Програма візиту передбачала зустрічі з активом українських громадських організацій, переговори з представниками органів місцевої влади, відвідання науково-освітніх закладів, проведення спільних концертів. Під час зустрічей та нарад обговорювалися питання, що стосувалися, насамперед, таких життєво важливих сфер як освітньо-виховна, інформаційна, наукова, культурна, що дозволило зробити висновки стосовно головних проблем української діаспори на теренах Західного та Східного Сибіру та сформулювати пропозиції щодо їх вирішення.

У цілому делегація УВКР провела зустрічі з такими українськими осередками Сибіру: “Єдина родина”, голова – Галина Вишневська, “Батьківщина”, голова – Олександр Тирпак (м. Тюмень); регіональна українська національно-культурна автономія Ханти-Мансійського автономного округу, голова – Петро Яремчик; Сургутська міська організація “Українське земляцтво”, голова – Володимир Халіманчук; українська громадська організація “Дніпро”, заступник голови – Людмила Місіюк (м. Нєфтєюганськ); міська національно-культурна автономія українців Новосибірська, голова – Володимир Манович; Український культурний центр “Сірий Клин”, голова – Сергій Вінник (м. Омськ); український культурний центр “Дніпро”, голова – Єрофей Васильєв (м. Іркутськ); український культурний центр “Черемшина”, голова – Микола Грищук (м. Усть-Ілімськ); громадська організація українців Кемеровської області “Явір”, голова – Арсен Марченко.

Делегація УВКР також відвідала місця компактного поселення українців – нащадків переселенців початку ХХ-го століття: села Лук’янівка Одеського району Омської області та Батама Зимінського району Іркутської області.

Найчисельніша і найрозвиненіша українська діаспора Сибіру – в Тюменській області. Необхідно сказати, що ця адміністративна одиниця РФ включає в себе власне Тюменщину (так званий південь Тюменської області), а також Ханти-Мансійський та Ямало-Ненецький автономні округи. Таким чином, Тюменська область простяглася від кордону Росії з Казахстаном на півдні до Північного Льодовитого океану на півночі. Саме до ХМАО та ЯНАО, регіонів інтенсивного нафто- і газовидобутку в останні десятиліття приїздили і продовжують приїздити українці. Такі міста як Ноябрськ чи Муравлєнко побудовані нашими земляками. Українці й сьогодні складають у них основну частину населення. Українська мова на вулицях та в громадських місцях тут і в багатьох інших населених пунктах регіону – звичайна річ.

Основна проблема, що стоїть перед українцями в Сибіру, як, власне, і в інших регіонах Російської Федерації, – збереження національної ідентичності, основ власної національної культури. Перший етап самоорганізації українців можна вважати завершеним, адже в регіоні створені і діють численні українські громадські організації та мистецькі колективи. Хор “Чиста криниця” з Тюмені, наприклад, має звання народного, а хор слов’янської пісні “Криниця” з м. Лангепас представляв Росію на міжнародних конкурсах (!) українськими піснями.

Разом із тим, українцям Росії, як і тим організаціям, що опікуються проблемами закордонного українства в Україні, сьогодні вже зрозуміло, що самої діяльності в галузі культури для повноцінного існування і розвитку громад недостатньо. Назріла необхідність у цілеспрямованій роботі, вагомими елементами якої стало б відкриття в Росії українських закладів освіти та засобів масової інформації. Показовий у цьому відношенні приклад українців Башкортостану, де в низці шкіл введено у навчальні програми українознавчі дисципліни. В Сибіру ж, де українці становлять одну з найбільших національних груп, поступаючись чисельністю лише росіянам та в деяких регіонах сибірським татарам, діє лише одна українська недільна школа в м. Сургуті. Планується відкриття також недільної школи у м. Нєфтєюганську. Не краща ситуація і з україномовними ЗМІ. Лише в Тюмені виходить друком газета “Голос України у Західному Сибіру”. На жаль, про інші видання у тій-таки Тюмені та українські радіопередачі в Сургуті ми можемо говорити лише в минулому часі. В інших областях, відвіданих делегацією УВКР – Омській, Новосибірській, Іркутській – ситуація з українською освітою та українськими ЗМІ взагалі перебуває у зародковому стані.

Щодо чисельності українців, то приміром у Тюменській області вона скоротилася у порівнянні з 1989 роком втричі і становить сьогодні близько 200 тис. осіб. Удвічі – з 60 до 30-ти тис. – скоротилася чисельність українців у Новосибірській області. Не набагато краща ситуація і в Іркутській області. В цілому по Російській Федерації кількість громадян української національності зменшилася за попередніми результатами перепису 2002 року майже на 1,5 млн. осіб і складає сьогодні 2,9 млн.

Ці та інші питання стали предметом обговорення не лише з активами громад та з представниками органів влади, але й з науковцями. Відбулося спільне засідання учасників делегації та вчених Інституту гуманітарних досліджень Тюменського державного університету. Підсумком “круглого столу” стала домовленість щодо проведення при ТДУ щорічних українознавчих науково-практичних конференцій.

Тюменські вчені, до речі, вже давно проводять дослідження української тематики в Сибіру. Ірина Карабулатова, професор Тюменського державного університету, не тільки записує, але й сама виконує українські пісні Тюменського краю. Необхідно лише, щоб така діяльність стала предметом зацікавлення й етнографів з України.

І в Новосибірську, і в Омську, що були наступними пунктами призначення, також функціонують українські культурні центри та творчі колективи. Омщина яскраво віддзеркалила для гостей з України трагічну історію нашого народу. Делегації УВКР пощастило познайомитися з учасниками унікального колективу – хору під назвою “Ветерани Сірого Клину”. До його складу входять багато українців, уже досить літніх людей, що були виселені у післявоєнні роки з території Західної України до Сибіру за типовим для того часу звинуваченням: український буржуазний націоналізм, допомога УПА тощо. Пройшовши непростий життєвий шлях, ці люди зберегли палку любов до рідної землі.

Разом із тим очевидною є проблема старіння активу українських громадських організацій краю. Молодь не дуже цікавиться питанням національної належності. Часом “сприяє” цьому й позиція місцевої влади. Українська громада Омська, приміром, тривалий час не може домогтися відкриття на обласному радіо передачі українською мовою, при тому, що існують німецькі, казахські програми.

Інше важливе питання цього регіону – налагодження тісних контактів між Україною та нащадками українських переселенців. Для прикладу – лише в Новосибірській області на початку ХХ ст. тільки в Краснозерському районі з 23 сіл 20 були українськими. Назви населених пунктів говорять самі за себе: Веселий Кут, Київка, Чернігівка тощо. Як показали зустрічі в селі Лук’янівка Одеського району Омської області і потім в Іркутській області, ці люди зберегли і українську мову, і усвідомлення власної належності до українського народу. Питання співпраці, до речі, часто полягає не лише у заснуванні освітніх та інформаційних програм для українських громад, але й у фіксації нерідко унікального фольклору, що зберегли українці вдалині від Батьківщини.

Перебування делегації УВКР в Іркутську запам’яталося насиченою і змістовною програмою. Особливим піднесеним настроєм був наповнений фестиваль української культури, що відбувся в селі Батама. Це село також  було засноване ще у 1908-му році переселенцями з України. У фестивалі взяли участь мистецькі колективи з різних районів області: народний хор української пісні “Калина” та фольклорний ансамбль “Берегиня” із с. Батама, ансамбль “Черемшина з м. Усть-Ілімська, ансамбль бандуристок “Барвінок” із с. Каргазей Куйтуйського району, ансамбль “Дніпро” з м. Іркутська. Деяким колективам для цього довелося подолати не одну сотню кілометрів – така вже специфіка сибірських відстаней. Та це не така вже й велика плата за щире і тепле спілкування з земляками.

Регіональний фестиваль української культури в с. Батама заплановано зробити щорічним. Досягнуто також домовленостей про підготовку в Україні вчителів української мови та літератури для сільської школи.

Попри певну різнорідність регіонів, ситуація, в якій знаходиться українство, в них і у Росії в цілому має спільні риси і спільні проблеми. В першу чергу йдеться про зменшення чисельності українських громад. Під час переписів населення під тиском багатьох обставин: середовища, а нерідко й цілеспрямованої політики російської влади, люди воліють краще записатися росіянами, аніж українцями. Вагому роль тут відіграє і майже тотальна відсутність українських шкіл та засобів масової інформації в місцях компактного проживання наших земляків. Часто й самі громади не готові на відповідному рівні вирішувати власні проблеми, приміром  – наповнювати українські класи необхідною кількістю учнів.

Так чи  інакше, залишається очевидним те, що поки українство в Росії буде залишатися на фольклорному рівні, перспективи українських громад у цій країні досить примарні. До слова, серед російської політичної еліти або, приміром, у шоу-бізнесі, чимало українців. Та чи ідентифікують вони себе як представників української діаспори? В більшості своїй – ні. І це показова ілюстрація того, на якому рівні знаходиться престиж українства в РФ.

Українське питання в Росії зусиллями як діаспори, так і української держави, повинно піднятися на якісно новий суспільно-політичний рівень. Саме українські державні діячі повинні чітко артикулювати проблеми російських українців у ході міждержавного діалогу, надати необхідну матеріальну, організаційну, а в разі потреби – політичну підтримку українським громадам.

Євген Булавка