Травень 1945 року, коли антигітлерівська коаліція раділа довгоочіку­ваній перемозі над фашизмом, для лемків – однієї з бічних гілок ук­раїнського народу, які близько півтори тисячі років жили на західних схилах Карпат, приніс такі чорні дні, яких вони не знали за всю свою історію. Вперше вони не орали, не засівали власних полів. Глибокий сум огорнув душу. Лемківщина стала схожа на великий цвинтар, на якому поховано не лише минуле, а й сподівання на майбутнє. Але світові до того було байдуже.

Уже кілька місяців по всіх лемківських селах ходили уповноважені владою агітатори і закликали людей переїхати до Радянської України, до своїх братів. Агітація була своєрідна: і пряником, і батогом. Але пе­реважна маса вагалася, чимало категорично відмовлялось. Та психо­логічний тиск був такий сильний, що встояти проти нього було немож­ливо, і все частіше чулося: і той дав згоду, і той, і той... хата від хати, село від села недалеко, чутки поширювалися швидко. Здавалось, не ли­ше від танення снігу в горах ставали повноводнішими потічки, а й від людських сліз. І досі не можна однозначно відповісти: що це – пересе­лення чи депортація? Формально – є заява, написана тремтячою ру­кою. Фактично – душевний супротив, безсилля перед владою.

Нелегке було життя лемків. Мало було багатих, тому й рідко зустрічалися розкішні будівлі. Але й бідаків серед них теж було неба­гато. Сім'ї мали, як правило, ділянки землі, а інколи й ліси, які году­вали і людей, і їхню живність. Усе необхідне для життя лемки здобували тяжкою працею. Рівнини майже немає, самі крутосхили, на які треба було завозити гній, а потім звозити збіжжя. Щороку доводилося очищати ґрунт від наступаючого зверху лісу, а також від каміння, що постійно виорювалося на поверхню. А земля – суміш глини, піску й щебеню, жовто-сіра, розсипчаста, як перестояне вапно. В кожному селі на вид­ному місці церква, а також школа, хата-читальня.

Навколо сіл – гори й пагорби, вічнозелені ліси. В низинах – швид­коплинні річечки з прозорою крижаною водою. І в нашому селі Злоцькому, і в інших з-під землі б’ють джерела мінеральної води – щави. Її слід по землі позначений рудим кольором — окисленим залізом.

Куди б не кинув зір – барвисті краєвиди. Правда, лемкам ніколи було милуватися такими звичними пейзажами. Потім не раз вони поста­ватимуть перед очима, вкриються туманом, але ніколи не щезнуть з пам’яті...

Десь у середині травня 1945 року вози, завантажені нехитрим лемківським майном, потягнулись до Нового Сончу. Люди йшли за во­зами і так – кілометрів з п’ятдесят. А на схід їхали військові ешелони з солдатами і технікою переможців.

У моїй дитячій пам’яті глибоко вкарбувалися враження від сумних і розпачливих облич мами і тата. Такі ж вирази мали й інші. Про це мені нагадала під час зустрічі у Злоцькому пані Данута Крамковська – доч­ка вчительки-польки, яку прислали до села замість вчителя-українця. Вона згадала, як один із наших злоччан за ніч збігав з Нового Сончу до села, щоб ще раз побачити рідні місця, ще раз попрощатися з ними, а на ранок уже був біля родини, яка очікувала на завантаження до ва­гонів. “Я не можу забути того випадку, – крізь сльози мовила пані Дануся. – Моя мама вас любила і я вас люблю”.

... Товарняки стали нашою домівкою на кілька тижнів.

Дорога була важкою, гнітила душу невідомість. Куди приїдемо? І ще десятки запитань і ніякої відповіді, самі здогади й припущення.

І ось нарешті одного червневого ранку поїзд загнали на запасну колію, по обидва боки від якої тягнулися неозорі степи, залиті промінням яскравого сонця. Станція Ново-Українка Кіровоградської області. Такі ж поїзди з лемками прибували до Запорізької, Донецької, Херсонської, Полтавської та інших областей, розсіваючи горян по нез­вичних для них степових просторах.

Зате земля – як вакса, чорна і масна. Здається, палицю встроми в неї, поливай водою, і зазеленіє. “То ж як можна було допустити голод на такому багатстві?” – лише дивувалися лемки, які знали з газет про голод 1932-1933 років...

Розподіл по селах був тривалий. По три-п’ять родин поселялись в одному селі. Вільних хат не було, то підселяли до господарів. На нашу сім’ю з восьми осіб дісталась одна кімната. І досі не збагну, як ми у ній розміщувалися. Привезене майно порозтикували у хліві, в закутках подвір’я. Крадіжки в цей час процвітали, то наш скарб швидко щез. Добре, що не вкрали корів і воза.

Невдовзі дорослі пішли працювати, а ми, діти, пасли корів, коня, який ще тоді у нас був, розриваючи землю, вибирали картоплю, щоб бу­ло їсти. Ділянку картоплі на колгоспному полі нам виділили спеціаль­но. Рятувало нас також молоко, частину якого ще продавали, щоб ку­пити необхідне.

Робота, якої ніколи не боявся лемко, найбільше псувала настрій. Працюй за нарядом, невідомо за яку плату, за яким виміром і для ко­го. А закінчиш роботу – знову нічого свого: ні двора, ні хати. Обіця­ний рай усе більше ставав пеклом. Навіть місцеві жителі, які називали нас поляками, не могли збагнути, чому ми зірвалися з насиджених місць і кинули якір у чужих краях... Лемківське коріння ніяк не хотіло за­глиблюватись у степові чорноземи.

Батьки, побувавши в інших селах, де жили наші односельчани, як і ті, прийняли рішення шукати своїх, що осіли в Західній Україні. Це бу­ло не раптове рішення, воно визрівало у тому принизливому стані, в якому ми опинилися. Та не лише ми. Бо майже всі лемки, привезені до східної чи південної України, не знайшли тут своєї батьківщини ні в прямому, ні в переносному значенні. І цілком закономірно, що, зали­шивши собі найбільш необхідне, лемки на возах, запряжених коровами, потягнулись на захід. І мій батько більше двох тижнів відмірював сотні кілометрів, поки не дістався до села Жуково (потім Жовтневе), що поблизу Тернополя, куди ми з мамою приїхали товарняками значно раніше. Тут були наші односельці, тут була природа хоч чимось схожа на Лемківщину.

З думою про гори,

Рідну Лемківщину

В степу при дніпровім

Ти навік спочинув.

Так написано на могилі мого дядька, похованого в селі Мар’янському Дніпропетровської області. Думаю, що таку епітафію можна було б вибити на десятках тисяч могил лемків старшого покоління, відірва­них від землі, що їх породила.

Василь Ковальчук