Такими могли б бути вступні екранні титри гіпотетичного фільму в жанрі футуристичної антиутопії, що змальовує Україну років десь так через сорок. Та чи обов’язково на нас чекає подібне майбутнє? Важко сказати напевне, але вже зараз наявні досить невтішні тенденції. Вже сьогодні ми є свідками засилля маскультівського ширпотребу на екранах телевізорів, диктату низькопробної попси, “співаючих ректорів” і “вєрок сердючок”, блатного шансону в радіоефірі, майже тотального “неформату” для українських виконавців, регулярних гастролей запліснявілих зірок російської естради в головному палаці культури з їх “ненав’язливою” рекламою і “помірними” цінами на квитки. На цьому загальному тлі – прогресуючий занепад молодіжної національної культури: засилля американського ширпотребу у вигляді дегенеративних бойовиків, реперів, обвішаних модними коштовними цяцьками, з романтичним оспівуванням “їх тяжкої кримінальної долі”, доба вигуків “Yo!”, “Wow!” і “Fuck!” з чатлано-пацакського словника*, щось на кшталт “ніжок Буша” від культури, наскрізь просочених хімікатами і штучними смаковими домішками. Також наявною є активна інвазія культуральної порнографії від “старшого брата” (або, точніше, “братана”, чи “брателли” – кому як подобається), який зі свого боку так само “ненав’язливо” навіює в дешевих серіалах романтизацію життя кримінальних авторитетів та їх “бригад” тощо.

У вищенаведених рядках немає ані граму “мораліну”, ані святенницького протесту проти згаданих форм масової культури. Оскільки, з огляду на людську психологію, у всі часи були, є і будуть люди, які продукують на це попит, відтак воно має право на існування, як, також, різновиди кічу, кемпу та інших маскультових форм. Та навряд чи є нормальним, щоб таке, з дозволу сказати, “мистецтво” у всій своїй тотальності нав’язувалося соціуму і заступало собою справжнє мистецтво високих стандартів, зокрема, витісняючи гідні всебічної уваги і широкого поширення національні взірці, які наявні в Україні, і продукування яких, усупереч усім негативним процесам, триває і далі в творчих лабораторіях. Проте, ці культурні продукти разом з їхніми творцями витіснені на околиці приміських зон “мегаполісу” Україна і доволі неквапливо поширюються за межі тусовок богемних “сквотів” маргінесу. Тому описана вище картина є нічим іншим як певним експрес-діагнозом, який напрошується з огляду на лише деякі явні поверхневі симптоми хвороби – такої собі, перефразовуючи класика, “дитячої хвороби лівизни в культурі”, на яку занедужала Україна. Відтак, природно, виникають класичні, знову ж таки, запитання: “Хто винен?” і “Що робити?”

Навряд чи потрібно довго напружувати мозок, щоб відповісти на перше запитання. Очевидно, що ми не будемо дуже далекими від істини, коли дозволимо собі припустити, що, як у кожній серйозній кризовій ситуації, винні, так би мовити, “обидві сторони”. Набагато актуальнішим для вирішення проблеми є друге запитання: “Що робити?”. Саме на це запитання намагалися дати відповідь представники молодіжних культурних осередків, що зібралися у Києві з 6 по 8 жовтня на семінарі “Українській молоді – українську культуру”, що його організувала Українська Всесвітня Координаційна Рада. Мета семінару – розробка спільної програми дій українських громадських організацій, мистецьких об’єднань, агенцій, продюсерських центрів, українських мас-медіа, органів державної влади України, організацій та громад українського зарубіжжя з поширення і популяризації кращих зразків сучасної і класичної національної культури в молодіжному середовищі, та її наступна реалізація шляхом координації зусиль.

У семінарі взяли участь близько 20-ти представників громадських молодіжних культурних організацій, мистецьких асоціацій і об’єднань, мас-медіа з різних регіонів України, також двоє учасників, що представляють інтереси молодих українців Росії. Чому акцент ставився саме на молоді – здогадатися не важко. Як слушно вжив один із учасників семінару давно відомий, але на той момент доречний, вираз, молодь – це наше майбутнє. І теперішнє, – відказали йому у відповідь. Відтак, якщо нинішня влада доби печерного капіталізму має своє особливе бачення розвитку національної молодіжної культури (а точніше – не має жодного бачення), яке є таким герметичним ребусом, що для його розгадки потрібно як мінімум років сто, то ентузіасти від молодіжних організацій вирішили не гаяти часу і запропонувати альтернативні шляхи вирішення даної проблеми. Отже, молодь рятує молодь, і прагне це робити так, щоб метод, згідно з яким колись давно один барон витягнув себе за волосся з болота, не видався надто фантастичним, а швидше навпаки.

Сам семінар пройшов досить жваво: кожний учасник (а регіони були представлені різні – Луцьк і Суми, Львів і Севастополь, Чернівці і Кременчук, Київ і Тернопіль, навіть Москва і Волгоград) представив себе і свою організацію, розповів про акції, які вони проводять у своїх містах, після чого відбулася досить цікава і, як видається, результативна дискусія щодо шляхів зцілення нашого явно отруєного “ніжками Буша”, одурманеного ерзац-романтикою “глибоко духовних” мук совісті “героїв” суворих пацанських буднів, суржикоманським ексгібіціонізмом “вєрок сердючок”, високими взірцями низькопробної попси “співаючих ректорів”, а відтак хворого на “дитячу хворобу лівизни в культурі”, проте абсолютно не безнадійного, молодіжного соціуму. Дискусія показала наступне: “швидкої культурної допомоги” потребують не лише східні області України і Крим, а також Волинь, центральна Україна. Галичина трохи більше прогресує в цьому, хоча й там не без проблем. Усі учасники семінару були одностайні в тому, що молодіжне середовище загалом перебуває в стані досить відчутного браку національної культури, зокрема це стосується надто низького рівня інформації про якісні сучасні зразки, а рівно з тим – низькоефективної (побудованої на морально застарілих критеріях) реклами (чи її відсутності) української класики; також має місце глибша проблема – незацікавленість значної частини молоді українською культурою саме вищого ґатунку через брак якісного подання, доведення до широкого загалу цих кращих зразків, не кажучи вже про низький рівень національної свідомості. У цьому плані втішають виступи учасників семінару з Росії, які там, у себе, намагаються проводити акції на підтримку української культури серед молодих українців еміграції, і, що не менш важливо, пропагувати українську культуру серед місцевого населення, яке виявляє більшу зацікавленість українською культурою, аніж (прикро, але факт) деякі українці, заражені ксенофобією до всього свого.

Отже, одна з головних ідей полягає в тому, щоб шляхом спільної координації дій розпочати активний вплив на молодіжну свідомість, щоб розбудити національну свідомість, а відтак – започаткувати нову хвилю відродження національної культури.

На підсумковому засіданні семінару між учасниками були розподілені ділянки конкретної роботи згідно з їхніми власними пропозиціями. В результаті домовилися про наступне:

1. Налагодити випуск інформаційного бюлетеня, який би репрезентував головну ідею семінару. Для цього необхідно організувати інформаційний обмін між регіонами, створити офіційний веб-сайт; від Секретаріату УВКР – кадрове інформаційне забезпечення бюлетеня. До нового року планується вийти на його остаточну концепцію. 2005 рік – надання офіційного статусу бюлетеню. Паралельно УВКР оформить свої пропозиції в програму діяльності за  конкретними напрямками.

2. Напрямки реалізації задуманого:

– випуск “Української колекції”, яка б включала збірку сучасної української музики, літературних творів сучасних українських авторів, альбом художників, колекцію кінофільмів;

– утілення в життя молодіжних проектів, зокрема реалізація популяризаторського маскультурного проекту, який би пропагував якісні взірці популярної культури, для чого необхідно утворити експертну раду (конкурсну комісію), яка б відбирала варті уваги проекти;

– реалізація проекту фестивалю-діалогу по українському прикордонні, до організації якого зголосилися приєднатися ентузіасти молодіжних українських товариств Росії, а в перспективі – інші представники близького зарубіжжя; в межах проекту – випуск “Української колекції”, майстер-класи провідних музичних виконавців та інших митців;

– проведення активної, динамічної PR-кампанії, яка б включала розробку корпоративної символіки і створення відповідного бренду, що містив би, приміром, ідею нового молодіжного руху;

– на певному етапі налагодження контактів УВКР з владою з метою ініціювання відповідної державної програми тощо.

Таким чином, на рідні терени накочується хвиля української молодіжної культурної експансії. Початок багатообіцяючий, а чи буде продовження, чи не розчиниться ця хвиля в океані байдужості й невігластва – покаже час, а наразі будемо орієнтуватися на позитив.

Ігор Козловський,

менеджер програм УВКР