Попри гостроту сучасного політичного моменту в Україні, конференція проходила у науковому руслі, без зайвої політизації. Поставали актуальні для українського суспільства питання: “Що є свобода?”, “Що є людське буття?”, “Якими є обов’язки громадянина?”, “Яке значення демократії?” тощо.

У конференції взяли участь близько 380 осіб, які надіслали свої матеріали; було заслухано 187 виступів у шести секціях. Серед учасників були гості з Франції, Австралії, Канади, Бельгії, Німеччини, США, Польщі, Росії (Москва, Санкт-Петербург), а також науковці з усіх областей України.

Плідно працювали секції: „Проблеми прав людини, нації, етноменшин в Україні”, „Політичні, геостратегічні, соціально-економічні та етнонаціональні інтереси українського народу в глобальних процесах сучасності”, „Загальнолюдські та етнонаціональні культурні цінності: протистояння чи взаємодія?”, „Науково-світоглядні проблеми самопізнання українського народу”, „Освіта та виховання як чинники формування цілісної особистості на засадах українознавства”, „Мова як головний чинник національної ідентифікації”.

Центральним на конференції стало питання освіти. Як наголосив Президент Міжнародної асоціації „Україна і світове українство”, директор НДІУ – Петро Кононенко, що головував на конференції, – „українські діти повинні перебувати в українській освітньо-виховній системі”. На його думку, важливим є запровадження цілісної системи освіти й виховання, спрямованої на відродження українства і морального оздоровлення всього суспільства. „Школа не лише дає знання, але й надихає дитину, допомагає їй сприйняти гуманістичні ідеали й вирости активним носієм народної культури. Буде українська освіта – буде українська людина, буде українська еліта, буде українська держава”, – стверджує П. Кононенко.

Учасники конференції вважають, що для досягнення поставленої мети необхідне вироблення справжньої наукової методології. Вкрай важливо усвідомити, що освіта не може розвиватися без науки, яка повинна стати детермінантою формування нової української еліти. „Наука повинна посісти своє місце” – головна теза, проголошена на конференції. Було визначене завдання науки: формування українознавства. У свою чергу завдання наукового українознавства – відновити історичну пам'ять, спираючись на археологію, археографію, антропологію, культурологію. Українознавство початку ХХІ ст. проголошує прихід „епохи  особливої ролі нового типу мислення та методології”.

На конференції було запропоновано посилення методичного аспекту у розгляді проблем українознавства: вирішення питання місця українознавства в системі духовної культури суспільства; зв’язку українознавства з релігією та іншими науками; українознавства та формування культури особистості тощо. У сфері освіти необхідно закріпити обов’язкову практику відвідування культурно-освітніх закладів тощо.

У ході роботи конференції було постановлено: науково-дослідному інституту українознавства МОН України спільно з інститутами післядипломної освіти вивчити зміст програм з основ наук та підручників з метою виявлення в них українознавчої основи і створення національних підручників; спільно з департаментом вищої освіти Міністерства освіти і науки України доопрацювати проект програм з українознавства для вищої школи; спільно з громадськими освітніми організаціями у лютому 2005 року провести  круглий стіл “Розвиток соціального партнерства для пошуків альтернативних шляхів співпраці у формуванні особистості громадянина України”; активізувати діяльність осередків Міжнародної асоціації “Україна і світове українство” з метою розвитку українознавства як філософії сучасної освіти.

Обговорюючи проблему формування особистості дитини в сім’ї, науковці і педагоги дійшли висновку, що сьогодні сім’я потребує психологічної допомоги, корекції її сімейних стосунків. Часто авторитарна поведінка батьків, байдужість, відсутність поваги та справедливого ставлення до дитини призводить до аналогічної поведінки її в суспільному середовищі. Лише за умови, коли батьки вміють розвивати ті якості, якими наділила дитину природа, вона відчуватиме радість пізнання себе та оточуючого світу, стає вільною, відповідальною особистістю. Через те нагальним завданням освітян є плекання педагогічної культури в суспільстві і в кожній сім’ї зокрема.

Валентина Крижанівська, науковий співробітник відділу філософії освіти і освітніх технологій НДІУ МОН України, у своєму виступі зосередила увагу на ролі системи управління в закладах освіти у формуванні громадянської свідомості поколінь. Одним із показників громадянської зрілості є збереження української мови, досконале володіння і використання її для виконання службових обов’язків. У більшості навчальних закладах ще не створено україномовного середовища. Не всі керівники загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання та органів управління освітою послуговуються при виконанні службових обов’язків державною мовою і не вимагають цього від педагогічних працівників, чим порушують вимоги Конституції України. Ще не у всіх закладах освіти діє модель державно-громадського управління. У зв’язку з цим необхідно активізувати роботу осередків Міжнародної асоціації “Україна і світове українство”.

Сьогодення диктує і нові вимоги до педагога, адже змінюється його функція у професійній діяльності: він – організатор і координатор самостійної пізнавальної діяльності учнів, партнер у життєдіяльності і спілкуванні. Навчальний процес має бути як педагогічна взаємодія, спрямована на розвиток особистості, готовність її до розв’язання завдань життєтворчості.

Петро Кононенко зазначив, що український народ визначив необхідність нового етапу і в розвитку освіти як гуманістичної, національної, духовної, заснованої на здобутках вітчизняної та зарубіжної педагогіки, інтелектуальної і демократичної, гарантованої Конституцією, всіма засобами держави та суспільства. Для цього педагогові потрібні націленість на співмислення й співпереживання, усвідомлення: учитель не фах, а Доля, а тому його жереб – то найвища гуманістична свідомість, прагнення до висот людяності, професіоналізму й глибин патріотизму, граничне напруження волі. Волі творця: все дослідити й пізнати, зрозуміти й осягти, зробити органічною часткою власної душі й долі, – і завдяки цьому навчити творити спочатку себе, а далі й учнів, з індивіда індивідуальність – родову, соціальну, духовну й культурну, громадську й політичну. 

В обговоренні секцій брав участь народний депутат України, голова комітету з питань прав людини та національних меншин Геннадій Удовенко. Він виклав основні положення існуючої нині нормативно-правової бази з питань забезпечення етнонаціональної політики, зупинився на проблемах національних меншин в Україні, намітив перспективні шляхи їх ефективного розв’язання. Було звернено увагу на штучність у порушенні багатьох питань, зокрема двомовності та подвійного громадянства, які ініціюються силами державної влади в Україні.

Цікаві положення містив виступ науковця із Польщі Олександри Козанкевич, яка розглянула стереотипи національних меншин, взявши за основу опитування студентів різних вузів Західної України. Зокрема, на увагу заслуговує той емпіричний матеріал, який був використаний для психологічного аналізу думок, та методика опитування, що дає можливість робити певні висновки. Передусім, це стосується застосування принципу толерантності у вирішенні проблем усіх народів, що населяють Україну.

Загалом, виступи учасників конференції стали аналізом і спробами визначення сучасної української ситуації. У їхніх доповідях була окреслена проблема мовної та духовної ідентифікації українців; постав ряд питань, життєво важливих для самоствердження українського народу. Розкривались етнічні та державні фактори формування української інтелігенції, її роль у світовому просторі ХХІ ст.

З початку 90-х рр. ХХ ст. нова, суверенна українська держава потребувала єдиної методології свого розвитку. Як показує українознавчий досвід 13-ти років незалежності, освіта української інтелігенції повинна була стати на інший ідеологічний ґрунт.

На думку організаторів конференції, Україна початку ХХІ ст. – це повернення до 80-х рр., повернення ідеології, яку ми намагались подолати протягом 13-ти років. За ці роки не лише відбулась окупація іноземною пресою, але й чітко виявились примітивність, відносність будь-якого мислення, а відтак і науки, яка саме тепер потребує уточнення, ствердження у своєму істинному статусі.

Особливо це стосується суспільно-гуманітарних наук. Похибка у їхньому розвитку призводить до абсурду, що було яскраво виявлено в Україні 1991-2004 рр. Саме сучасна українська ситуація повинна реабілітувати їх у дійсному статусі.

Слід відзначити також важливість існування єдиної системи української освіти. Розрив між ланками: НАН – ВУЗ – школа – дитсадок – сім’я, – призводить до тяжких наслідків у формуванні української еліти. Має бути єдиний організм, де інтелігенція є серцем, головою.

Мовна проблема, висвітлена на конференції, як необхідний засіб виховання та освіти української інтелігенції, є не лише формою самовираження українського народу, але й єдиним універсальним феноменом суспільства. Антиконституційним, деструктивним для державотворення є принцип „торгування мовою”. Розподіл мови, введення подвійного громадянства веде до розколу державності, до панування державного апарату як зведення усіх конституційних норм лише до державного управління. Відомий вислів „вимерла мова в устах народу – вимер сам народ” чи не вповні висвітлює кризу, що загрожує українському суспільству.

„Куди діваються українці?”, „На якій стадії розвитку духовності та культури знаходиться український народ?” – ці питання, поставлені Петром Кононенком на конференції, проведеній у Київському Інституті Українознавства, є актуальними для сучасного українського суспільства.

Олеся Горгота,

прес-секретар УВКР

Кононенко Петро Петрович

Кононенко Тарас Петрович

До складу учасників конференції входив

Удовенко Геннадій Йосипович

Гість із Санкт-Петербургу