УКРАЇНСЬКА ВСЕСВІТНЯ КООРДИНАЦІЙНА РАДА
UKRAINIAN WORLD COORDINATING COUNSIL
 ПРО УВКР  СТРУКТУРА УВКР  НОВИНИ  ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ  УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР  ГОЛОВНА
ПРО УВКР
СТРУКТУРА УВКР
ДІЯЛЬНІСТЬ УВКР
ФОРУМИ УКРАЇНЦІВ
ВІСНИК УВКР
ФОТОГАЛЕРЕЯ
АРХІВ РАДІОПЕРЕДАЧ
ПОШУК


 ВІСНИК УВКР Вісник за 2005 рік Квітень Історія українських поселень Сибіру


 

Вступ

Українці, попри свою непросту долю, займають чільне місце не тільки в Європі, але й у світі. Їх працелюбність, інтелектуальні здібності, моральні цінності завжди викликали повагу з боку інших народів.

Українці як етнічне утворення складаються не лише з автохтонів, тобто тих, хто одвіку проживав на етнічних українських землях. До них належить ще й діаспора, тобто ті українці, які волею долі опинилися за межами українських споконвічних територій і які в чисельному вимірі становлять близько третини в усьому українському етносі.

За визначенням професора Осипа Мороза (США), діаспора – це частина народу (етнічної спільноти), яка проживає поза межами країни його походження. Діаспора утворюється внаслідок насильного виселення під загрозою геноциду, а також еміграції під впливом економічних, політичних, релігійних чинників.

Українців у Російській Федерації можна поділити на три групи: 1) українці, що опинилися на території Росії через штучно створені кордони; це частини Слобожанщини, які сьогодні входять до Воронезької, Курської та Білгородської областей; 2) українці, що опинилися в Росії внаслідок добровільної еміграції; 3) українці, що опинилися в Росії внаслідок примусової еміграції і політичного заслання. Розглянемо коротко кожну з цих груп.

Історія українських поселень Сибіру

Наприкінці XIX століття українці поселяються на Далекому Сході в Приамурському краї (знаному як Зелений Клин). Вони оселялися в кліматичній смузі подібній до України. Основну масу емігрантів на Схід дала Лівобережна Україна, а саме: Полтавщина, Чернігівщина, Київщина та Харківщина; також переселялись українці з Воронежчини та Курщини. За підрахунками, ще до 1914 року тут поселились на постійне проживання близько двох мільйонів українців.

Примусова еміграція почалася 1925 року за радянської влади. Вона спрямовувалася до Сибірського і Далекосхідного краї, у Казахстан і на північний Кавказ. Через колективізацію, а згодом штучний голод, українці переселяються в промисловий район Кузнецького басейну (Кузбас). Іншу категорію українських переселенців складають політичні засланці в концтабори та на постійне заслання у віддалені райони СРСР. Чимало з репатрійованих 1945-46 років з Німеччини та Австрії заслано на постійне перебування в Сибіру. До того слід додати акцію примусового переселення з України 1953-63 років на т.зв. цілинні землі (Казахстан, Надволжя, Урал, Західний Сибір, Східний Сибір і Далекий Схід). Частина засланців повернулася в Україну під час хрущовської відлиги, а також після проголошення незалежності України. Кількість примусових поселенців і кількість тих, що повернулись, ще не встановлено.

Отже, різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили існування східної діаспори. Сьогодні близько 50% українського населення Російської Федерації складають автохтонні українці, які споконвіку проживали або були першими поселенцями на території Курської та Воронезької областей, Кубані, Ставропольського краю, Поволжя, Сибіру, Далекого Сходу.

Місцями компактного проживання українців в останні десятиріччя стали нинішні аграрно-промислові центри, де ведеться лісорозробка, видобувають нафту та газ, розвивається хліборобство. За даними перепису 1989 р. в Російській Федерації проживало 4362,872 українців, що становило 2,9% від усього населення Росії. Проте, в українській, а часом і в російській, пресі говориться про 10-20 мільйонів українців, ґрунтуючись на екстраполяції природного приросту українського населення та його міграційних припливів. Згідно з урядовою статистикою, середній вік українського населення Російської Федерації становить 39 років, тобто найбільш працездатний вік, що також свідчить про значний внесок українців у розбудову економіки Росії.

Як пише Віктор Ідзьо: “За всього етнічного і культурного розмаїття Російської імперії та її геополітичного наступника Радянського Союзу, будь-які масштабні проекти в них здійснювалися на основі альянсу Російської держави та української діаспори в Росії. Російська імперія, попри всі можливі претензії до неї, була політичним феноменом – синтезом московської системи влади і київської освіченості, яку репрезентувала в Росії українська діаспора. Коли ці відносини з тих чи інших причин послаблювалися, страждала Росія, бо українці завжди репрезентували в ній весь східноєвропейський цивілізаційний проект, що є (в явному або завуальованому вигляді) продовженням проекту розвитку Росії коштом українців за часів Петра І”.

Якраз Україна, українська діаспора в Росії стала тією “критичною масою”, що перетворила у XVIII ст. Московське царство на Російську імперію. У 1922 р. вона дозволила утворити СРСР, а в 1991 р. – ліквідувати цю державу. Власне, Україна та її діаспора в Росії перетворила СНД на пусту формальність, консолідувавши на пострадянському просторі опозиційні до Москви організації у вигляді блоку ГУУАМ.

Аргументований аналіз причин переселення українців на схід царської імперії знаходимо у статті Олени Ковальчук “Переселення селян українських губерній Російської імперії (друга половина XIX – початок XX ст.”). [1]

Автор позначає, що друга половина XIX – початок XX ст. були відзначені масовою міграцією українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялися вони переважно на її околицях, у тому числі і в Сибіру.

Уряд за допомогою переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії і разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити “земельний голод”, знайти застосування “зайвим” робочим рукам. Поряд з цим велике значення надавалося збільшенню й зміцненню російського населення, особливо в тих місцевостях, де воно було кількісно незначне, для “створення згуртованого ядра російських людей, які могли б згодом стати провідником російського впливу серед туземного населення”. Така політика стосувалась усіх без винятку околиць держави.

Не була винятком у цьому плані й Україна.

Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них: звільнення від податків (у європейській частині на два роки, на Кавказі й у Сибіру – на три). На цей же час – два і три роки відповідно щодо тих самих регіонів звільнялися від служби в армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони також мали право на пільговий проїзд, кредити, котрі, однак, далеко не всі з тих, хто їх потребував, могли отримати.

Переселялись передусім ті, хто мав заощадження. А в інструкції щодо переселення вводилися все нові й нові обмеження. Ті сім’ї, які не мали достатніх коштів і були “обтяжені багатьма малолітніми дітьми, а деякі родичами похилого віку”, не були “бажаними і корисними для Сибіру”, їхні прохання залишалися “без наслідків”.

За програмою переселення, протягом 1896-1914 рр. з дев’яти українських губерній у Сибір і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн. 619 тис. українців.

Сибір став другою “батьківщиною” українців. Заселення українцями Сибіру розпочалося з другої половини XIX ст. і вже на початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселений українцями, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом високоякісної молочно-м’ясної продукції.

Описуючи життя наших земляків у Сибіру, очевидець свідчив: “Перше, що переносять українці на сибірський ґрунт, це шанування українських святих, їхніми іменами називають свої села, в їхню честь будують церкви й справляють ікони. Інколи цілі великі округи, з десятками сіл, називають тими назвами, що залишили дома...”.

У надзвичайно складних сибірських умовах українські селяни розводили хлібні злаки, привезені з рідної землі. Так, переселенець з Київської губернії Сахно на початку XX століття успішно культивував в Іркутській губернії чотири сорти озимої пшениці.

Кількість українців у Сибіру швидко починає збільшуватися після сталінського “великого перелому”. На сибірські землі – від Уралу до Магадану вивозять сотні й сотні тисяч людей “куркулів”, “шпигунів іноземних розвідок”, “ворогів народу”. Після 1944 року сюди ешелонами депортують із Західної України так званих “бандерівців”. За свідченням колишнього першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного, впродовж 1944-1955 рр. до Сибіру вивезено 203 тисячі членів сімей оунівців. Не всі з них, відбувши 25-річний термін репресивного заслання, повернулися додому. Хто загинув, не дочекавшись волі, хто завів сім’ю, вкоренившись на чужині. А ще українські хлопці й дівчата їхали до Сибіру на “трудові подвиги” будувати БАМ, освоювати родовища корисних копалин у Тюмені, Якутії, Норильську...

У 1989 р. в Сибіру жило понад 860 тис. українців, у тому числі в Західному Сибіру – 583,8 тис. і в Східному Сибіру – 279,4 тис. На українців відповідно припадало 3,8, 3,9 3,7% від усього населення названих регіонів. Частка українців, які вважали рідною мовою українську, становила в 1989 р. у Західному Сибіру 52%, Східному – 48,5%.

У такому великому місті Сибіру як Омськ третина населення – етнічні українці. Митрополит Омський і Тарський Феодосій – українець. Є на Омщині і Одеський р-н, і Полтавський, є й село Одеське. Голова Одеської райдержадміністрації Василь Кальницький співає в місцевому українському хорі. В Томську в одному з ліцеїв є український клас, а на місцевому ТБ транслюється регулярна програма українською мовою. В Новосибірську в тамтешньому художньому музеї окрема зала присвячена творчості українського художника-авангардиста Миколи Грицюка.

Але найбільш українізованим є Тюменський край. Тут проживає понад 600 тисяч наших земляків. Вирішальний вплив українського населення на розвиток регіону спонукав свого часу місцеву російську владу просити Київ про налагодження прямих зв’язків України з Тюменню. Тільки в Новому Уренгої та його околицях проживає понад 100 тис. українців. А в українському Ноябрську серед стотисячного населення 35% нині становлять українці. Побудували місто – українці. Киянин Валерій Яковенко прибув сюди в люті морози на початку 70-х на чолі першого будівельного загону. Поки звели власними руками перші будинки, жили в залізничних вагонах. “Рішенням українського уряду, – згадує В. Яковенко – Сумський, Кременчуцький та Куп’янський житлобудівні комбінати були переобладнанні на виготовлення житла для умов Півночі. Освоєння Тюменщини здійснювали трести “Укртюменьжитлобуд”, “Укртюменьагрошляхбуд” і просто “Укртюменьшляхбуд”.

Є в Ноябрську Київський мікрорайон, будинок культури “Дніпро”, кафе “Славутич”. Була і крамниця з назвою “Галич”, споруджена галичанами. Але ця назва тодішнім місцевим чиновникам видалася націоналістичною і її зняли.

Медперсонал на родовища Ноябрська теж прибув з України. Його було сформовано на базі 4-ї харківської лікарні. В потязі будівельників на Тюменщину з України прибула й бібліотека. Без українських нафтовиків і газовиків видобуток пального в Тюмені скоротився б щонайменше вдвічі. Головним чином завдяки допомозі й компетентності синів України, представники якої розв’язували, зокрема, проблеми глибокого буріння в складних умовах півночі, Росія може зараз перекачувати пальне через нашу територію за валюту на Захід у таких великих обсягах. Саме українські майстри дісталися до тих горизонтів, де нафта і газ залягають на глибині понад 5 тис. метрів. Зокрема, першими цього результату досягли галичани М. Мотичак, Д. Люклян, Г. Покуляк. Останній, до речі, пробурив найглибшу в Тюмені свердловину 5780 м. Чимало наших земляків працює і в інших районах Сибіру. Скажімо в Кузбасі їх, за останніми підрахунками, понад 60 тисяч, в Іркутській області – понад 100 тисяч. Багато українців проживає нині також у Якутії, Красноярському краї, Томській області, Алтайському краї.

Останніми роками в Сибіру починають з’являтися українські товариства, клуби, гуртки з вивчення рідної мови, історії та культури. В Іркутську діє наш національний центр “Дніпро”, в Новосибірську – товариство української мови “Громада” і обласний український культурний центр, в Алтайському краї – українське земляцтво “Мрія”, у Красноярському – товариство українців Таймиру, товариство “Україна” тощо. Цілу низку українських культурних об’єднань створено в Тюменській області. Зокрема в Нижнєвартовську і Сургуті працюють культурно-просвітні товариства “Українське земляцтво” і “Українська родина”, причому Нижнєвартовський український центр має недільну україномовну школу, випускає газету “Українці на Півночі”. Національні культурно-громадські осередки діють також у Тюмені, Ішимі, Новому Уренгої, Нєфтєюганську, Муравленко, Ноябрську.

Втім, йдеться фактично про перші проблиски українського життя – надто багато проблем і труднощів доводиться долати ентузіастам, котрі прагнуть пробудити національну пам’ять, повернути сибірських українців до материнського джерела. Дуже нелегко відбувається цей процес, адже багато етнічних українців під час останнього перепису в Росії записувались як росіяни. Бути українцем в Росії не престижно, – вважають вони. Але будемо сподіватися, що майбутній патріотичний український уряд розробить державну програму підтримки українців в Росії і втілюватиме її в життя. Тоді наша держава ефективніше лобіюватиме власні інтереси в Росії, а краплини українства по всьому світу (див. епіграф до реферату) заради волі та добра зіллються в одне море, ім’я якому УКРАЇНА.

У Києво-Могилянському колегіумі постійно проводяться учнівські науково-практичні конференції “Східна діаспора”, де розглядаються проблеми функціонування української мови та культури на територіях, примусово заселених вихідцями з України (Сибір, Далекий Схід, Казахстан). Ці ж питання обговорюються і під час предметних тижнів з української мови та літератури. Готується до друку збірка творчих робіт “Колегіантське братство”, серед яких є статті, присвячені зазначеній проблематиці. Нещодавно наш колегіум підписав партнерську угоду з Українським колегіумом м. Тбілісі (Грузія), плануємо знайти подібний заклад у Сибіру.

Висновки

Українців у Сибіру можна поділити на дві групи. Це українці, що опинилися в Росії внаслідок добровільної еміграції та ті, що опинилися там внаслідок примусової еміграції і політичного заслання.

Уряд царської Росії в другій половині XIX – на початку XX ст. за допомогою переселення намагався освоїти цілинні землі Сибіру і створити кількісну перевагу над місцевим населенням.

Кількість українців у Сибіру починає швидко збільшуватися в роки сталінщини та епохи стагнації.

Внесок етнічних українців в економіку Росії важко переоцінити.

Українці в Росії завжди репрезентували східноєвропейський цивілізаційний проект, створюючи критичну масу, яка позитивно впливала на зрушення в політиці та економіці. Незважаючи на позитивні проблиски сучасного українського життя в Росії, українцям доводиться стикатися з багатьма проблемами, відчуваючи при цьому власну етнічну меншовартість.

Необхідно розробити державну програму підтримки українців у Росії заради ефективного лобіювання державницьких інтересів України і постійно реалізовувати цю програму. В курсі українознавства для українського шкільництва особливу увагу слід приділяти проблемам східної діаспори.

Використана література:

Антонюк О. Діаспора в Росії та Україні // Формування правової бази співробітництва. – Віче, 2000 8 (10). – С. 114-125.

Білий Д. Україна та Кубань – перспектива взаємовідносин в історичному контексті. – Визвольний шлях,  1999, № 4. – С. 392-395.

Гальчинський А. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: “Знання України”, 2002. – 180 с.

Ідзьо В. Українська діаспора в Росії. Українсько-російські взаємовідносини: історія, наука, релігія. – Львів: “Бак”, 2002. – 304 с.

Красинцев Е. Страны Восточной Европы и СНГ на рубеже века: перемены в динамике, структуре и миграции населения. – Народонаселение, 2002, № 3.С. 96-107.

Лазебник С., Лещенко Л., Макар Ю. та ін. Зарубіжні українці. – К.: Видавництво “Україна”, 1991. – 252 с.

Левицький Ю. Українці в Російській федерації. – “Визвольний шлях”, 1999, січень. – С. 35-40.

Мороз О. Діаспора та її бачення України // Соціологія, теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 4. – С. 174.

Романцов В. Український етнос: Російська імперія, СРСР, Незалежна Україна ( XVIII – початок ХХІ ст.). – Історичний журнал, 2003, № 2. – С. 64-71.

Сергійчук В. Східна діаспора // Сибір. – Наука і суспільство, 1996. – № 5-6. – С. 14-16.

Сергійчик В. Східна діаспора. // Сірий Клин. – Наука і суспільство, 1995. – № 9-10. – С. 19-20.

Українська діаспора: Збірник. – Київ-Чикаго, 1992. – Число 1. – С. 30-32.

Українці в Російській Федерації: Бібліографічний покажчик. – К.: Видавництво “ВІК”, 2004. – С. 159-179.

Шпетюк В. Українська діаспора від минулого до сьогодення // Визвольний шлях, 1999. – Р/4 – С. 401-407.

 



[1] Українська діаспора: Збірник. // 1. Число. – Київ–Чикаго, 1992. – С. 30-32.


ENG | UKR
НОВИНИ
АНАЛІТИКА
ПРОПОЗИЦІЇ ПРО СПІВПРАЦЮ
УКРАЇНСЬКІ ЗМІ СВІТУ
УКРАЇНСЬКИЙ КАЛЕНДАР
ГОСТЬОВА КНИГА
КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ
ОБГОВОРЕННЯ
При використанні матеріалів посилання на www.uvkr.com.ua
є обов'язковим.
01004, Київ, вул. Горького 3-б, тел. 287-22-41





© УВКР, 2004