УКРАЇНСЬКА ВСЕСВІТНЯ КООРДИНАЦІЙНА РАДА
UKRAINIAN WORLD COORDINATING COUNSIL
 ПРО УВКР  СТРУКТУРА УВКР  НОВИНИ  ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ  УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР  ГОЛОВНА
ПРО УВКР
СТРУКТУРА УВКР
ДІЯЛЬНІСТЬ УВКР
ФОРУМИ УКРАЇНЦІВ
ВІСНИК УВКР
ФОТОГАЛЕРЕЯ
АРХІВ РАДІОПЕРЕДАЧ
ПОШУК


 ВІСНИК УВКР Вісник за 2004 рік жовтень Трагедія українців Польщі


Сьогоднішні взаємини між Україною та Польщею, які, за визначенням президентів обох країн, носять характер стратегічного партнерства, повсякчасно проходять через серйозні “випробування на міцність”, наштовхуючись на “рифи” та “мілини” нашої спільної історії. Позиція польського суспільства та  урядових кіл стосовно планового відзначення 60-річчя “Волинської трагедії” показала нещирість заяв офіційної Варшави стосовно бажання остаточно примиритися з українцями і взаємно вибачити одне одному “історичні провини”. З одного боку, українцям протягується “дружня рука”, а з іншого – масовими тиражами (за сприяння урядових структур) публікується псевдоісторична література, яка не тільки постійно підживлює існуючі негативні стереотипи стосовно українців, але й серйозно посилює та доповнює раніше сформований в уяві польського обивателя образ українця як “бандита” та “різуна”. За таких умов, говорити про щирість намірів стосовно припинення “історичної ворожнечі” сусідніх народів не доводиться.

На жаль, відповідні українські чинники (чи то через брак історичних знань, чи через страх посваритися з “українським адвокатом” у Європі) намагаються “не помічати” некоректної поведінки з боку польських “стратегічних партнерів”. В Україні не набули адекватного розголосу жодні сумні ювілеї, пов’язані з агресією та насильством поляків стосовно українців у ХХ столітті. Як це не прикро констатувати, але найвищі державні посадовці по-справжньому  не сприяли дослідженню цих проблем, не відкривали монументів на честь загиблих у роки польсько-української війни бійців Української галицької армії, не споруджували меморіалів українцям, убитим під час різноманітних “пацифікацій”, здійснюваних військами польської держави тощо. Фактично непомітними залишилися 50 та 55-річчя Акції “Вісла” – символу трагедії майже мільйонного населення українців Закерзоння. 

На щастя, в останні роки, завдяки працям таких вчених як Є.Місило, Ю.Шаповал, Г.Мотика, Л.Зашкільняк, Р.Дрозд, І.Цепенда, В.Сергійчук, А.Русначенко та інших, наукові дослідження проблематики, пов’язаної зі встановленням польсько-українського кордону, депортаціями українців до УРСР, проведенням Акції “Вісла”, назавжди покинули зону історичного табу. Десятки польських та українських науковців усебічно вивчили це питання, до наукового обігу ними було введено сотні нових, раніше засекречених, документів. Проте й досі дана тематика залишається близькою та зрозумілою лише для вузького кола істориків-фахівців та активістів із товариств земляків-переселенців. Широка українська громадськість (особливо регіонально не прив’язана до Західної України) знає про події 60-річної давнини не більше, ніж про перебіг англо-бурських війн чи колонізацію Австралії. Рівень нашої історичної, а з ним і національної, свідомості продовжує залишатися вкрай незадовільним. Очевидно ми не дуже сильно погрішимо проти істини, якщо припустимо, що лише декілька відсотків українців змогли б щось конкретне сказати про польсько-український “обмін” населенням чи Акцію “Вісла”. В той же час із впевненістю можна стверджувати, що понад дев’яносто відсотків поляків без роздумувань розповість про “польську трагедію на Волині” та “звірства українців стосовно польської цивільної людності”. Тож, користуючись нагодою, спробуємо викласти власне бачення тих жахливих подій, які, поламавши мільйони людських доль, змінили карту українсько-польського етнічного прикордоння.

Спочатку, в загальних рисах, охарактеризуємо історичний розвиток українсько-польської боротьби за визначення кордону. Не заглиблюючись у перипетії русько(українсько)-польських воєн доби середньовіччя та ранньомодерного часу, зазначимо, що в новій та новітній історії України і Польщі питання кордонів гостро постало в другій половині ХІХ століття, тобто в епоху національного відродження обох народів, які на той час перебували під іноземним володарюванням. Усі польські політичні організації від консерваторів-монархістів до соціалістів послідовно дотримувалися позиції відновлення польської державності зі збереженням її історичних кордонів (тобто кордонів 1772 року, що сягали до Дніпра). Цілком логічно, що жоден відомий український політичний та громадський діяч, як у підавстрійській так і в підросійській Україні, такої позиції категорично не сприймав. Усі провідники щойно зародженого політичного українства висловлювали ідею створення української автономії (рідше йшлось про державу) в межах етнічного розселення українського народу. Тобто поляки вважали базовим для себе історичний принцип створення власної держави, а українці – етнічний принцип, адже, виходячи з принципу історичного, українці мали б назавжди відмовитися від ідеї створення незалежної держави. До розпаду Австро-Угорської та Російської імперій суперечки стосовно майбутнього польсько-українського кордону відбувалися здебільшого в пресі та публіцистичних і наукових виданнях, носячи теоретичний, а не прикладний характер. З проголошенням у листопаді 1918 року незалежності колишніх українських провінцій Габсбурзької імперії та створенням у тому ж місяці польської держави питання кордону миттєво перенеслось із площини теоретичних дискусій в окопи кривавої польсько-української війни. Боротьба маленької Галицької республіки проти всієї Польщі була сама по собі гідна подиву. Українська галицька армія (УГА) не лише стримувала натиск поляків, але й неодноразово проводила сміливі наступальні операції, які дозволяли тіснити польські війська по всьому фронту. Одночасно з бойовими діями обидві воюючі сторони вислали своїх дипломатів на Паризьку мирну конференцію, на якій у той час вирішувалася доля Європи після завершення Першої світової війни. Переможні країни Антанти в лютому 1919 року відіслали до Галичини місію французького генерала С.Бертельмі, котра запропонувала українцям та полякам підписати перемир’я на умовах встановлення “компромісного” кордону між двома державами. “Компроміс” був, безумовно, на користь поляків. Він передбачав відхід до Польщі Львова та Бориславського нафтового басейну. Українцям залишалися аграрні райони краю. Делегація уряду Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) відкинула цю пропозицію як таку, що не відображала реального етнічного кордону та становища на фронті, де в зазначений період українці мали ініціативу й проводили дві важливі операції із зайняття Львова та Перемишля. За декілька тижнів до воюючої країни прибула нова місія з Парижа на чолі з бурським генералом Ф.Ботою. Цього разу було запропоновано встановити кордон по наявній лінії фронту. Уряд ЗУНР прийняв таку пропозицію. Однак польська делегація відтягувала підписання договору, очікуючи на прибуття з Франції на Галицький фронт озброєної та екіпірованої за рахунок Антанти польської армії генерала Ю.Галлєра. Завдяки такій послузі “нейтральної” Антанти поляки зуміли кинути в бій свіжі частини і витіснити УГА за річку Збруч на територію підконтрольну військам Української Народної Республіки.

Однак програна війна не знизила активності українських дипломатів у Парижі, які змогли досягнути того, що Галичину не визнали органічною частиною польської держави, а лише “передали” її в управління Польщі на 25 років, за умови надання краю широкої автономії, яка передбачала б створення власного сейму, війська і судової системи. 2 грудня 1919 року Верховна рада Паризької мирної конференції на пропозицію Міністра закордонних справ Британії лорда Д.Керзона встановила кордон етнічного розмежування між українцями та поляками, який проходив на 80 кілометрів західніше Львова, вздовж річок Сян та Буг. На схід від цієї лінії (названої на честь її творця лінією Керзона) поляки не мали права творити свої адміністративні та судові структури.

У 1920 році в результаті польсько-більшовицької війни Друга Річ Посполита окупувала та затвердилася й на території інших українських етнічних земель – Холмщини, Підляшшя, Полісся та Волині. Починаючи з 1923 року, розтоптавши всі міжнародні угоди, уряд Польщі повністю включив Галицькі землі до складу польської держави без надання щонайменшої культурної автономії.

Упродовж міжвоєнного періоду західноукраїнське населення зазнавало всіляких утисків з боку польських урядів, які здійснювали в краї агресивно-шовіністичну політику. Численні “пацифікаційні” акції проти українських селян, арешти українських політиків, систематичні утиски українських церков, переслідування української школи були лише увертюрою до справжніх намірів керівників польської держави. У 1936 році, бажаючи скріпити східний кордон Польщі, польський уряд почав систематичне витіснення українських селян із прикордонних повітів і заселення цих земель польськими колоністами. Одночасно частина національно-свідомих українських сімей почала насильно виселятися до центральних регіонів Польщі, а на Холмщині, Поліссі та Підляшші було розпочато так звану “акцію ревіндикації”, котра передбачала насильне навернення українського православного населення у лоно римо-католицької церкви. Українцям було оголошено, що вони, по суті, є поляками, яких у роки існування російської імперії русифікували і перевели у православ’я.

У 1938 році експертами з Генштабу Війська польського було розроблено плани операції по переселенню всього українського населення Західної України в центральні райони Польщі та розпорошення його між польськими селянами для максимально швидкої асиміляції. Від повного знищення західних українців врятувала Друга світова війна.                        

  У ході війни стосунки між українцями та поляками переплилися у незбагненному вузлі взаємних претензій, образ і звинувачень. Польський еміграційний уряд та його підпільні збройні сили Армія крайова не хотіли відходити від принципу збереження кордонів Польщі в рамках 1939 року. Керівництво українського національного руху опору категорично не сприймало такої позиції, виходячи з принципу встановлення майбутніх державних кордонів у відповідності до етнічних меж.  Непримиренна, твердолоба  позиція польського закордонного уряду, агресивна поведінка бійців польського підпілля, а також незліченні провокації з боку нацистів та більшовиків призвели до чергової польсько-української війни, другої у ХХ столітті. Обидві сторони в цій війні здійснювали неймовірно жорстокі акції, в ході яких масово гинули цивільні громадяни як української, так і польської національностей. На територіях на схід від лінії Керзона, де домінувала УПА, українці були сильнішою стороною. На захід від цієї лінії “погоду створювали” польські бойовики. Однак не слід вважати, що поляки на Волині та Галичині (де вони становили 15-20% від загального населення) були цілком мирно та приязно налаштовані до українців. Найбільш агресивні шовіністичні польські елементи, із колишніх військовослужбовців польської армії та осадників-колоністів, ставили собі за мету не лише збереження в складі повоєнної Польщі всієї Західної України, але й прагнули витіснити українське населення краю за Збруч на територію Наддніпрянщини. В свою чергу УПА також, за можливістю, намагалися очистити від поляків усі етнічні українські території, не обмежуючись лінією Керзона. Лише існуюча реальна розстановка сил змусила ворожі табори обмежитися гаслами вигнання, відповідно, всіх “ляхів за Буг та Сян” і всіх  “українців за Буг та Сян”. Але геополітична ситуація в Європі стрімко змінювалася. Невдовзі польське підпілля та УПА втратили свій потужний вплив на розвиток ситуації в регіоні і долю народів почав вирішувати Кремль та його ставленики у Варшаві та Києві.

Протягом 1944 року всю Західну Україну зайняла Червона армія, яка також вступила на територію етнічної Польщі. Не бажаючи вести переговорів із польським еміграційним урядом, більшовики за випробуваним сценарієм створили  маріонеткову Крайову національну раду (Крайову раду Народову), яку очолив давній співробітник НКВС Болєслав Бєрут. У травні 1944 року Бєрут зі своїм оточенням відвідав Москву, де під диктовку Сталіна в санаторії Барвіха було сформовано польський “тимчасовий уряд”. Шістдесят років тому, 27 липня 1944 року, з цим комуністичним урядом Сталін підписав угоду про кордон між СРСР і Польщею по лінії Керзона, милостиво відступивши полякам лише деякі незначні території та місто Перемишль.

Новий кордон не задовольняв ані українців, ані поляків. Поляки втрачали території, які польська держава захопила в середині ХІV століття, а українці не отримували всіх етнічних територій – Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина опинялися в межах відновленої Польщі. Українські комуністи, які під час війни стали свідками деякого плекання більшовиками “українського радянського націоналізму”, серйозно виношували плани приєднання до УРСР усіх українських етнічних земель. Київська “Правда України” опублікувала низку статей провідних істориків, в яких обґрунтовувалися історичні та етнографічні претензії українців на територію Закерзоння. Микита Хрущов неодноразово звертався до Сталіна з пропозицією створити в складі УРСР додаткову Холмську область, а територію Надсяння і Лемківщини приєднати відповідно до Львівської та Дрогобицької областей. Однак Кремлівський диктатор не йшов на поступки ні польській, ні українській стороні, тримаючи їх у постійно невизначеному стані. Фактично питання кордонів залишалося “відкритим” і дозволяло Кремлю вигідно маніпулювати залежними від себе польськими та українськими комуністами.

На знаменитій Ялтинській конференції Великої Трійки, яка відбулася 4–11 лютого 1945 року, питання майбутніх кордонів польської держави було одним із ключових, воно розглядалося на семи засіданнях із восьми. Не зважаючи на протести польського еміграційного уряду та кволі спроби Ф.Рузвельта переконати Сталіна віддати полякам хоча б Львів та Бориславський нафтовий басейн, радянський диктатор наполягав на необхідності проведення кордону між Польщею та СРСР по лінії Керзона із невеликими (5–8 км) поступками на користь Польщі. Компенсацію Польща отримувала за рахунок так званих “повернених земель” – тобто колишніх польських етнічних територій, колонізованих та окупованих німцями ще в епоху середньовіччя.

Проведений у Ялті Сталіним, Рузвельтом і Черчіллем західний кордон УРСР залишив за межами Радянської України суцільний масив етнічних  українських територій, які тяглися з півдня на північ через шістнадцять повітів та чотири воєводства (Краківське, Ряшівське, Люблінське й Білостоцьке) відновленої Польщі. Українці на цих територіях безумовно були автохтонним населенням на противагу полякам, що мешкали в Західній Україні і були типовими колоністами (хто в першому, а хто й у десятому поколінні). Кількісно українська громада, яка опинилася з польського боку кордону, становила приблизно 700–800 тисяч, поляків в УРСР залишилося близько мільйона.

З метою поставити остаточну крапку в затяжному польсько-українському конфлікті, бажаючи перетворити свої країни на моноетнічні, а також виходячи з певних економічних міркувань, уряди комуністичної Польщі, Української, Білоруської та Литовської РСР 9 та 22 вересня 1944 року підписали угоду про обмін населенням. Фактично термін репатріація – повернення на батьківщину, можна було застосовувати лише щодо польського населення України, Білорусії та Литви. Українці ж литовці та білоруси і так жили на своїй етнічній території, а тому для них “репатріація” перетворилася на найбрутальнішу депортацію з рідної землі.

Формально переселення мало відбуватися добровільно, на підставі усних чи письмових заяв переселенців. Обмін населенням планувалося завершити до 1 лютого 1945 року (пізніше цей термін перенесли аж на 15 червня 1946 року). Однак насправді добровольців виявилося надзвичайно мізерна кількість – виїжджали прокомуністично налаштовані громадяни, а також погорільці, які втратили все майно в ході бойових дій або під час антиукраїнських акцій польських підпільних боївок. Однак навіть ці незначні потоки переселенців невдовзі почали зникати, натомість багато з них через декілька місяців нелегально поверталися додому, розповідаючи людям жахи про пануючу в СРСР більшовицьку диктатуру, колективізацію, атеїзм, розруху й голод. На середину липня 1945 року виїзд українців до УРСР повністю припинився.

Для пошуку шляхів виходу з патової ситуації, 24 липня 1945 року Варшавський уряд скликав конференцію, на яку літаками було доставлено представників легально діючих українських політичних організацій із Краківського, Ряшівського та Люблінського воєводств. Десятеро прибулих до польської столиці українських делегатів були представниками лівих українських партій краю і мали б, на думку польського керівництва, допомогти в проведенні переселенської акції. Однак українці, несподівано одностайно, висунули до польського уряду зустрічні вимоги – дотримуватися принципу добровільності при переселенні, припинити моральний та фізичний тиск на українців регіону, відновити українське шкільництво, наділити українських селян (на рівні з польськими) націоналізованою землею і надати повну амністію учасникам українського націоналістичного підпілля та бійцям УПА.

Така чітка і недвозначна позиція українських делегатів змусила комуністичний уряд Польщі запевнити їх у тому, що українська людність краю буде користуватися однаковими правами поряд з поляками, а членам ОУН та УПА нададуть повну амністію.

На початку серпня 1945 року керівництво відновленої Польщі змушене було обирати один з двох варіантів розвитку подальших подій: або насильно вигнати всіх українців з Польщі або погодитися на задоволення їхніх національно-культурних та господарських потреб у краї.

Вихід польським колегам підказав представник українського комуністичного уряду з питань переселення Микола Підгорний, який пояснив небажання українців переїжджати до УРСР терором УПА, бійці якої нападають на переселенські комісії, знищують документацію, вагони приготовані до транспортування людей і, взагалі, просто не пропускають українців з Польщі до Радянської України. М. Підгорний “попросив” польський уряд рішуче застосувати військову силу під час переселенських акціях.

Польська влада вхопилася за “пропозицію” М. Підгорного наче за рятівну соломинку, яка дозволяла вигідно вийти з безвихідної ситуації. Вже 22 серпня 1945 року у Варшаві було вирішено відправити в райони Перемишля, Ліська, Сянока та Любачева 3-ю, 8-му і 9-ту піхотні дивізії Війська польського, з допомогою якого здійснити акцію виселення українців із сіл безпосередньо прилеглих до польсько-радянського кордону. Акція виселення супроводжувалася найбрутальнішими знущаннями над мирним населенням, до яких вдавалися польські солдати та офіцери. Справа в тім, що особовий склад названих вище дивізій формувався з поляків, що виїхали зі “Східних кресів”, головним чином, з Волині. Бажаючи помститися українцям, польські жовніри застосували всі можливі методи моральних і фізичних тортур із арсеналу гестапо й НКВС.

У квітні 1946 року, коли вже завершувалися терміни дії договорів про “обмін населенням”, Варшава ще більше посилила свій військовий контингент у регіоні. Було створено спеціальну Оперативну групу “Ряшів”, до складу якої увійшли 8-ма та 9-та піхотні дивізії і 14-й та 18-й піхотні полки Війська польського, відділи охорони прикордоння, комітету внутрішньої безпеки, громадянської міліції, управління громадянської безпеки. Оперативна група мала до 1 липня 1946 року здійснити повне виселення українців із Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського і Сяніцького повітів. Серед польських військ було влаштоване справжнє “соціалістичне змагання” за перевиконання плану виселення. Самі ж плани з виселення становили 100 (з червня 1946 року – 500) родин на дивізію протягом одного дня. За українськими селянами полювали наче за дичиною. Сотні сімей утікали до Чехословаччини, прагнучи перечекати лихо в сусідній країні, але “брати”-чехи сумлінно передавали втікачів до рук польських людоловів. Щоб ефективніше вишукувати українців, що зі своїми родинами та нехитрим скарбом ховалися в лісах і горах, керівники Оперативної групи “Ряшів” просили у Варшави виділити спеціальні розвідувальні літаки для спостереження за лісовими масивами з повітря. Підсумком такого “добровільного переселення” стало вигнання на територію Радянської України 482 тисяч осіб. Ще понад 150 тисяч українців у квітні-липні 1947 року поляки депортували на свої північно-західні землі в ході Акції “Вісла”. Залишки українського населення Закерзоння були вигнані з прадідівських земель під час локальних акцій у 1949 та 1950 роках.

У той же час з території УРСР до Польщі було переселено 788 тисяч етнічних поляків. З першого погляду видається, що стосовно польського населення України була допущена більш масштабна несправедливість. Однак це лише перше, візуальне враження. Насправді слід мати на увазі декілька обставин. Поляки, як уже зазначалося, були в Україні колоністами, а не автохтонним населенням, тому при всьому тому, що вони з великою неохотою покидали обжиті місця, все ж більшість переселенців усвідомлювала, що їхня справжня батьківщина Польща, а не Україна. Натомість українці, яких депортували до УРСР продовжували своєю батьківщиною вважати Закерзоння й протягом довгих років сподівалися на повернення на батьківські землі. На наш погляд, депортація українців повоєнної Польщі є одним із найбільших злочинів, здійснених у тогочасній Європі. Вона змінила польсько-український етнічний кордон, знищила цілий масив унікальних традиційних культур місцевих українських етнічних груп тощо. Відтак це дозволяє ставити питання про моральні та матеріальні відшкодування українцям з боку польського уряду. Не слід боятися того, що поляки можуть вимагати матеріального відшкодування своїм громадянам, висланим з України, адже ще не було прецедентів, щоб хтось відшкодовував збитки окупантам і колоністам. У цій ситуації українцям слід брати приклад з євреїв, які не перестають домагатися від Німеччини відшкодування моральних і матеріальних збитків за голокост, і притому навіть не припускають, щоб хтось поставив питання про те, що євреї впродовж свого багатовікового проживання в Німеччині так само наносили певну шкоду німецькій державі та народові. Очевидно, найвищій українській владі слід на рівні ООН та інших міжнародних установ рішуче й безкомпромісно домагатися того, аби геноцидом стосовно українського народу у ХХ столітті були визнані не лише голодомори 20-х, 30-х і 40-х рр., але також масові вивезення українців до Сибіру та депортації українців, здійснені польською владою у 1945–1950 рр. Таке визнання світовим співтовариством страждань нашого народу дозволить не лише повернути моральний борг мільйонам невинно знищених, мордованих і переслідуваних, але й зможе перевести проблему в площину реального виправлення історичної несправедливості.

Іван Патриляк,

кандидат історичних наук  

 


ENG | UKR
НОВИНИ
АНАЛІТИКА
ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ
УКРАЇНСЬКІ ЗМІ СВІТУ
УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР
ГОСТЬОВА КНИГА
КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ
ОБГОВОРЕННЯ
При використанні матеріалів посилання на www.uvkr.com.ua
є обов'язковим.
01004, Київ, вул. Горького 3-б, тел. 287-22-41





© УВКР, 2004