Вступ

Українська народна приказка каже: “Нашого цвіту по всьому світу”.

11 мільйонів українців (за деякими оцінками 15 млн.) оселені поза межами сучасних кордонів України, тобто майже третина українців опинилася поза кордонами своєї історичної батьківщини. Чому так сталося? Що змушує людину залишати свою землю, землю, де вона народилася? Пошуки кращої долі для себе, своєї родини чи може щось інше...

“Діаспора” – частина народу, яка назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншому етнічному середовищі. “Тривалий час поняття “діаспора” пов’язувалося лише з євреями, які від часу Вавілонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною Іудеєю та Самарією й розпорошилися по світу. Згодом словом “діаспора” стали іменувати й розселення поза своїми країнами інших народів вірменів, греків, індійців, поляків тощо”. [1]

“Сьогодні важко сказати, хто й коли став вживати термін “українська діаспора” для означення всіх людей українського походження за межами України. Ще в 1920–1930-х роках цим терміном користувався визначний український політолог, етнолог і соціолог В. Старосольський. Остаточно ж термін “діаспора” утвердився на початку 1980-х років, коли в Енциклопедії України з’явилася стаття під назвою “Українська діаспора”. [2]

Що ж об’єднує в собі поняття “українська діаспора”?

Українською діаспорою називають сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами України. Ставлення до терміна “українська діаспора” значною мірою змінилось. Він якщо й не став загальновживаним, то, принаймні, став поширеним. Сьогодні термін “українська діаспора” є загальновизнаним у світі, має належні підстави для широкої громади і стосується всіх українців, які проживають поза державними кордонами України.

Після проголошення незалежності України, проведення в Києві з’їздів української діаспори, поглиблення економічних і національно-культурних зв’язків з українцями західних країн і республік колишнього Радянського Союзу, переведення цих зв’язків на державну основу статус українців із зарубіжжя змінився, вони все активніше включаються у вирішення складних державотворчих та економічних проблем, що постають перед нашою суверенною Українською державою. [3]

Джерела та етапи формування української діаспори

Еміграція, тобто розсіювання населення України за її межами, почалася давно. Ще за княжих часів міжусобні війни призводили до переміщення людей, до зміни місць постійного і тимчасового проживання. Переміщування племен і народів також сприяло формуванню діаспори, що в більших чи менших масштабах відбувалося постійно. Так в 1619 році певна частина 20-тисячного загону П. Сагайдачного залишилися в Московії. Після невдалої для українських козаків Берестецької битви частина козаків теж переїхала в Московію...

Для українського народу є характерним постійне переселення з одного місця на інше.

В історії формування сучасної української діаспори можна простежити чотири хвилі масового переселення з України :

1.  Перша – кінець XIX століття до початку Першої світової війни.

2.               Друга – час між двома світовими війнами.

3.               Третя – період після Другої світової війни.

4.               Четверта – після проголошення незалежності України.

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій – сталося поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції, четверта характеризується виїздом за кордон на постійне проживання через різні, передусім соціально-економічні, причини у 1990-х роках XX століття.

Перша, і частково друга, хвилі переселень диктувалися суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці змушував людей переселятися до інших територій чи країн.

Важливу роль у виїзді українців в інші країни відігравали політичні мотиви. Дискримінація української мови, культури, традицій, переслідування з політичних мотивів, а часто і загроза фізичної розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю – все це підсилювало еміграційні настрої українців.

Кінець Другої світової війни та її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції. В роки німецької окупації велика частина українських юнаків і дівчат були вивезені на роботи до Німеччини, багато юнаків стали військовополоненими і утримувалися в німецьких концтаборах. Новий етап депортації українського населення припадає на осінь 1944 р., коли, згідно з постановою Ради Міністрів СРСР виселенню на спецпоселення підлягали “родини учасників банд ОУН, посібники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини”. Треба відмітити, що багато українців переселилися на початку 50-х років до Сибіру у зв’язку з відкриттям нафтових і газових родовищ.

Виїзд із території України (після проголошення незалежності) через різні причини в 1990-ті роки відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон ( в т.ч. і до Росії) отримав назву четвертої хвилі української еміграції.

З розпадом СРСР і утворення на її просторах нових незалежних держав, ті українські мешканці, які проживали в цих країнах, отримали статус зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – східна українська діаспора.

Отже, ми бачимо, що виїзд українців за кордон був, майже в усіх випадках, зумовлений вагомими причинами. На жаль, цих причин було забагато, тому український народ не знайшов більше ніякого виходу крім еміграції. Внаслідок цього третина населення України проживає за кордоном.

Причини та методи переселення українців до Сибіру

Сибір – велика частина Росії, яка простяглася від Уралу до узбережжя Тихого океану, від Північного льодовитого океану до степів Монголії і Казахстану. Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід – на лісостепові простори на прикордонні Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір і на Далекий Схід.

За різних обставин прокладали українці дорогу до Сибіру ще з XVI століття як промисловці, служиві люди, засланці. “Піонерами” все ж були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, який відмовився підписати нові кабальні статті царя Олексія Михайловича, у 1670-1680 рр. – гетьман Дем’ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Був на засланні в Тобольську Іван Сірко. “З того часу Сибір став другою “батьківщиною” українців. Дорога, проторована українцями (не з власної волі) до Сибіру в ХVП ст., не заростала і не захурделювалася понад триста років». [4] Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І здійснював масові жорстокі акти репресій проти своїх політичних противників і заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи. В XIX ст. до Сибіру засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на так зване вільне поселення за “сепаратизм”. До Сибіру засилали українських революційних діячів, зокрема членів Південного товариства декабристів і Товариства об’єднаних слов’ян, більша частина членів якого належала до українського шляхетства. В другій половині XIX ст. до Сибіру були заслані революційні народники А. Красовський, С. Богомолець, С. Ковалик, Я. Стефанович, українські соціал-демократи, згодом більшовики Г. Петровський та ін., письменник П. Грабовський, учасники селянських заворушень і повстань, серед яких був і У. Кармалюк. Примусове переселення до Сибіру було характерне і для XIX – початку XX століть. Так, на “проживання до Сибіру” з бердянського тюремного замку в 1890 році були заслані Д. Глумич, С. Пасько (з дружиною і сином), І. Павленко (з сином і донькою), П. Блезнюк (з дружиною та чотирма дітьми).

Де проживали українці? В кінці XIX ст. найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар’янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці. Найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні. Так за 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.

Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно усіяна українськими назвами: Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення. Простори, де українці жили майже компактними оселями, назвали Сірим Клином. Села українських поселенців на Сірому Клині виникли вздовж річок і битих шляхів. Часто ці села творили суцільні українські масиви. Оселі, двори й хати (мазанки) мали такий самий вигляд, як і в Україні, і відрізнялися від дерев’яних хат росіян. На відміну від російських сіл, вони потопали в зелені садів. Українці заснували багато сіл і на півдні сучасної Тюменської області.

Українці відігравали значну роль в економічному, адміністративному й культурному житті Сибіру. Навіть у вищій адміністрації Сибіру ми можемо знайти українців (генерал-губернатором Східного (1833-1834 рр.) і Західного (1834-1836 рр.) Сибіру був генерал М. Сулима; тобольським і томським –генерал П. Капцевич; також представниками українського роду були кілька губернаторів сибірських губерній).

За даними перепису близько тисячі українців було в Сибіру в 1858 році, масове ж заселення українцями Сибіру почалося з другої половини XIX століття (точніше в кінці 1880 року) і різко зросло після спорудження західної і центральної гілок Транссибірської залізниці. Будівництво велося одночасно з двох боків (з Владивостока і з Уралу). Саме з введенням цієї магістралі, яка споруджувалася дуже високими на той час темпами, тісно пов’язане масове переселення українських селян. На південь від залізниці розстелилися родючі землі південної частини Західного Сибіру. І тому масове переселення українських селян відбувалося саме на цій родючій землі, в знайомих природноекономічних умовах степового господарства, бо що може бути для українського селянина важливіше за землю? Споконвічна мрія селянина про землю і волю надихала його на важку дорогу до родючих чорноземів Сибіру. Отже, оселившись, в основному поблизу залізниці, переважно в селах, українці займалися землеробством і тваринництвом. І вже на початку XX століття Західний Сибір, а саме південна його частина, здебільшого була заселена українцями. Він став важливим районом виробництва зерна, а згодом і високоякісної м’ясо-молочної продукції.

Невелика частина українців оселилася переважно у лісовій зоні на території сучасних Іркутської, Томської, Читинської областей та Красноярського краю.

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там унаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв’язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від’їжджали на “нові землі”. Згідно з опублікованими правилами, щороку мало переселятися 250 селянських родин.

У 1897 році відбувся перепис населення Російської Імперії. Етнічну належність людини встановлювали за мовною ознакою. Це значно занизило результати перепису, тому що багато людей не розмовляли українською мовою, але вважали себе українцями.

За даними цього перепису в Сибіру нараховувалося 162,4 тис. українців, з них у Томській губернії – 99,2 тис., Тобольській губернії – 37,8 тис., Єнісейській губернії – 21,4 тис., Забайкальській обл. – понад 5 тисяч. Основна маса емігрантів прибула до Сибіру з Лівобережної України. [5]

Але українці не тільки виїздили до Сибіру, а й поверталися звідти. А головними причинами повернення на батьківщину були: погана якість води, землі, брак коштів, кліматичні умови, релігійна і побутова несумісність із старожилами, хвороба членів сім’ї.

Тепер простежимо динаміку переселення і повернення українців на Батьківщину за 3 роки. Протягом 1895 року з дев’яти українських губерній виїхало до Сибіру 37942 особи, 1896 року – 91927 осіб, 1897 року – 32079, тобто за три роки переселилося понад 161 тисяч чоловік. Назад до України повернулося значно менше – 22484 чол., або 13%.

Аграрна столипінська реформа активізувала переселення до Сибіру. Перед Першою світовою війною до Сибіру прибуло не менше 400 тисяч українців. Загалом з 1897 по 1916 роки з Лівобережної України до Сибіру переселилося 572,3 тис. чоловік, а з Правобережної України – 340,5 тис. чоловік, більшість з них були з Київської, Чернігівської і Полтавської губернії (переселенський рух українських селян значно зріс після скасування в Росії в 1861 р. кріпосного права).

Березнева революція 1917 року в Росії викликала жвавий політичний рух поміж усього населення Сибіру. Відкрилися також значні можливості для українських організацій в Омську (Українська вільна громада), Томську (Окружна рада), Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську (Алтайська губернаторська рада) та ін. Почали виходити українські газети: “Український Голос” в Омську та “Українське Слово” в Томську.

У житті українців Сибіру важливою подією був Другий Сибірський всеукраїнський з’їзд в Омську (11-13 серпня 1918 р.), який вимагав від Сибірської обласної думи проголошення самостійності Сибіру та здійснення принципу самоврядування для окремих національностей, зокрема для українців, і створення Сибірської армії для охорони країни.

Особливістю нового етапу переселень, тобто початок II хвилі переселень з України відбувається по-іншому, а саме:

1.    Переселення відбувалися організовано і планово під наглядом Всесоюзного переселенського комітету при ЦВК Союзу РСР ( 20-ті роки), а згодом Наркомземом СРСР (30-ті роки).

2.                                    Значна частина переселень мала примусовий характер. Відповідно до поставлених завдань, тільки за дев’ять місяців 1928-1929 рр. було організовано переселення з України до Сибіру 38,1 тис. чоловік. У 1930-х роках наслідком політики колективізації, а згодом голодомору стало масове переселення українців у промислові райони Росії. Всього за період з 1926 до 1939 р. з України вибуло понад 2,8 млн. чоловік. У 1939-1940 рр. було організовано переселення ще майже 200 тисяч чоловік до східних районів Російської Федерації.

У 1920-х рр. покладено початок тривалій практиці примусових переселень, зокрема, до таборів на Соловецьких островах, Печорі та в Сибіру. На перших порах до цих таборів засилали в основному повстанців проти радянської влади. Згодом табори поповнюються десятками тисяч “непманів”, священиків, найчисленнішої на той час в Україні УАПЦ, “куркулів” – заможних селян, а також масою середняків, які чинили опір колективізації. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони Росії було вислано 63,7 тис. українських родин. При цьому, реалізуючи завдання “ліквідувати куркулів як клас”, влада не зважала на умови життя в місцях, відведених для утримання “спецпоселенців”. У цілому, за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. [6]

За час Першої світової війни, революції та голоду 1921-1922 років населення Сибіру не зазнало великих втрат. Майже припинився і потік емігрантів. Тільки у 1924 році він відновився, але в невеликих розмірах.

У 1926 році українська діаспора Сибіру налічувала 828 тисяч чоловік (це становило 9,5% мешканців усього регіону Сибіру).

Найбільше українців було на півдні Західного Сибіру, на межі з Північним Казахстаном. Тут на відносно вузькій смузі від Орська і Оренбурга на заході, до Новосибірська і Барнаула на сході (площа цієї смуги приблизно становила 460 тис. км²) жило 2240 тис. чоловік, у тому числі 40% українців. У 1926 році найвища частка українців мала місце в Приалтайї. [7]

Якщо у 20-х роках здійснювалося добровільне переселення на схід (це відбувалося під наглядом Всесоюзного переселенського комітету при ЦВК Союзу РСР, з 1930 року – Наркомзему СРСР), то з 1928 почалося колективне “організоване” переселення, до якого залучали демобілізованих червоноармійців. Так за 1924-1928 роки територію України залишили 142 тисячі чоловік.

“У роки Другої світової війни різко зросла чисельність українців Сибіру. В травні-червні 1941 року було вислано, за вказівкою Л. Берії, на Алтай 9,8 тис. чоловік, в Омську область – 6 тис., 10 тис. – до Новосибірська, 7 тис. – в Красноярський край. Далі процес переселення пов’язаний з евакуацією промислових підприємств, радгоспів та колгоспів, машинотракторних станцій. Вже в 1941 р. в східні райони, переважно за Урал, було евакуйовано десятки заводів і десятки тисяч фахівців. Частина з них залишилася тут на постійне проживання. Під час Другої світової війни (1944 р.) почалося масове виселення людей із західних областей України.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року № 3214 виселенню на спецпоселення підлягали “родини учасників банд ОУН, посібники учасникам ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини”. Затвердженим у жовтні того року “Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР” передбачалося виселити 75 тисяч осіб, але згодом цю цифру збільшили до 100 тисяч. На початку 1950-х років чисельність “оунівців”, виселених на спецпоселення досягла 171,5 тис. осіб. Щодо родин “оунівців”, яким спочатку були визнані строки заслання, то прийнята в квітні 1950 року спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР зазначала, що вони “переселені у віддалені райони країни навічно”. [8]

У післявоєнні роки уряд СРСР продовжував переселенську політику, спрямовану на освоєння східних і північних районів Російської Федерації Так, згідно з планом, з 1949 до 1953 р. з України було відправлено 420,7 тис. чоловік в інші регіони. У 1950-х роках багато українців брали участь в освоєнні цілинних земель Сибіру. З відкриттям нафтових і газових родовищ у Тюменській області почалася нова хвиля переселень українців у Сибір. Суттєву роль у стимулюванні міграції з України в Сибір у 1970–1980-х рр., зокрема для освоєння Західносибірського нафтогазового комплексу, будівництва Байкало-Амурської магістралі та інших об’єктів на сході і півночі Російської Федерації, відіграли надбавки та районні коефіцієнти до зарплати за роботу в цих районах. За 1959-1989 роки чисельність українців (незважаючи на процеси асиміляції та часткову рееміграцію) в Тюменській області збільшилася на 242,6 тисяч чоловік, тобто в 14,7 разів, у Магаданській – на 47 тисяч, у Красноярському краї – на 41 тисячу.

З середини 50-х років почалося масове звільнення в’язнів різних категорій. І тому чисельність українців у Сибіру, особливо у 50–60-ті роки, різко скоротилася, насамперед у районах масового відбуття ув’язнених і засланих. Наприклад, за 1959-1970 роки число українців зменшилося: в Алтайському краї – з 111,9 до 81,7 тис. чоловік, в Омській області з 128,0 до 104,6 тис., у Новосибірській області – з 62,3 до 47,6 тис., в Іркутській області – з 97,2 тис. до 84,4 тис. Усього за вказаний період чисельність української діаспори Західного Сибіру знизилася на 103,6 тис. чол. (це за умов, що кількість українців у Тюменській області зросла на 8,2 тис. чоловік у зв’язку з початком нафтовидобутку), Східного Сибіру – на 42,3 тис. чол. Весь цей процес мав суттєвий вплив на зміни в географії української діаспори в Сибіру.

Період масового виїзду українців у зв’язку зі звільненням їх з ув’язнення і заслання збігся з часом широкого залучення українців, переважно кваліфікованих робітників і спеціалістів, для проведення геолого-пошукових і геологорозвідувальних робіт, а також експлуатації відкритих тут потужних нафтових і газових родовищ на величезній території Тюменської області (у 2,5 рази більшій, ніж площа всієї України). Це нове переселення було масовим: чисельність українців за 1970-1979 роки у Тюменській області збільшилася з 25,9 до 79,9 тис. чоловік, за 1979-1989 роки – з 79,9 до 260,2 тис. чоловік. Причому спершу нарощувалася чисельність населення, в тому числі українців, у краще вивченій південній частині області, зокрема в Ханти-Мансійському автономному окрузі, де є кращі природні умови для життя і трудової діяльності. Пізніше, коли там запаси нафтогазових ресурсів вичерпалися, центр їх видобутку перемістився на північ у Ямало-Ненецький автономний округ. Відповідно змінювалися переселенські потоки: за 1979-1989 роки кількість українців у Ямало-Ненецькому окрузі зросла в 5,4 рази, в Ханти-Мансійському – в 3,2 рази.

Численна українська діаспора зосереджена в Західному Сибіру, де живе майже вдвічі більше українців, ніж у Східному Сибіру. Перше місце за розселенням українців займає в Західному Сибіру Тюменська область (в 1989 р. – 260,2 тис. чол.), де українці становлять 8,4% усього населення. Їх частка у повоєнний час постійно зростала: якщо в 1959 році вона становила 1,6%, у 1970 –1,8%, то у 1979 – 4,2%. В межах області найвища питома вага українців припадає на автономні округи – в Ханти-Мансійському вона становить 11,6% (1989 р.), у більш північному Ямало-Ненецькому – 17,2%, відповідно їх нараховується 148,3 тисячі і 85,0 тисяч чоловік.

Чимало українців проживає у північній частині Красноярського краю: в більш південному Евенкійському автономному окрузі – 5,3%, Таймирському – 8,6%. Таким чином, спостерігається подальше переміщення центрів української діаспори в Сибіру з півдня на північ. Якщо в дореволюційні роки українські переселенці осідали переважно поблизу Транссибірської залізниці, у 30-50 роки українські в’язні та виселенці відбували покарання і заслання в таборах і поселеннях, розміщених здебільшого значно північніше названої залізниці, то вже починаючи з 70-х років основні переселенські потоки українців були спрямовані, як уже зазначалося, в крайні північні регіони (поблизу Північного полярного кола).

У Сибіру “стару” українську діаспору “з’їдає” асиміляція – в нових районах формування української діаспори асиміляційні процеси ще не такі помітні. Наприклад, у районах “старої” української діаспори (Алтайський край, Новосибірська, Омська і Томська області) частка українців, які вважають рідною мовою українську, коливається від 27,2% до 33,2%. В місцях, де українські переселенці з’явилися відносно недавно (Тюменська область, північні райони Красноярського краю), ці показники є значно вищими і становлять 54-68%.

Культурні осередки українців у Сибіру

“Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави” – записано в статі 12 Конституції України. Чим же живуть українці Сибіру, чого прагнуть і на що сподіваються?

Після проголошення незалежності України постало питання і про сотні українців, які волею долі змушені жити поза кордонами своєї етнічної батьківщини, на території суверенних держав колишнього Радянського Союзу. В межах СРСР представники всіх національностей могли вільно пересуватися, міняти місця проживання. З розпадом союзу сотні тисяч людей, які з різних причин опинилися поза межами України, спішно вирішували питання громадянства та власності. І деякий час в’їзд в Україну перевищував виїзд.

Після 1993 року багато українців виїхало працювати до Тюмені на нафтопромисли і залишилися там на постійне проживання. Переселятися людей змушувало безробіття, перебування в довгострокових відпустках.

“Для зміцнення зв’язків з українськими громадянами, подальшої консолідації українців та надання допомоги, задоволення їхніх духовних потреб 22-23 січня 1992 року в Києві проведено І Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР. Учасники Конгресу у зверненні до урядів суверенних держав висловили сподівання, “що уряди з розумінням поставляться до задоволення культурних і духовних запитів українців”. На розвиток різноманітних стосунків з ними має бути спрямована спеціальна державна програма України. Конгрес дав могутній поштовх для подальшого об’єднання українців. Так у травні 1992 року засновано Об’єднання українців Росії (ОУР). 21-24 серпня 1992 року відбувся І Всесвітній форум українців. Як і січневий Конгрес, І Всесвітній форум українців записав до своєї резолюції ряд пунктів про організацію державної допомоги східній діаспорі. І 22 січня 1996 року Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Державну програму “Українська діаспора до 2000 року”. 24 вересня 2001 року Президент України підписав Указ про Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року. Ці документи базуються на міжнародних правових засадах і відображають стратегію і тактику дипломатичної, економічної, інформаційної, моральної підтримки українців в інших державах. Після проголошення незалежності в Україні організовано Українську Всесвітню Координаційну Раду, яка є головним координаційним центром діяльності українських громад. Велику допомогу українській діаспорі надає Товариство зв’язків з українцями за межами України (Товариство “Україна–Світ”).

Українська діаспора в Сибіру величезна – понад мільйон. І значна кількість українців, попри всі складності, пов’язані зі статусом іноземця, зберігає за собою українське громадянство. Необхідність збереження своєї культури і самобутності, мови і традицій розуміють багато українців і тому вони об’єднуються в громадські українські організації. Місцеві осередки Українського національного товариства, які почали оформлятися в Сибіру на початку 90-х років, працюють і зараз: Об’єднання українців “Єдина родина” Тюменської обл. (м. Тюмень), Українська національна культурна автономія (м. Сургут), Культурно-просвітницьке товариство “Українська родина” (м. Сургут), Українське земляцтво (м. Нижнєвартовськ), Товариство “Україна” (м. Красноярськ), Національний центр українців “Дніпро” (м. Іркутськ), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка “Громада” (м. Новосибірськ), Центр української культури “Сірий Клин” (м. Омськ), Центр української культури “Джерело” (м. Томськ). [9]

До 1997 року їх діяльність забезпечувалася власними коштами. Згодом, у другій половині десятиліття, вони трансформувалися в мережу місцевих відділень Української національно-культурної автономії, функціонування якої, згідно з російським законодавством, отримує фінансову підтримку з боку місцевих структур державної влади Росії.

Культурна діяльність зосередилася на створенні самодіяльних художніх колективів, які беруть участь як у проведенні святкових заходів, відзначенні ювілеїв Шевченка, Грабовського, Дня Незалежності України, так і у пропаганді української культури, української пісні. “Залишаючи батьківську хату, українець завжди брав із собою в невідомість пісню. І саме вона зігрівала й підтримувала його на чужині серед чужих людей, не давала загинути українському єству”. [10] Осередки контактують між собою – спільно запрошують українських артистів, координують роботу з проведення святкових заходів. Майже в усіх товариствах створено самодіяльні художні колективи (так у серпні 2004 року у Львові відбулися зйомки Міжнародного телевізійного фестивалю української пісні та музики “Горицвіт”, в якому брав участь ансамбль з Ямалу “Кущ калини”).

У м. Сургут при культурно-просвітницькому товаристві “Українська родина” створено ансамбль української пісні “Зоряна”. Товариство плідно співпрацює з митцями Львова, педагогами Львівської академії мистецтв. І як результат такої співпраці у м. Сургут створено дитячу школу українського декоративного мистецтва. Учні школи беруть участь у міжнародному пленері, який проходить у Львові.

У Західному Сибіру діє лише одна газета “Голос Украины в Западной Сибири”.

А в інформації з батьківщини українці відчувають величезну потребу, адже залишаються небайдужими до долі своєї країни. 7 років виходить газета “Український Форум”. Газета заснована Товариством “Україна–Світ” і висвітлює всі найважливіші події життя українців як в Україні так і за її межами.

“З давніх часів українці залишали рідні землі... Але, незважаючи на плин багатьох століть, у місцях компактного розселення наших одноплемінників ніколи не зникала рідна мова, що особливо яскраво засвідчили події 1917 року, коли після Лютневої революції в Росії почала відроджуватися українська державність.

У 1931 році відомий московський педагогічний журнал зазначав з приводу становища української мови в Сибіру: “Несмотря на упорную русификаторскую работу дореволюционного времени, несмотря на то, что до сих пор культурное обслуживание на родном языке слабо, у украинцев сохранился родной язык”.

До речі, відомий український діяч Канади Петро Саварин в одній зі своїх доповідей дав чітку відповідь на те, чому наші земляки на чужині мусять вивчати українську мову: “Українська мова – це ключ до семи замків замкнутого сезаму української душі, чародійний талісман, вічне Євшан-зілля, що запахом своїм не дозволяє нам забути рідної матері, з крові й кості якої походимо. Зберегти повноцінну українську культуру в іншій мові – неможливо, а хто перестає живитися хлібом рідної мови, культури, традицій тощо – раніше чи пізніше гине”. [11]

Одну з найважливіших ролей відіграє мова, і тому, намагаючись зберегти її знання для себе і своїх дітей, українці відкривають недільні школи. Ці школи працюють у містах Новосибірськ, Томськ, Омськ (2), Сиктивкар (4), Якутськ, Абакан, Тюмень, а також у Нижнєвартовську, Тобольську та інших містах Тюменської області. Відкриті філологічні факультети української мови та літератури у містах Новосибірськ і Томськ, в Омську на факультеті додаткової освіти Омського державного університету з 2001/02 навчального року введена підготовка викладачів української мови та літератури.

Тепер, для прикладу, ми розглянемо три міста Сибіру.

Новосибірськ

На території Новосибірської області проживає більше 51 тис. українців (але вважають, що насправді їх не менше 100 тисяч, бо як сказав Голова обласного комітету у справах релігії, національностей та благодійних організацій Володимир Лимар: “Я маю трьох братів і сестру, але тільки я записався українцем.”), це становить 2% від загальної кількості населення. У Новосибірську проживає більше 29 тисяч у районах: Карасукському – 4,2 тис. чол., Новосельському – 2,5 тис. чол., Краснозерському – 2,3 тис. чол., Іскитимі та Іскитимському районі – 2,041 тис. чол., у Купіно – 915 чол., Черепаново – 712 чол., Багані – 661 чол., Чистоозерному – 820 чол., Коченевому – 624 чол., Кочковському районі – 411 чол., Мошковському – 527 чоловік.

У Новосибірську створено і успішно працює Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка “Громада”. З усіх українських громад Сибіру громада Новосибірська не тільки найбільш зорганізована, але й найбільш політично зорієнтована. В Новосибірську на філологічному факультеті Державного педінституту введено спеціалізацію “українська мова і література”, в недільній школі Новосибірська на рівні початкових класів викладається українська мова. В місті працює картинна галерея, де основну увагу зосереджено на художній діяльності українського митця Миколи Грицюка, муніципальна бібліотека ім. А. Чехова має український відділ.

“5 серпня 1995 р. у містечку Краснозельське Новосибірської області відбувся 1-й Сорочинський ярмарок українців краю. З багатьох сіл, райцентрів та Новосибірська з’їхались самодіяльні артисти, народні умільці, художники українського походження аби продемонструвати свої таланти, вміння, засвідчити, що український дух живе й донині у Сибіру. Живуть українські традиції, українські пісні тощо” (газета “Українське слово” від 10.08.1995 р.). Також видається українською мовою культурно-історичний календар українців Сибіру.

До 60-річчя Новосибірської області відбулася науково-практична конференція “Культура и образование национальных меньшинств в Сибири” (12-13 квітня 1997 року).

У виступі члена оргкомітету Міняйло А.П. прозвучали думки про діаспору в Сибіру, про те, що виділяється кілька хвиль переселення, починаючи з козацтва часів Івана Грозного, потім не заслань бунтарів царського періоду, колонізації столипінських переселенців, хвиль куркулів і засланих радянського періоду. І, поряд з цим, тоненький струмочок добровільного освоєння Сибіру загонами козаків, петровськими вихованцями військових училищ, комсомольцями-добровольцями 30-х років, молодими випускниками навчальних закладів, цілинниками 60-х. Автор згадує одне з найбільш близьких у часі і долі переселення стосовно становлення Сибірського відділення АН СРСР. Тоді на заклик Хрущова “наращивать могущество Родины сибирской наукой и индустрией” до Сибіру приїхало багато молоді, випускників українських вузів...

“Время безучастно размывает когда-то четкие слова, мысли и образы, и только наше, теперь ненаказуемое единение поможет сохранить главное – душу, воспитанную далекими колыбельными песнями,” – сказав А.П. Міняйло.

Томськ

Уже більше 10 років у Томську працює центр української культури “Джерело”. Газета “Томский вестник” так прокоментувала цю подію: “В Томске создано новое культурно-просветительское общество – Центр украинской культуры. В этом обществе люди, владеющие украинским языком и тоскующие по своей языковой среде, смогут общаться друг с другом. Позабывшие язык могут вспомнить его, а те, кто вовсе не знает, изучить”.

У Томській області проживає більше 26 тисяч українців (хоча останні кажуть, що їх більше 80 тис.) і більша половина з них – у північних районах, де вони зайняті в нафтовій промисловості, в Томську – близько 10 тисяч. І тільки кожна 10-та особа володіє українською мовою. У владних структурах міста і області працює багато етнічних українців. Перший заступник мера – українець Микола Діденко. Найбільша проблема місцевої громади – це приміщення для організаційної та культурної роботи. Українські поселення в Томську відомі з XVII століття, коли після Переяславського договору сюди переселились козаки. У XIX столітті тут опинились українці, які шукали золото, а також ув’язнені на заслання. На початку XX століття, так званої Столипінської аграрної реформи, українці приїздили сюди, оскільки одержували землю, а остання еміграція прибула під час Сталінського терору 1930–40-х років та початку 50-х років.

У 1997 році до Товариства “Україна–Світ” прийшов лист з м. Прокопьєвськ Кемеровської області, в якому Павлюкевич ділиться своїми думками про події в Україні і зокрема пише: “50 років тому нас вигнали з України. Нас у Прокопьєвську біля 100 сімей. Німеччина побудувала церкву. Є двоє священиків зі Львова. Богослужіння проходить українською мовою”.

Омськ

У м. Омськ проживає 1,2 млн. мешканців, з них 60 тисяч – українці. В районах компактного проживання українців (це Одеський і Полтавський, села – Одеське, Лук’ян, Благодарівка) працюють українські культурні центри, музеї, у школах є класи з українською мовою навчання, збудовано пам’ятник Б. Хмельницькому. В Омську 12 серпня 1995 року було закладено камінь на місці майбутнього пам’ятника Т.Г. Шевченку “В память всех украинцев, кто был, есть и будет жить на сибирской земле”. З нагоди цієї події Іван Драч – Голова Товариства “Україна–Світ” написав в листі “Сибір – та земля, яка волею долі, стала останнім притулком і другою Батьківщиною для багатьох синів і дочок українського народу. Нехай це слово сприяє відродженню, розвиткові і популяризації української культури не тільки серед української громади, а і серед усього населення вашого краю. Ця акція, безперечно, стане прикладом взаємного порозуміння і взаємної поваги між двома незалежними державами Україною і Росією”.

З 30 серпня по 6 вересня 2001 року Президент Світового Конгресу Українців Аскольд Лозинський у супроводі Голови Об’єднання українців Росії Олександра Руденка-Десняка здійснив поїздку містами Сибіру. Вони відвідали Омськ, Томськ, Новосибірськ, побували в селах, де проживають українці. І всюди розмова була як про зроблене, так і про перспективу співпраці, про проблеми, з якими зустрічаються українські громади. В Омську розмова йшла про необхідність надання інформаційного ефіру програмам для українського населення, відкриття українських класів у російських школах. Це повністю відповідає вимогам Федерального закону Російської Федерації “Про національно-культурну автономію”, де записано право національних меншин мати свої програми на державних каналах, а також право на відкриття етнічних класів у російських школах за наявності 25 підписів батьків у даній школі.

На жаль, турбота українського керівництва про своїх співгромадян подекуди набуває дивного характеру. Слід сказати, що українська діаспора в Сибіру не отримує жодної інформаційно-пресової допомоги з України, не кажучи вже про фінансову.

Зрозуміло, що політичні симпатії сибірських українців до української влади безпосередньо залежать від здатності Києва розв’язувати проблеми, пов’язані з процедурою перетину українцями українсько-російського кордону та подальшого працевлаштування на території Росії.

Представники українських громадських організацій Сибіру були учасниками трьох Всесвітніх форумів українців. (Форуми відбувалися в 1992, 1997, 2001 рр. Зараз триває підготовка до проведення IV Всесвітнього форуму).

Та попри всі негаразди та проблеми потихеньку пожвавлюється національно-культурне відродження. Майже в усіх товариствах створено самодіяльні художні, влітку в Артеці проходять міжнародні фестивалі дитячих творчих колективів і можна навести багато прикладів.

Висновок

Українська держава не повинна забувати, що навіть одна людина, одна сім’я – це частинка держави, і ця частинка потребує уваги, любові.

Навіть розроблена програма “Закордонне українство” на період до 2005 року не має інформаційного забезпечення. Є дуже багато проблем – це відсутність у громадах комп’ютерів, проблема з приміщеннями, люди працюють на громадських засадах, має місце недоброзичливе відношення з боку місцевої влади.

На III Всесвітньому Форумі Голова Об’єднання українців Росії та НКА О. Руденко-Десняк відзначив, що багато проблем українців Росії не вирішуються роками. Так і не з’явилися федеральні програми українського радіо і телебачення, погано просувається справа з українською освітою. Отже, “можна констатувати: у російському інформаційному просторі сьогодні існує справжня українська пустеля, – право українців Росії на отримання інформації рідною мовою не забезпечено... В умовах відсутності підтримки з боку федеральної та місцевих влад, чіткої програми із задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців у Росії, перспективи українськомовної преси та інтернет-видань є не досить виразними”.

Нещодавно ми відзначали 13-ту річницю Незалежності України. Разом з українськими громадянами цю подію святкували як мільйони українців всього світу, так і українці Росії, зокрема і Сибіру. В діаспорі Сибіру є чимало національно свідомих українців, які прагнуть зберегти свою національну схожість, прагнуть виховувати своїх дітей за звичаями і традиціями своїх предків. Українці, які живуть у діаспорі, повинні стати повноправними громадянами своєї Батьківщини, брати активну участь у політичному і культурному житті незалежної України, мати змогу завжди повернутися до свого рідного краю. Завдання української держави – всіляко допомагати нашим землякам, надавати допомогу у задоволенні їхніх національно-культурних потреб, у здійсненні всебічних контактів з Батьківщиною.

Використана література:

Довідник “Громадські організації учасники ІІІ Всесвітнього форуму українців”// Видавництво “Україна–Світ”. – К., 2001.

Енциклопедія Українознавства: словникова частина // Перевидання в Україні. – Львів, 1998. – Т. 7.

Етнічний довідник. – К., 1997. – Ч. 1.

Заставний Ф. Географія України // Видавництво “Світ”. – Львів, 1994.

Календар українців Сибіру на 1999 рік. – Новосибірськ, 1998.

Конституція України.

Лановик Б., Гром’як Р. та інші. Історія української еміграції // Видавництво “Вища школа”. – К., 1997.

Манович В. “Сибирские украинцы: настоящее и будущее” // “Советская Сибирь”.

Манович В. “Защита прав национальных меньшинств в сфере образования и культуры” // Тезисы научно-практической конференции “Культура и образование национальных меньшинств в Сибири” 12-13 апреля 1997 г. – Новосибирськ, 1997.

Матеріали поїздки Президента Світового Конгресу Українців по Сибіру 30 серпня – 6 вересня 2001 року.

Миняйло А. “Моральное право украинской диаспоры” // Тезисы научно-практической конференции “Культура и образование национальных меньшинств в Сибири” 12-13 апреля 1997 г. – Новосибирск, 1997.

Сергійчук В. “Історичні традиції української освіти в зарубіжжі”: Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції “Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи” // Видавництво “Український Світ”. – К., 2001.

Трощинський П., Шевченко А. “Українці в світі” // Видавничій Дім “Альтернатива”. – Київ, 1999. – Т. 5.

Українська освіта й українознавчі студії за кордоном: Довідник // Видавництво “Україна–Світ”. – К., 2001.

Чорний С. “Українці в Сибіру” // “Визвольний шлях”. – 2000 – № 5. – С. 15-25.