У серпні 1991 року Україна отримала довгоочікувану незалежність. Проте, виховану в лоні російсько-радянського засилля, багато держав і дотепер сприймають її як частину Росії.

Кволі намагання української спільноти засвітитися на міжнародній арені впродовж своєї історії кілька разів терпіли фіаско. А під час національно-визвольних змагань 1918–1920 рр. пошук зовнішнього орієнтира поставив українську громаду у безвихідь. Хитання між Антантою та Четвертним Союзом, уперті домагання національного визнання майже не принесли результатів. Для світової громади Україна так і залишилася – terra incognita.

Катастрофа в квітні 1986 р., що сколихнула світ, порушивши в ньому рівновагу, викликала інтерес до однієї з республік Радянського Союзу. Але в жодному разі українців не розглядали як окремий народ чи як окрему націю. Трактування України як південної частини Росії в більшості європейських держав домінує й нині. Наприклад, учні французьких шкіл, вивчаючи історію, досі не можуть збагнути чому одна частина росіян від’єдналася від іншої.

Спорт, точніше деякі його види, поки що залишаються єдиною сферою, в якій українці досягли успіху і світового визнання. Ім’я європейської держави стало відоме завдяки футболу. Продаж українського футболіста А. Шевченка до італійського “Мілану” супроводжувався численними коментарями в італійських мас-медіа. Перемоги українських гімназисток на олімпійських іграх, досягнення братів Кличків завоювали гідне місце на шпальтах зарубіжної преси.

До блискучої перемоги Руслани на конкурсі “Євробачення” українська естрада була мало представлена в інших країнах, куди наші співаки їздили дуже рідко. Малорозкручений український шоу-бізнес неконкурентоспроможний зі світовим. Сучасну постмодерну літературу пропагують діаспора та палкі апологети. Сучасні прозаїки, есеїсти, відомі своїми поїздками до Гарварду, мало працюють для пропагування національної культури. Суперсучасний А. Курков в інтерв’ю волає, що ми – Чорнобиль, сало, шароварна романтика, а його сприймають як великого українського митця.

Україна “славиться” великим рівнем корупції, злочинності, незаконного відмивання грошей і придушення демократичного багатоголосся. Панування “червоної” ідеології як панівної у суспільстві – відгомін колишньої комуністичної дійсності.

Візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ на декілька днів привернув світову увагу до нашої держави. А ще – розкручування касетного скандалу, справи Ґонґадзе, Лазаренка, незаконні операції виринали в статтях міжнародних мас-медіа.

Палкі сподівання діаспори на великі перетворення зовсім не виправдовуються. Проросійська політика влади зменшує шанси України інтегрувати в Європу. Сусідні країни намагаються перетягнути Україну на свій бік. Росія, яка не може жити без молодшого брата, сповнена братерської любові, Захід, який зацікавлений у встановленні демократичної сили, Польща, яка намагається заприятелювати, щоб мати дешевий ринок збуту товарів – це наші реалії. Перехідний етап ринкової економіки не сприяє зацікавленню Об’єднаної Європи у співпраці, а про членство у ЄС нам залишається лише мріяти. Хитка, досить нестабільна зовнішня політика України не приваблює Європу.

Геополітичне положення держави змушує її приймати конкретні рішення. Коли б прогресивні реформи спричинили поступ в економічно-фінансовому житті, це привабило б інвесторів. А приводів зацікавитися Україною як зоною туризму, як європейською державою у світової громади достатньо.

Тринадцятиріччя для країни – це багато і мало водночас. Багато –для її внутрішніх змін і розвитку, мало – для утвердження на світовій арені. Тож для багатьох інших держав Україна – все ще маловідомий край. Усе така ж terra incognita.

Марія Павлюк