О. Коновець: Українська національна ідея – вистраждане, викарбуване століттями народом, його особливим, неповторним буттям цілком усталене поняття. І водночас це явище динамічне і відносно змінне в часі. Виростаючи з народної свідомості, в процесі самопізнання і самоусвідомлення етносом, нацією свого історичного вектору, своєї духовної і цивілізаційної місії – через ідейні постулати найкращих своїх виразників – національну еліту, її духовних провідників (Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов) українська ідея в ході історичних колізій і трансформацій набуває рис загальнонаціональної мрії, мети, прагнення бути впізнаним і шанованим серед інших народів світу. Якщо у ХІХ столітті ця ідея була забарвлена прагненням українців до культурної самоідентифікації, а в 20 столітті – освячена метою здобути політичну, державну незалежність, то нині, на порозі третього тисячоліття, основний національний інтерес і суспільна свідомість українців спрямовані на утвердження національних цінностей і національних пріоритетів у контексті загальноєвропейських, демократичних традицій і сучасних вартостей.
Пане Максиме, Ви є автором таких цікавих монографічних досліджень як “Справа честі. Алгоритми національного самоопанування”(1995), “Стратегії замість ідеології”(1998), “Політичний вибір України” (1999), “Українська ідея на тлі цивілізації” (2000), де досить детально розглянуто історіософію і сучасні проблеми розвитку й реалізації української національної ідеї. Давайте для початку уточнимо, що таке “національна ідея”, “українська ідея”. В останні роки ці поняття стали предметом полеміки не лише академічних, суто наукових дискусій, а й публічної сфери – журналістів, політиків, представників влади. І кожен з учасників цих дискусій часто по-різному тлумачать це поняття, виходячи насамперед із свого досвіду, своїх професійних чи політичних інтересів. І я розумію, що неможливо чітко визначити таку складну категорію, про що акцентовано у Вашій останній монографії “Українська ідея на тлі цивілізації”, і що осмислення своєї національної сутності є втаємниченим і йде від традиції німецького романтизму, де національний дух, або ж національна ідея, в ній тлумачиться як певна містична даність, котра відкривається небагатьом втаємниченим – національним геніям (таким для українців є Тарас Шевченко). І все-таки як би Ви популярно визначили, пояснили поняття “національна ідея”, аби це було доступно нашим слухачам? І звідки корені, і в чому специфіка української ідеї?
М.Розумний: Суть романтичної концепції нації свого часу була висловлена досить лаконічно: національна ідея – це не те, що нація думає про себе, а те, що Бог думає про націю. Але якщо оперувати не містичними категоріями, а дошукуватись прагматичних понять і принципів, яких так бракує нашій колективній свідомості, то можна сказати й простіше. Національна ідея – це те, чим живе нація в даний момент своєї історії. Очевидно, що в цьому думанні нації про себе і про світ є щось постійне і незмінне, але значно легше піддається розумінню інше – те, що є актуальним тут і тепер.
Тривалий час зміст національної ідеї визначався простими, як на сьогоднішній погляд, уявленнями. Про те, що українці – окремий народ, що наша мова є самостійною, а не чиїмось діалектом. Усе це поступово складалося в цілісну концепцію, яка вже у радянські часи ніким не ставилася під сумнів.
Далі – великий і героїчний період, протягом якого реалізовувалася інша ідея – про право українського народу на власну незалежну державу. Все це не є оригінальним набутком українців. Подібні щаблі національного самоусвідомлення проходила більшість європейських народів.
Складність нинішнього етапу полягає якраз у тому, що відомі нам форми національної ідеї вже реалізовані. А нові прагнення і нові завдання достатньо не артикульовані, не проголошені, не осмислені, якщо хочете.
О.К.: Але, як свідчить історія, в усі часи успіх реалізації української ідеї залежить від того, наскільки українська еліта, яка усвідомлює національний інтерес, зв’язана з народом, спілкується з пересічними громадянами, популяризує національні ідеали через пресу, книговидання, лекційну, освітньо-наукову і культурно-масову роботу, врешті, через електронні засоби масової комунікації. Іншими словами, наскільки система просвітництва – громадські просвітницькі організації включені в цей процес, і наскільки активно українська національна інтелігенція бере участь у поширенні й утвердженні в суспільній свідомості національної ідеї, національної стратегії демократичних перетворень у державі. Варто згадати, яке важливе значення для формування національної свідомості, реалізації державотворчої ідеї мала діяльність провідників і активістів товариства “Просвіта” та інших українських громадських об’єднань – “Рідна школа”, „Сільський господар”, “Січ”, “Пласт” – на Галичині на початку ХХ століття. Скажіть, будь ласка, як Ви оцінюєте в історичній ретроспективі роль української еліти, української інтелігенції у формуванні й утвердженні національної ідеї? І які сьогоднішні реалії?
М.Р.: Історично ця роль величезна і насправді ключова. Коли ми говоримо про те, що нація про себе думає, усвідомлює свої потреби й історичні завдання, то слід зважати, що в даному разі ми оперуємо метафорою. Думає, в більшості випадків, невеличка частина нації, яка з певних причин взяла на себе цю досить відповідальну місію.
У кожному суспільстві є свій прошарок людей розумової праці, для яких подібне думання є професією, засобом для існування. Але коли ми говоримо про такі високі сфери суспільної рефлексії як національна ідея, то тут нікого ні до чого не зобов’яжеш “за посадою”, і нікому не заборониш до них долучатися під приводом некомпетентності. Тут діють складні механізми, що мають відношення до родової сутності людини як істоти суспільної, котрі часом висувають на передові позиції національного буття вченого, священика, а часом кріпака Тараса Шевченка або робітника Леха Валенсу.
Втім, просвіта – це вже наступний етап реалізації національної ідеї. Після того, як вона понятійно оформлена, концептуально розвинута, виникає потреба її певного спрощення, адаптації до уявлень і світоглядних констант пересічного громадянина, який значно більше думає про хліб насущний і особистий успіх, але притому теж потребує визначеності у ключових питаннях: хто ми є і для чого ми живемо?
На жаль, нинішньому поколінню українських інтелігентів бракує чи то духу, чи то професіоналізму, але в тому, що сьогоднішній вітчизняний обиватель на тринадцятому році незалежності не має задовільних відповідей на ці питання, є пряма провина нинішніх “властителів дум” і “володарів душ”. Працювати треба.
О.К.: Не так давно на одній з міжнародних конференцій, коли йшлося про “національну ідею”, мій давній приятель з Росії зауважив, що у них тепер більше говорять про “національну місію”. Може, щось у цьому є і продуктивне, десь корелює з теорією Шпенглера і Гумільова про так звані цивілізаційні цикли різних культур. Месіанський, тобто призначений богом, рух нації від етногенезу до розквіту, а далі – до занепаду. Чи можемо ми говорити про місію України? Яка Ваша думка?
М.Р.: Усі теорії мають свої переваги і свої хиби. Ними дуже легко пояснити те, що вже відбулося, і практично неможливо пристосувати для передбачення майбутнього. Майбутнє, як і сучасне, завжди унікальне, і для його осмислення обов’язково доведеться згодом творити нові теорії.
Але вже в самому характері теоретичних конструкцій, якими оперує культурна еліта тієї чи іншої країни, виявляється особливість вдачі, притаманна саме цій спільноті модель самореалізації. Скажімо, німці у 19-му столітті оперували поняттям “національний дух”, і це відповідало реаліям тодішньої Німеччини, пов’язаної в єдине ціле лише в уяві вузького кола поетів і філософів, до того ж, переважно на ґрунті народної культури і міфології.
Якщо ж заходить мова про росіян, то ця схильна до войовничої експансії нація знаходить більш відповідне своїй мотивації поняття “місії”. До речі, ще у 19-му столітті близькими до даної концепції були й інші сусіди українців – поляки.
У нас більше закріпилося поняття “національна ідея”. Можна тлумачити це як схильність до певної раціональності, впорядкованості національного буття, яке, згідно з уявленнями українців, повинне мати головним чином смисловий, розумовий стрижень, а не стихійну волю чи сліпу емоційність. Українцям, мабуть, як нікому іншому в світі, близький євангельський принцип: пізнайте істину і вона звільнить вас.
О.К.: Очевидно, дискурс української ідеї не обмежується її етнографічною територією. Кажуть, що близько 20 мільйонів українців нині проживають поза межами України. Це і “стара” діаспора, і нова хвиля еміграції, і так звані “заробітчани”. Чи має підтримку “українська національна ідея”, ця ідея української місії в Українській Діаспорі ? Взагалі, чи можемо ми говорити про певні особливості розвитку цієї ідеї в поселеннях українців в Америці, у Центральній Європі чи Росії?
М.Р.: Наша діаспора, особливо, та, що виникла після визвольних змагань 1917–1921 та 1941–1954 рр., відзначалася рідкісною для мігрантів ідейною наснаженістю і патріотизмом. Але йшлося цим людям не стільки про якусь містичну місію України для світу, скільки про конкретні завдання побудови власної держави тут, в Україні. Були, звичайно, масштабні геополітичні проекти, наприклад, ідеї Юрія Липи про “призначення України”, але основні ідейні суперечки й теоретичні розробки оберталися навколо питань тактики національного будівництва. Адже мета була сформульована гранично чітко: “Здобудеш Самостійну Соборну Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї”.
Зрозуміло, що останні хвилі мігрантів мають іншу свідомість та іншу мотивацію. Вони, власне, залишили Батьківщину для того, щоб знайти краще життя, або й шукаючи елементарних засобів до існування, яких у себе вдома вони не знаходили.
Це, звичайно, національна трагедія. Але уявіть собі й те розчарування, яке спіткало нашу патріотичну громаду за океаном і в Європі, коли омріяна ними державність на рідній благодатній землі виявилася настільки бідною – духовно і матеріально.
О.К.: Пане Максиме, Ви є головою Секретаріату Української Всесвітньої Координаційної Ради, добре знаєте реальний стан справ на місцях – осередках української діаспори. Які конкретні заходи проводить УКВР у зарубіжних поселеннях українців для “просування” української ідеї, збереження культурної ідентичності українців?
М.Р.: Найперше, ми прагнемо налагодити міжнародну українську комунікацію. Так, ми одна з небагатьох націй, які мають підстави називатися світовими. Але для того, щоб почувати свою присутність у сучасному світі, для того, щоб знати свої можливості й ефективно відстоювати свої інтереси, ми маємо бути об’єднані в спільному інформаційному полі, на якому вже виростає співпраця, узгоджена стратегія і конкретна допомога тим, хто її потребує.
Але у нашому спілкуванні з громадами усіх континентів усе більш чітко окреслюється головна умова розвитку українства у світі. Це – сильна, динамічна українська держава, яка має авторитет, захищає свої інтереси, дбає про своїх громадян і земляків за кордоном. Тому утвердження національної ідеї в Україні – той етап, який неможливо оминути при розробці будь-яких стратегічних планів, – від концепції “українського економічного дива” до методичного забезпечення недільних шкіл у східному зарубіжжі.
Ми це прекрасно розуміємо, тому, окрім статутної діяльності з підтримки і розвитку українських громад, ініціюємо громадянські процеси, покликані пробудити моральний і духовний потенціал нашого народу. Цього року УВКР започаткувала акцію громадянської солідарності “Добра Воля”, приурочену до святкування Дня незалежності.
Ми виступили з закликом організувати одноразовий чи одноденний випуск усіх мас-медіа держави українською мовою. Зараз якраз працюємо над цим проектом, ведемо переговори з редакторами, формуємо групи добровольців, здатних допомогти з перекладом і редагуванням матеріалів.
О.К.: Чи не здається Вам, пане Максиме, що в нашому суспільстві сьогодні склалася парадоксальна ситуація. Усі говорять, навіть з високих трибун – взяти хоча б підсумкову сесійну доповідь Голови Парламенту Володимира Литвина – про олігархизацію нашого суспільства, зрощування політики й економіки, розрив між інтересами бізнесової еліти і національними інтересами... Цілком справедливі слова нашого відомого режисера Ю. Іллєнка про те, що ми живемо на інформаційно окупованій території. Усі говорять про національну ідею, національний інтерес, але кожен розуміє її по своєму. Одні – як орієнтацію у Європейський Союз, інші – як входження у спільний економічний простір, інтеграцію з Росією. А ще існує точка зору, що нам узагалі ніхто не потрібен, що ми – самодостатні і відродимося у новій цивілізації ( ідея четвертого переходу Ігоря Каганця). До речі, дехто пророкує, що саме починаючи з літа 2004 року Україна почне входити до нової фази свого розвитку. І чи не здається Вам, що наша теперішня еліта не здатна не лише усвідомити справжню сутність української національної ідеї, а й утілювати її в життя. І вся надія на молодь, нове покоління українців.
М.Р.: Думаю, тут треба говорити більш конкретно. На наш заклик взяти участь в акції “Добра Воля – 2004” відгукнулися поки що переважно молоді люди, студенти, аспіранти, митці. Вони, як і всі інші члени нашого суспільства, потерпають від економічної скрути, соціальної нестабільності, але знаходять у собі внутрішні ресурси для того, щоб жити й вищими інтересами, вони бачать світло в кінці тунелю, вони мають ідею, і це, погодьтеся, дає підстави для оптимізму.
О.К.: Будемо сподіватися, що українська національна ідея стане справжнім рушієм нашого суспільства, виразником кращих надій і кращого майбутнього нашого народу.
