкретизація напрямів, у яких здійснюються ці зв’язки, відповідно до пріоритетів і завдань, що постали на сучасному етапі; вироблення дійових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і створюється інфраструктура для задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців; збереження і залучення інтелектуального потенціалу українців, які проживають за межами України, для налагодження та зміцнення взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними державами; піднесення престижу України в світі.

Серед основних завдань цієї Програми слід назвати завдання розвитку правових засад співробітництва з українською діаспорою. Щодо східної діаспори, передбачено укладання міжнародних договорів України про співробітництво з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, з Грузією, Республікою Узбекистан та Естонською Республікою; визначено заходи, спрямовані на розвиток етнічної, культурної та мовної самобутності українців, що проживають у Російській Федерації, Румунії, Республіці Білорусь, Республіці Молдова, Словацькій Республіці; ініційовано розробку програм співробітництва між прикордонними областями України та РФ, Республіки Білорусь, Республіки Молдова та інших держав з метою створення умов для задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають у цих країнах, і відповідних національних меншин України; намічено укладення міжнародних договорів з державами, в яких проживають українці, щодо забезпечення їх прав на отримання пенсій.

Науково-освітнє співробітництво передбачає зібрати бази даних про українське шкільництво в діаспорі, забезпечити видання навчальних програм, методичних посібників і підручників для недільних шкіл, факультативи української мови, надати допоміжні матеріали школам та курсам українознавства, а також провести фундаментальне дослідження стану та тенденцій розвитку української мови за кордоном; дослідити культуру, звичаї, традиції та побут українців, які проживають у Придністров’ї, опублікувати результати цих досліджень тощо.

Інформаційно-видавнича діяльність спрямовується на збільшення обсягів мовлення Всесвітньої служби радіо України, регулярне транслювання теле- та радіопрограм супутниковими каналами зв’язку на держави СНД, сприяння створенню міжнародної інформаційної мережі: Internet- варіанта газети «Український форум» та WEB-сервера Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). Заплановано також підготовку та видання VII-го тому Енциклопедії української діаспори «Українці в державах колишнього СРСР», енциклопедичного словника «Українці в Санкт-Петербурзі», посібника з української літератури «Слобожанська хвиля», надання допомоги діаспорі у випуску видань українською мовою, забезпечення української громади в Республіці Молдова відповідним обладнанням для створення міні-друкарень тощо.

Програма передбачає широкі культурно-мистецькі взаємини. Серед таких заходів — фестиваль мистецтв українського зарубіжжя «Український спів у світі», дні української культури та українського кіно в місцях компактного проживання українців у країнах СНД, створення музею закордонного українства в місті Києві, виставка в Російській національній бібліотеці «Місце і значення діяльності українських земляцтв у Росії». Намічено також заходи щодо сприяння у ввезенні в Україну культурних надбань українців, які проживають за межами України, забезпечення українськими книгами та друкованими ЗМІ Бібліотеки української літератури в Москві, бібліотек в інших регіонах РФ тощо.

Економічне співтовариство передбачає проведення зустрічей підприємців України з українськими підприємцями діаспори, взяти участь у створенні українсько-білоруського та українсько-литовського торговельних центрів у містах Гомелі та Клайпеді, розповсюдження інформаційних матеріалів про економічні можливості України та її регіонів, а також пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій в Україну через українську діаспору. У Програмі приділено увагу й молоді, зокрема заплановано проведення світових конгресів молодіжних організацій. Крім того, Програма передбачає створення репатріаційної комісії з метою сприяння розв’язанню проблем облаштування українців-репатріантів в Україні. У цілому цей документ є досить вагомим, але ще й досі залишається чимало невирішених фінансових проблем.

Вивченням української діаспори займається низка наукових установ академічного профілю. Серед них виділяється відділення етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАНУ, яке плідно співробітничає з науковим товариством ім. Т. Шевченка (Нью-Йорк) та редакцією Енциклопедії української діаспори (Чикаго). Результатом їхньої копіткої роботи стало видання спільного наукового неперіодичного журналу «Українська діаспора».

Деякі проблеми східної української діаспори

Найбільш детально ці проблеми були висвітлені на III Конгресі українців РФ, який проходив 26 квітня 2002 р. у Москві. На ньому зазначалося, що чимало проблем російського українства в РФ взагалі не вирішуються, замовчуються російськими ЗМІ або подаються в абсолютно неадекватному вигляді. Це, зокрема, відсутність відповідної федеральної програми радіо та ТБ, немає зрушень в організації української освіти, фактична відсутність українських ЗМІ.

Серед проблем східної української діаспори слід назвати брак інформації з України, гостру нестачу української періодики на ринку ЗМІ РФ та інших держав. Крім того, слід забезпечити наявність там Інтернет-версій цих видань та доступ до них (на думку фахівців, вони справляють найбільший вплив на формування світогляду сучасної людини, отже, разом з іншими видами інформації сприятимуть зупиненню процесу ослаблення етнічної самосвідомості у значної частини українців цієї гілки).

Українська діаспора у Таджикистані гостро потребує гуманітарної допомоги з боку України, сприяння в задоволенні культурно-освітніх потреб місцевих українців (передплата на українські газети і журнали, забезпечення недільних шкіл українськими підручниками, отримання аудіо- та відеокасет із записами про історію, культуру, фольклор України тощо).

Досить серйозною проблемою є упереджене ставлення низки російських офіційних осіб, громадських діячів до українців. Перші розглядають останніх як малоросів, що є частиною великоруської нації. Це гальмує етнічний розвиток українців в РФ, вирішення їхніх національно-культурних і освітніх проблем. Яскравим прикладом чого можна навести заяву Першого секретаря Посольства РФ в Україні С.С.Соколова про те, що «абсолютное большинство этнических украинцев России не ставит вопрос о своих отличиях от русских, являются полностью русскоязычными й не стремятся перейти на украинский язык». З цього випливає, що заходи урядових структур РФ щодо облаштування українських громадян здійснюються всупереч їхнім бажанням і тільки на вимогу державної влади України. Про що можна говорити, коли керівники сусідньої російської області — Курської — на запит голови об’єднання українців Росії О. Руденка-Десняка «Що робиться для виконання програми «Року України в РФ», оголошеного Президентом РФ В. Путіним, вважають таке запитання провокаційним (!). Про такий рік нічого не чули багато керівників сибірських регіонів. А відомий космонавт Павло Попович, який є членом оргкомітету з проведення Року України в Росії, не може потрапити на прийом до Глави Президентської адміністрації Волошина, одного з керівників цього комітету.

Висновок

Як бачимо, українців по цілому світу нараховується дуже багато. З однієї сторони це добре, бо є багато можливостей для зустрічей і контактів. З другого боку ж постає запитання, що за держава Україна, з якої так багато виїжджає корінних мешканців? Отже, подальший поступ східної української діаспори можливий за умови забезпечення належної підтримки з боку Української держави, громадських організацій України. Певну роль у розвитку цієї гілки українства може зіграти і західна українська діаспора. Протягом усього свого існування український народ зазнавав гніту з того чи іншого боку. Найчастіше агресія виходила з боку сусідів — Литви, Польщі, Росії, Німеччина і т.д. Але коли вже здавалося б Україна вийшла на більш-менш стабільний шлях — хоч насильницьким шляхом, але увійшла у склад СРСР, переживши русифікацію, нищення власної культури, репресії Сталіна, здавалося б після його смерті вже ніщо не заважало б вільному розвитку. І саме в цей час кращі люди, цвіт нації — видатні вчені, письменники, поети, художники як і у сталінські часи потрапляють за грати.

На мій погляд саме це й було передвісником змін у суспільстві. Саме ці люди — в’язні психлікарень та тюрем як ніколи близько підштовхнули Україну до так давно жаданої незалежності. Хочеться сподіватися, що і у наш час знайдуться люди, здатні взяти на себе сміливість повести за собою до кращого майбутнього великий народ — народ України.

На завершення хочеться висловити надію, що, оскільки 2003 рік проголошений президентами України та Російської Федерації роком Росії в Україні, то він не тільки сприятиме розвитку економічних, культурних та інших зв’язків між двома державами, а й вирішенню проблем української діаспори в Російській Федерації.

Олена Панасенкова,
учениця 10 класу
загальноосвітньої школи №39
Деснянського р-ну м. Києва