Вступ

Сибір – це складова частина азіатської території Російської Федерації. На заході вона обмежена Уральськими горами, на сході – хребтами Тихоокеанського Узбережжя, на півночі – Північно-Льодовитим океаном. На півдні з Сибіром межує водорозділ річки Об і проходить державний кордон з Китаєм та Монголією.

До складу Сибіру входять 9 областей Росії: Тюменська, Томська, Омська, Новосибірська, Кемеровська, Алтайський край, Красноярський край, Іркутська і Читинська, а також три автономні республіки: Бурятія, Якутія, Тува.

Сибір має величезне значення в економіці Росії. Це справжня скарбниця корисних копалин – нафти, природного газу, вугілля, золота, алмазів, металевих руд.

Навколо Тюмені виник великий нафтогазовий регіон, в освоєнні якого першу скрипку грали вихідці з України.

Сибір є невичерпним джерелом електроенергії. Тут діють найпотужніші у світі Братська, Красноярська, Саяно-Шушенська ГЕС, у будівництві яких була задіяна велика кількість українців.

Значну роль в освоєнні Сибіру і перетворенні цього дикого краю на високо розвинутий регіон відіграли українці, які волею обставин опинилися на сибірських просторах, залишивши свою історичну батьківщину.

За даними книги “Українці у світі” В. Трощинського й А. Шевченка (Київ, 1999 р.), наприкінці ХХ ст. у Сибіру проживало 863,3 тис. українців, що складає 3,8% населення Сибіру. На жаль, лише близько 30% вважали українську мову рідною.

Але за останні 13 років, що минули від дня проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, – неухильно, хоча й повільно, зміцнюються зв’язки етнічних українців із землею предків, зростає їх національна свідомість. Усе більша й більша їхня кількість відчуває себе синами великого українського етносу. На трьох Всесвітніх форумах українців, що відбулися у Києві за ці роки незалежності, активну участь у них брали представники саме українських громад Сибіру.

Моя невелика робота присвячена історії появи українців у Сибіру і заселення ними цих неозорих просторів.

Перші українці в Сибіру – патріоти на засланні

Першими українцями, що потрапили до Сибіру, були ті, хто виявляв незгоду з національним гнобленням України і намагався відстоювати інтереси свого народу. Таких людей царський імперський уряд відправляв на заслання і каторгу. Але навіть нелюдські умови існування не могли зламати дух борців за волю України. Так, одним із перших, хто потрапив до сибірського заслання за політичними мотивами, був колишній гетьман Іван Самойлович. Коли він висловив незадоволення так званим “Вічним миром” між Росією і Польщею 1686 р., який штучно розподілив Україну на дві частини, царський уряд звинуватив його у зраді і в умисному провалі спільного походу російських і українських військ на Крим. Усунутий від гетьманства Коломацькою Радою, Самойлович був засланий у 1687 році на довічне поселення до Сибіру. Помер він у Тобольську в 1690 р. [1]

Цікаві відомості я знайшла про одного з палких прихильників незалежності України племінника гетьмана Мазепи Андрія Войнаровського (1581-1740 рр.). Це була найближча довірена особа Івана Мазепи, а потім найближчий помічник Пилипа Орлика, який брав участь у створенні славнозвісної Конституції України 1710 р. Знаходячись в еміграції, Войнаровський за дорученням Орлика веде дипломатичні переговори з монархами Австрії, Прусії, Швеції з метою створення коаліції європейських країн проти Російської імперії, з метою відновлення незалежності України. Але таємні агенти Петра І підступно схопили Войнаровського в Гамбурзі в жовтні 1740 р. Він дуже гідно закінчив своє життя, не шкодуючи за свої вчинки і долю.

Нескорена постать Андрія Войнаровського, одного з патріотів, що постраждали за свободу України, знайшла відображення у дослідженнях майбутніх істориків і письменників.

Так, велику поему про Войнаровського створив поет декабрист Кіндратій Рилєєв (1795-1825 рр.) у 1824 р. На сторінках поеми Рилєєв зобразив зустріч засланого Войнаровського з істориком Міллером, що мала місце в Якутську в 1737 р. Ось як малює поет пейзаж зимового сибірського міста, де томився у засланні Андрій Войнаровський:

“В стране метелей и снегов,

На берегу широкой Лены

Чернеет длинный ряд домов

И юрт бревенчатые стены.

Кругом сосновый частокол

Поднялся из снегов глубоких,

И с гордостью на дикий дол.

Глядят верхи церквей высоких.

Вдали шумит дремучий бор,

Белеют снежные равнины,

И тянутся Кремнистых гор

Разнообразные вершины”. [2]

Полум’яна любов Войнаровського до України, його волелюбний дух відображені в розповіді Войнаровського про своє життя:

“Готов все жертвы я принесть

Своей стране, стране родимой.

Отдам детей с женой любимой,

Себе одну оставлю честь...

В волнении чувств, тоской томимый,

Я, как, ребенок, зарыдал,

И, взявши горсть земли родной,

К кресту с молитвой привязал.

“Быть может”, – думал я, рыдая, –

“Украины мне уж не видать.

Хоть ты, земля родного края,

Меня в чужбине утешая

От грусти будешь врачевать,

Отчизну мне напоминая...” [3]

Три рази висилався до Сибіру, але кожний раз тікав звідти легендарний герой українського народу Устим Кармелюк (1787-1835 рр.), який протягом 22 років боровся на чолі селянських озброєних загонів проти панів і кріпацтва.

У 1825 р. Кармелюк утримувався в каторжній в’язниці Тобольська близько місяця. Потім його направили на мідноплавильний завод у Тобольськ, звідки він втік у квітні 1825 р., повернувся на Поділля і відновив збройну боротьбу проти панів. У червні 1827 р. він знову був арештований і засуджений на довічну каторгу. Тепер він потрапив на Боровлянський скляний завод. А через 5 місяців у списку каторжників біля прізвища Кармелюка знову з’явився запис: “Втік 26 травня 1829 року”... Кармелюк повертався з каторги через: Камишов, Єкатеринбург, Кунгур, Казань, Чебоксари, Нижній Новгород, Володимир, Калугу, Орел, Глухів, Кролевець, Ніжин, Житомир, Бердичів. Дослідник життя Кармелюка письменник Володимир Канівець пише: “Пройти десятки тысяч километров, избегая столько же тысяч опасностей и не угодить в руки властям – это не каждому было по силам. Тут и голодать приходилось, и от холода околевать, и спать стоя, прислонившись к кедру, потому что сесть – значит уже не встать... Выдержать все это мог только человек, у которого была такая великая цель, как у Кармелюка: освободить свой народ из-под панского ига”. [4]

Трудові міграції 1891-1916 рр.

Таким чином, аж до кінця ХІХ ст. з України до Сибіру прибували переважно люди, засуджені на каторгу або заслання за антиурядові виступи. Але в останнє десятиліття ХІХ ст. розпочалася добровільна трудова еміграція селян, що шукали землі і кращої долі.

Потужним поштовхом до цього стало будівництво Транссибірської залізничної магістралі у 1891-1905 рр. Тільки з 1897 по 1916 р. до Сибіру виїхало 572,3 тис. чол. з Лівобережжя і 340,5 тис. чол. з Правобережжя. [5] За даними перепису 1897 р. найбільша частка українців проживала в Томській губернії – 99300 чол. або 5,2% населення, далі йшли Тобольська (відповідно 37769 та 2,6%) та Єнісейська (21461 та 3,8%) губернії. На останньому місці були Якутія (315 або 0,1%). [6] Що ж гнало українців до невідомих диких просторів Сибіру? Що змушувало їх залишати рідні села та йти назустріч випробуванням і невідомому?

Головними причинами були аграрне перенаселення, відсутність сталих заробітків, безземелля, бідність. Міграційні процеси прискорювало також соціальне розшарування сільського населення, коли невелика частина селян збагачувалася, а більша бідніла.

За даними канадського історика українського походження Ореста Субтельного в 90-х роках ХІХ ст. наявна робоча сила в Україні сягала майже 10,7 млн. осіб. З них сільськогосподарів – 2,3 млн. чол., а в інших галузях економіки працювало 1,1 млн. чоловік. Решта – 7,3 млн. чоловік або 68% робочої сили – складала надлишок. Це були безробітні або не повністю зайняті. Практично всі вони вели напівголодне існування. [7]

Орест Субтельний зазначив: “У відчайдушних пошуках землі ці селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Радикальним виходом із ситуації була еміграція”. Далі Субтельний наводить дані про розшарування селян: 15% – багаті і заможні, 30% – середняки, 55% – бідняки. [8]

За даними “Енциклопедії Українознавства” 23% усіх переселенців приходилося на Полтавщину, 17% – на Чернігівщину, 12% – на Київщину, 11% – на Катеринославщину, 5% – на Поділля і 4% – на Волинь. [9] Але найбільше зростання міграції спостерігається після аграрної реформи прем’єр-міністра Петра Столипіна, яка почалася в 1906 р. Дослідник Олена Ковальчук наводить цифри про еміграцію до Сибіру українських селян Київщини під час Столипінської аграрної реформи (1907-1909 рр.). 3а цей нетривалий період з Київщини до Томської губернії виїхало 19663 особи, до Тобольської губернії – 1546 осіб, до Єнісейської губернії – 4050 осіб, до Іркутської губернії – 1665 осіб. Таким чином, загальна кількість селян Київщини, що виїхали в пошуках кращого життя до сибірських губерній складала з 1907 по 1909 роки 26914 осіб. [10]

У 1910-1914 роках спостерігався найбільший рівень української трудової міграції до Сибіру. Олена Ковальчук наводить такі дані: протягом 1910-1914 років до Сибіру виїхало 564463 особи. З них повернулося назад 22884 особи (причинами повернення були несприятливі кліматичні умови, погана якість землі, відсутність коштів). Але переважна більшість переселенців – 541559 осіб – осіла на сибірських землях, створивши компактні аграрні поселення.

Освоєння великих просторів цілини, осушення боліт, корчування лісів, до того ж перебування в суворих кліматичних умовах потребувало сильної волі, здорових і міцних рук, витримки і терплячості. Багато селян, залишаючи зі сльозами на очах рідні українські села, сподівалися, що в далекому Сибіру вони подолають бідність і злидні, досягнуть заможного гідного життя. Але щастило далеко не всім. За даними статистики, життя багатьох переселенців було важким. Серед них у 1914 р. бідняки складали 47,8%, середняки – 33,8%, заможні селяни – 18,4%. [11]

Царський уряд заохочував українських селян у переселенні до Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, Південного Уралу. Держава намагалася контролювати міграційні процеси, оскільки в цілому переселенський рух відповідав інтересам Російської Імперії (освоєння нових регіонів для землеробства, звільнення українських сіл від незадоволених життям осіб, які були здатні на повстання і заворушення, збільшення серед корінних жителів Сибіру “слов’янського елементу”). Тому уряд виділяв земельні ділянки з розрахунку 15 десятин на душу у степовій смузі і 8 десятин – у нестеповій. Існували і додаткові пільги: звільнення від військової служби (на 3-6 р.), від податків (на 4 р.). Крім того, переселенцям надавалася допомога на місці зерном і лісом. [12] Як вже зазначалося, з 1891 по 1914 р. до Сибіру переселилося близько 600 тис. українських селян, а всього до східних регіонів Російської імперії (Сибір, Далекий Схід, Південний Урал, Казахстан, Середня Азія) – 2 млн. осіб. [13] У 1897 р. при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії було створено окреме Переселенське управління, що координувало всі пов’язані з мігруванням справи. [14]

Працелюбні, наполегливі українці зробили дорогоцінний внесок у перетворення Сибіру на регіон товарного виробництва сільськогосподарської продукції. Так, за 1914 р. Сибір виробив 500000 тонн хліба і 2 млрд. пудів вершкового масла. Ця продукція постачалася не лише на внутрішній ринок Російської імперії, але йшла на експорт – переважно до Англії і Німеччини.

Українці Сибіру в умовах радянської влади. Політичний процес у Читі

1917 р. приніс великі зміни у життя сибірських українців. Вісті про створення Української Центральної Ради і початок національного відродження України досягнули і цих віддалених місць. Нечисленна кількість національно-свідомих українців Сибіру і Далекого Сходу висунула гасло культурно-національної автономії, самоврядування в районах, де компактно проживали українці.

Найбільшого поширення цей національно-визвольний рух набув на Далекому Сході (Владивосток, Благовєщенськ, Хабаровськ), меншим він був у Східному і Західному Сибіру. З 11 по 14 червня 1917 року у місті Микільсько-Усурійськ (Хабаровський Край) відбувся перший Далекосхідний з’їзд українців, в якому брали участь представники українського населення як Далекого Сходу, так і Сибіру. Всього були присутні 57 делегатів. До Тимчасового уряду в Петроград була направлена телеграма з вимогою культурно-національної автономії для українців східних регіонів Росії. Була створена як виконавчий орган Українська крайова рада, яку очолив Юрій Глушко-Мова. Протягом 1917-1918 рр. була створена Українська вчительська спілка. У Владивостоці були видані часопис “Українці на Зеленому Клині” і газета “Щире Слово”. У Хабаровську почала видаватися газета “Ранок”. [15] Але громадянська війна та інтервенція Японії й Антанти загальмували процес національного відродження українців Сходу. З 1920 по 1922 рр. існувала Далекосхідна Республіка (ДСР). На установчих зборах, що оголосили суверенітет ДСР, з 351 делегата був 41 українець. Конституція ДСР гарантувала культурно-національну автономію. Були створені 14 національних районів, відкриті десятки україномовних шкіл.

Та у листопаді 1922 року більшовицькі війська зайняли всю територію Далекого Сходу. ДСР припинила існування. Почалися репресії проти всіх, хто заважав більшовикам.

Потужним ударом по національно-визвольному руху українців Сибіру і Далекого Сходу став Читинський Процес 1923-1924 рр. над керівниками українських громад преси й освіти. Тривалий час цей процес, який фактично був першим кроком до репресій проти українців Радянського Союзу, залишався “білою плямою” історії. Але у 1964 році в Лондоні вийшла невелика книга українського журналіста Івана Світа “Суд над українцями в Читі”. У 1991 році у збірнику “Українська діаспора” (Т. 2, Київ-Чикаго, 1992) з’явилася стаття американського історика українського походження Олександра Макара, в якій є цікаві маловідомі факти про цей процес, що тривав з грудня 1923 по квітень 1924 років. [16] Усього судили 120 чоловік, яких звинувачували у спробі “розвалити Радянський Союз”, у співробітництві з білогвардійцями, зв’язках з Українською Центральною Радою і Українською Директорією. Найбільші обвинувачення були висунені проти Юрія Глушка-Мови – голови Української крайової ради і Павла Горового – голови Українського Кооперативного Товариства “Чумак”, яке намагалося надавати допомогу українським селянам Далекого Сходу і Сибіру. Незважаючи на те, що переважна більшість підсудних була виправдана і звільнена, 14 чоловік усе ж отримали строки ув’язнення від 3 до 10 років позбавлення волі. Як підкреслює Олександр Макар, “суд у Читі був розправою над українцями за патріотизм і ідейне ставлення до своєї далекої Батьківщини, за симпатії до визвольної боротьби України”. [17]

В 1925-1932 рр. спостерігається відносна відлига щодо ставлення радянської влади до українців Сибіру і Далекого Сходу. Існували 24 українських національних райони, де в адміністративних установах і школах офіційною мовою була українська.

У Благовіщенську з 1926 по 1932 рр. існував Український учительський інститут з гарною бібліотекою української літератури, який готував педагогів для українських шкіл усього Сибіру і Далекого Сходу. Для українського населення цих регіонів у Хабаровську у 1926-1932 роках виходила газета “Соціалістична перебудова”.

У той самий час, для прискорення освоєння величезних просторів Сибіру та промислового будівництва, радянський уряд заохочував переселення українців до східних районів, у певній мірі продовжуючи політику царського уряду. У квітні 1925 року при Центральному Виконавчому Комітеті СРСР був створений Всесоюзний переселенський комітет, який надавав допомогу всім, хто бажав добровільно переселитися до східних районів СРСР. Тільки протягом 1928-1929 рр. з Радянської України до Сибіру переселилося 38,1 тис, чоловік. За даними перепису 1926 року в Радянському Союзі проживало 7,9 млн. українців за межами УРСР. З них на Сибір і Далекий Схід припадало 2 млн. чоловік. Сталінські репресії проти українства не обминули і Сибір. Під гаслом боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” починаються репресії, заперечується право українських громад за межами УРСР на вільний культурний розвиток української мови. 15 грудня 1932 року всі патріотичні організації та адміністративні органи на території СРСР отримали секретну постанову ЦК ВКП(б) “Про ліквідацію всіх українських інституцій за межами УРСР”. [18]

Незабаром були закриті всі українські газети, школи, а всі українські райони – ліквідовані. Якщо українець з Сибіру чи Далекого Сходу розмовляв українською мовою, на нього дивилися як на “націоналіста” і “потенційного ворога”. У 30-ті роки до Сибіру було заслано багато тисяч репресованих українців. Висилалися “куркулі” під час колективізації 1929-1933 рр., національно-свідомі інтелігенти, священики закритої в 1930 році УАПЦ (Української автокефальної православної церкви). У 1933-1934 рр. за звинуваченнями в організації голоду в Україні до Сибіру було заслано декілька тисяч агрономів, працівників земельних органів і сільськогосподарської кооперації. [19] Але, щоб запобігти контактам репресованих українців з українцями Сибіру та Далекого Сходу, їх ізолювали за стінами закритих “виправних” таборів ГУЛАГу.

Таким чином, напередодні Великої вітчизняної війни 1941-1945 років усі 700 тис. українців Сибіру і 2,1 млн. українців Далекого Сходу (“Зеленого Клину”) були позбавлені будь-якої можливості національного розвитку, не мали національних шкіл, преси, книговидавництва, культурно-просвітницьких організацій, їх вважали “частиною радянського народу”, мовою спілкування якого була російська. Почався негативний згубний процес русифікації і денаціоналізації українців, поширилися змішані шлюби росіян і українців. Багато українців, особливо у великих містах, забули рідну мову. Важкі наслідки сталінської політики “злиття націй” відчуваються й тепер, заважаючи розвитку почуття національної свідомості українців у Росії, їх консолідації і солідарності.

Трудовий подвиг українців у Сибіру в роки Великої вітчизняної війни

У зв’язку з нападом Німеччини на Радянський Союз розпочалася евакуація громадян, підприємств, обладнання у східні райони країни. Евакуювалися найбільш важливі заводи разом з обладнанням, щоб у нових місцях розгорнути виробництво військової продукції. Серед громадян у першу чергу евакуювалися вчені, інженерно-технічний персонал, висококваліфіковані робітники та члени їхніх сімей.

У перші дні війни Державний комітет оборони СРСР видає “Положення про евакуацію робітників, службовців та членів їх сімей”.

Кожному робітнику чи службовцю дозволялося вивезти 100 кг вантажу, а також по 40 кг на кожного члена сім’ї. Вартість переїзду та перевезення сплачувала держава.

Під час переїзду зберігалася середня заробітна плата. Крім того, напередодні евакуації виплачувався повний місячний заробіток главі сім’ї, 1/4 заробітку його дружині та по 1/8 на кожного непрацюючого члена сім’ї. Тільки з трьох міст України: Києва, Харкова й Одеси – за перші місяці війни було вивезено близько 1 млн. громадян, а всього з території УРСР до східних районів було евакуйовано 3,5 млн. чоловік. [20]

Переважна більшість заводів Києва, в тому числі “Арсенал”, “Більшовик”, “Ленінська Кузня”, завод ім. Артема були евакуйовані на Урал, який був головним постачальником зброї для армії. З Києва до Сибіру були вивезені завод ім. Лепсе і “Червоний екскаватор”. Уже через 3 місяці після прибуття на нові місця ці заводи не лише досягли рівня довоєнного виробництва, але значно його перевищили. [21] А в 1942-1943 рр. робітники евакуйованих підприємств виконували план на 214%.

Робітники часто працювали просто неба в умовах негоди, за недостатнього харчування, жили в землянках та наметах. Робота велася вдень і вночі. Робочий день перевищував 12-14 годин. Завдяки такому графіку роботи монтаж заводських цехів і заводів тривав усього 3-4 тижні, а через 3-4 місяці підприємства досягали вже довоєнних показників випуску продукції. [22] Українці-колгоспники сільських районів Сибіру, серед яких переважали жінки і підлітки, бо чоловіки були на фронті, показували зразки трудового героїзму, забезпечуючи армію і міське населення хлібом.

Таким чином, свій внесок у Велику Перемогу зробили і українці Сибіру – як постійні жителі, так і евакуйовані громадяни УРСР.

Звичайно, після переможного закінчення війни переважна більшість українців, що евакуювалися, повернулася на рідну землю, але близько 10% залишилися у Сибіру назавжди, поповнивши лави української діаспори в Росії.

На жаль, як у роки війни, так і в перші повоєнні роки тривали сталінські репресії. Значна кількість жителів Західної України за звинуваченнями у підтримці руху ОУН-УПА були виселені до Сибіру, як політичні злочинці і “антирадянські елементи”. Так, за даними дослідника Ігоря Винниченка, лише на 30 вересня 1944 р. з західних областей України, що були протягом липня-серпня визволені Червоною Армією від гітлерівських окупантів, до Сибіру було депортовано 1923 сім’ї, що складалися з 5560 осіб. [23] Депортація тривала і в повоєнні роки, оскільки останні великі загони ОУН-УПА були розгромлені лише у 1952-1953 р. Всього, за даними І. Винниченка, з 1944 по 1952 р. до Сибіру та інших східних і північних регіонів СРСР було депортовано близько 200 тис. осіб. [24]

Незважаючи на вагомий внесок у перемогу, ніяких прав щодо культурно-національної автономії українці сибірської діаспори, як і українські діаспори інших регіонів СРСР, не отримали, хоча авторитет УРСР значно підвищився з 1945 р. за рахунок членства в ООН разом із Білоруссю. Відірвані від своєї історичної Батьківщини, позбавлені будь-яких національних об’єднань, українці все менш відчували себе синами свого народу.

Українська діаспора у Сибіру після Другої світової війни. Її сьогодення

Закінчилася кривава війна. Люди, що своїм бойовим героїзмом і самовідданою працею в тилу здобули перемогу над гітлерівським фашизмом сподівалися, що після війни “все стане інакше”. Орест Субтельний підкреслив: “У серцях багатьох радянських українців радість перемоги поєдналася з почуттям надії, про яке у 1945 р. один радянський офіцер сказав: “Уся атмосфера була сповнена надії на щось нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів, щодо нашого світлого майбутнього”. [25] Але ці надії виявилися марними. Залишився тоталітарний сталінський режим, тривали репресії, процвітала “теорія злиття націй і народностей СРСР в єдину історичну суспільність – радянський народ”, що на практиці означало денаціоналізацію і русифікацію всіх 130 великих і малих народів, у першу чергу українців. Невипадково на XX з’їзді КПРС у лютому 1956 р. Микита Хрущов говорив: “Вопиющими являются действия, инициатором которых был Сталин и которые представляют собой грубое попрание основных принципов национальной политики. Речь идет о массовом выселении со своих родных мест целых народов: калмыков, чеченцев и ингушей, балкарцев. Украинцы избежали этой участи, потому что их слишком много. А то он бы и их выселил”. [26]

Що ж говорити про ставлення сталіністів до українців діаспори, якщо навіть на своїй історичній землі УРСР вони постійно зазнавали утисків і відчували недовіру з боку Москви? Навіть під час хрущовської відлиги 1953-1964 рр. українці Сибіру, Далекого Сходу не отримали ніяких культурно-автономних прав. Не отримали вони їх і під час правління Брежнєва, Андропова і Черненка (1964-1985 рр.). Багато українців називали себе росіянами, нехтували рідною мовою і звичаями. Про це яскраво свідчить така цифра: якщо за переписом населення 1926 р. 7,9 млн. жителів Росії за межами УРСР вважали себе українцями, то за переписом 1989 р. українцями вважали себе вже лише 4362,9 тис, жителів Російської Федерації. Відбувалося дуже дивне і незрозуміле явище: з одного боку все більше українців прибувало до Сибіру “на стройки коммунизма” або прагнучи отримувати вищу заробітну платню, а з іншого боку – все менше з них визнавали себе українцями.

Асиміляція і русифікація української діаспори Сибіру проявлялася, в першу чергу, у відсутності будь-яких форм її організації і національно-культурних автономних прав.

Заборонялося створення земляцтв і українських товариств, українських шкіл, бібліотек та хорових ансамблів. Наприкінці 60-х і в 70-ті рр. радянський уряд звернув увагу на інтенсивне освоєння східних районів. Зростала потреба у нафті, газі, лісі, чорних і кольорових металах, електроенергії. Значні інвестиції були спрямовані в економіку Сибіру. Жителів України, Білорусі, європейських районів РФ всіляко заохочували до переїзду на Схід. Десятки тисяч українців мігрували до Сибіру і Далекого Сходу – це була нова радянська хвиля переселення українців. Але якщо до 1917 р. міграція була спрямована до аграрних районів, то тепер – до міст і родовищ корисних копалин.

Міграція прискорювалася створенням гігантських індустріальних комплексів. До них належали, в першу чергу, Західносибірський нафтогазовий комплекс Тюмень–Сургут, Кансько-Ачинський паливно-енергетичний комплекс. Багато українців були зайняті на будівництві БАМу, Красноярської і Братської ГЕС, розробках родовищ алмазів у Якутії. Урбанізація української діаспори Сибіру досягла в 1974 р. 65,8% і неухильно зростала. [27] Так, між переписами 1970 і 1989 рр. кількість українців лише у Тюменській області збільшилася на 234 тис. осіб, а в Красноярському краї – на 41 тис. осіб. [28]

Величезні масштаби міграції 60–70-х рр. XX ст. завдали шкоди народному господарству УРСР. У 1971-1980 рр. УРСР не вистачало 470 тис. працездатного населення, коли реальний приріст робочої сили складав лише 260 тис. чоловік. Такого стану не було б, якби не масова міграція на “будівлі століття”. Це негативне явище викликало хвилювання серед економістів і партійних діячів УРСР. Незадоволення особливо посилилося за Петра Шелеста (1963-1972 рр.), який бачив, що в той час, коли економісти Москви наголошували на нових велетенських промислових проектах у Сибіру, промисловість УРСР залишалася занедбаною. Орест Субтельний пише: “Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він не виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках з іншими республіками Радянського Союзу Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР”. [29]

Саме ця патріотична позиція і призвела до падіння Шелеста. У травні 1972 р. його усунули з посади Першого Секретаря Компартії України за звинуваченням у “м’якості” до українського націоналізму і потуранні економічному “місництву”. Його наступник Володимир Щербицький, що керував Компартією України в 1972-1989 рр., навпаки, повністю підтримував антиукраїнську русифікаторську політику Москви.

Сьогодення

Переломний момент настав у 1985 р., коли нове радянське керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим розпочало політичні реформи у Радянському Союзі. Перші кроки до відродження українських громад Росії були зроблені у 1989 р., коли у Москві виникає Товариство української культури “Славутич”. Його головою став український льотчик-космонавт, що здійснив політ на кораблі “Восток-4” у серпні 1962 р., Павло Романович Попович, уродженець міста Узин на Київщині. Товариство “Славутич” не обмежувало свою діяльність лише Москвою, а й розповсюджувало свій вплив на інші регіони РФ. Керівники “Славутича” добре розуміли, що, по-перше, необхідна газета, яка б сприяла контактам між українцями у різних куточках Росії, а по-друге, потрібно розпочати викладання української мови у густонаселених українцями місцях. Тому з жовтня 1993 р. у Москві накладом у 6 тис. примірників почала друкуватися газета “Український Сибір”, редактором якої був О. Руденко-Десняк. [30] Був створений “Український інститут”, при якому постійно працювали у Москві курси вчителів української мови.

У 1990 р. виникають перші невеликі культурно-національні об’єднання українців у Сибіру. Це, насамперед, товариства “Дружба” в Якутську, “Українська родина” у Сургуті, “Славутич” у Норильську. В Іркутську з’явилися український клуб, танцювальний і вокальний ансамблі, бібліотека української літератури.

Могутнім поштовхом для пожвавлення діяльності українських громад Сибіру було проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Молода держава прагне налагодити зв’язки зі своїм народом у діаспорі. Тому у Києві під редакторством відомого поета Івана Драча видається газета “Український Форум” для українців 40 країн світу, у тому числі й Сибіру.

Інтереси українців Сибіру захищає консульство України в Тюмені, що надає їм велику моральну підтримку.

Оскільки можливості трансляції теле- і радіопередач з України у віддалених районах РФ є досить обмеженими, відповідальні державні органи України нині працюють над вирішенням проблеми прийому передач Всесвітньої Служби “Радіо Україна” по всій території Росії. Між Держтелерадіо України та українськими громадами Сибіру вже встановлені контакти, завдяки яким в Іркутську, Якутську і Сургуті місцеві телерадіокомпанії (ТРК) періодично отримують інформацію з України на аудіо- та відеокасетах з правом їх використання в українських радіопрограмах Тюменської, Новосибірської області, Якутії та Красноярського краю. [31]

Українські громади Тюменської області і Якутії виступили з цінною ініціативою про культурне співробітництво їхніх регіонів з Україною, створили регіональні програми розвитку української культури й освіти.

Уряд України розпочав роботу з метою створення Державної програми зв’язків і відносин України із співвітчизниками за її межами.

На сьогодні найбільш численною і організованою є українська громада в Тюменській області і північній частині Красноярського краю. Тут найвищий рівень національної свідомості, оскільки від 54 до 68% українців вважають українську мову рідною (середній показник по Сибіру – 29-30%). Ще у 1989 р. в Уренгої виникло ТУМ (Товариство української мови), завдяки якому двічі на тиждень ведуться передачі українською мовою по місцевому радіо, відкрита українська філія місцевої бібліотеки.

У середині 90-х рр. XX ст. у Тюменській області виникло товариство “Єдина Родина”. До його складу входять українські громади Тюмені, Сургута. Крім того, існують такі громади як “Українська діаспора” (Тобольськ), “Просвіта” (Омськ), “Джерело” (Томськ), “Громада” (Новосибірськ).

За рівнем національної свідомості сибірські українці є дуже неоднорідними. Умовно українську діаспору у Сибіру можна поділити на “стару” і “нову”. “Нова” діаспора живе у Тюменській області і північній частині Красноярського краю. Це люди, які прибули до Сибіру відносно недавно – у 70–80-х рр. XX ст. і не встигли забути рідну мову, не втратили зв’язків з історичною Батьківщиною. “Стара” – живе на півдні Сибіру у землеробських районах (Алтай, Новосибірська і Омська області). Їх пращури дуже давно переселилися до Сибіру (1891–1914 рр., 1925–1930 рр.), вони зазнали русифікації, були відірваними від Батьківщини. Як наслідок – слабкі громади, повільний процес формування національної свідомості. Лише 20-25% з них не забули рідної мови.

Незважаючи на фінансові труднощі, байдужість місцевої адміністрації, віддаленість від Батьківщини, українські громади досягли значних успіхів у своїй культурно-просвітницькій діяльності. Вони регулярно відзначають національні свята, влаштовують концерти української пісні і книжкові виставки. В Тюмені щорічно проходять фестивалі творчих колективів сибірських українців під назвою “Сибірські барви України” , видається газета “Українці на півночі”, у Красноярську відзначається День Української Культури, у Сургуті, Нижнєвартовську і Тобольську працюють за рахунок добровільних внесків громадян недільні україномовні школи.

Важливим є також і сьогоднішнє юридичне положення наших далеких братів. “Конституція РФ” визнає право на збереження національними меншинами їх народної культурної самобутності. Закон “Про освіту Росії” декларує право отримання освіти рідною мовою, яке забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування. Закон “Про національно-культурну автономію”, прийнятий у червні 1996 р., проголосив право громадських об’єднань формуватися за національною ознакою і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних програм.

Висновки

На перший погляд за останні роки з’явилося багато позитивних явищ у житті сибірських українців. Усе це є на справді: і українські культурно-просвітницькі програми, і законодавча база їх існування, й ентузіазм найбільш свідомої частини українців, що прагнуть збудити національну гідність співвітчизників. Але не треба закривати очі і на величезні труднощі, з якими зіткнулися молоді і поки що не дуже численні українські громади Сибіру.

Перша з них: невиконання місцевою, а також федеральною адміністраціями Росії державних законів. Наприклад, незважаючи на закон “Про національно-культурну автономію”, вони майже не виділяють коштів на утримання українських культурних закладів, які фінансуються в більшості випадків за рахунок добровільних внесків громадян.

Друга проблема полягає в повільній розбудові українських шкіл у Росії. Правда, існують недільні україномовні школи в трьох містах Сибіру, але вони не є державними і існують з власної ініціативи українців. Політика українського уряду щодо російських національних меншин в Україні є позитивним прикладом для російського уряду: якщо в Росії немає державних шкіл для українців, українських театрів та бібліотек, то в Україні існує 2147 російськомовних шкіл, в яких навчається 2503000 дітей, 11 російських театрів, і 55,6% вузів, з російською мовою навчання. [32]

Таким чином, толерантність українського уряду до російських національних меншин повинна стати для РФ зразком правильного підходу до національних відносин.

Третя проблема полягає в психології значної частини сибірських українців, які дуже пасивно або зовсім байдуже ставляться до питання національного відродження. Я гадаю, що це не тільки їхня провина – тут відчуваються наслідки багаторічної антиукраїнської політики радянського уряду, який забороняв будь-які національні організації українців.

Але я вважаю, що, по-перше, всі ці проблеми будуть успішно вирішені в майбутньому, тому що насправді демократичною державою, здатною ввійти до Європейського Союзу, Росія може стати лише тоді, коли забезпечить гідні права всім національним меншинам.

По-друге, гарантією успішного розвитку українських громад на цій території Росії є потужна підтримка своїх громадян Україною. Про це яскраво свідчать три Всесвітні форуми українців, які проводилися у Києві за роки незалежності. Природний потяг до історичної Батьківщини, генетично збережена належність до великої європейської нації обов’язково переможе.

По-третє, оптимістичні надії подає підписання у вересні 2003 р. у Ялті президентами РФ, України і Казахстану угоди про єдиний економічний простір цих країн. Вона передбачає не лише розвиток економічної інтеграції, а й піклування про права національних меншин.

Особисто я впевнена, що зв’язки сибірських українців з історичною Батьківщиною будуть постійно зміцнюватись і удосконалюватись, бо їхня мати-Україна не забуває своїх синів і дочок, де б вони не були.

Використана література:

Субтельний О. Україна – Історія”. – К., 1992.

Рылеев К. Полное собрание стихов. – Ленинград, 1971.

Канивец В. Устим Кармелюк // ЖЗЛ. – М., 1965.

Українці. Східна діаспора  // Атлас. – К., 1993.

Енциклопедія Українознавства // Загальна частина. – К., 1994. – Т. 2.

Ковальчук О. Переселення селян українських губерній Російської імперії на Схід (друга половина XIX ст. – початок XX ст.) // Збірник “Українська діаспора”, ред. В. Євнух, В. Марусь. – Київ-Чикаго, 1992. – Т. 1.

Енциклопедія Українознавства // Словникова частина. – Львів, 1993. – Т. 2.

Макар О. Іван Світ про історію українського життя на Далекому Сході і Сибіру // Збірник “Українська діаспора”, ред. В. Євнух, В. Марусь. – Київ-Чикаго, 1992.

Руденко-Десняк О. Східна діаспора українців – усвідомлення нової ролі // Збірник “Українська діаспора”, ред. В. Євнух, В. Марусь. – Київ-Чикаго, 1992. – Т. 1.

Безсмертя. Книга пам’яті України. – К., 2000.

Полянська-Василенко Н. Історія України. – К., 1995. – Т. 2.

Винниченко І. До питання розселення українців в державах колишнього СРСР // Збірник “Українська діаспора”, ред. В. Євнух, В. Марусь. – Київ-Чикаго, 1992. – Т. 1.

Свет и тень великого десятилетия (Н. Хрущов и его эпоха). – Ленинград, 1989.

Трощанський В., Шевченко А. Українці в світі. – К., 1999.