Формування української народності і держави ускладнювалося постійними зазіханнями на українські землі Польщі, Литви, Угорщини, Туреччини. У ХІ-ХІІ ст.ст. угорські феодали захопили Закарпатську Русь, наприкінці XIV ст. – першій половині XV ст. Галицька земля і Західна Волинь були завойовані польськими феодалами, а Західне Полісся, Київщина і Чернігівщина – Великим князівством Литовським. На початку XVI ст. султанська Туреччина захопила Буковину. У XV-XVI ст.ст. почалася масова втеча селян, що закріпачуються, та інших груп українського населення в незаселені степи між Дніпром і Дністром, що послужило початком формування українського козацтва.

У XVIII-XX ст.ст. відбувалося переселення жителів з українських губерній у східні райони Росії – Сибір і Далекий Схід. Значною була і трудова українська еміграція з західноукраїнських земель, що знаходилися під владою Австро-Угорщини, у країни Американського континенту. Сьогодні українці живуть у Молдові (14,6% населення), Казахстані, Киргизії, Росії, Білорусі, а також у Польщі (300 тис.), Чехії і Словаччині (68 тис.), Румунії (62 тис.), США (понад 1 млн.), Канаді (більш 700 тис.), Аргентині (понад 140 тис.), Бразилії (близько 150 тис. чоловік).

У 1639 році сподвижники Єрмака із символічними іменами – восьмидесятилітній козак Іван Черкас Александров і Іван Московітин – дійшли до Охотського моря і заснували на узбережжі місто Охотськ.

Примітно, що тільки після приєднання частини України до Московського царства в середині XVII століття державна ідеологія останнього збагачується “київським” сюжетом, уявленнями про “триєдиний російський народ” і про самодержця “Великої, Малої і Білої Русі”. Першим ідеологом імперії став український письменник епохи бароко Феофан Прокопович. У визначеному змісті Російська імперія утворилася шляхом синтезу московської системи влади і київської освіченості, а важливою подією для неї стала Полтавська битва, що значно похитнула становище власне української державності.

У наступний період російська історія своїм розвитком і поглибленням у чималому ступені зобов'язана мислителям, письменникам, державним і церковним діячам українського походження – св. Димитру Ростовському (Тупталу-Савичу), братам Разумовським, Гоголю, Михайлові Максимовичу, св. Іоанові Шанхайському (Максимовичу), св. Лаврентію Чернігівському.

Роль української діаспори для Росії виходить за рамки звичайної національно-культурної меншості. Українська діаспора в Росії має системоутворюючий характер. Так, якщо росіяни, що потрапили, в Україну, нерідко відчували себе носіями визначеної історичної місії (наприклад, установлення радянської влади на Східній Україні та у передвоєнний період у Галичині, боротьба з “бандерівцями” після війни, державне і промислове будівництво), українці, які опинилися в Росії, фактично і були тією силою, що “збирала” Великий євразійський простір, “вибудовувала” багато російських регіонів.

У ХVІІ-ХХ ст.ст. цей процес трансформувався в міграцію українців до Росії і їх “розчинення” у великоросійському середовищі. Маючи природну прихильність до степового і лісостепового ландшафту, українці більш-менш рівномірно розселялися на просторах Великого євразійського степу в широтному діапазоні України, тобто на півдні європейської частини Росії, у Казахстані, на Далекому Сході (схожі ландшафти українські емігранти заселяли по усьому світі – у США, Канаді, Латинській Америці, Австралії).

Великий євразійський простір (особливо Північний Кавказ, Кубань, Нижнє Поволжя, Башкирія, Казахстан, Західний Сибір, Далекий Схід – “Зелений Клин”) утримується з ХVІІ століття і дотепер у “значній мірі саме етнічними українцями і їхніми асимільованими нащадками: духовенством і чиновниками, селянами-переселенцями і козаками, військовими та інженерами оборонних підприємств, нафтовиками і газовиками, вигнаними з України під час колективізації “куркулями” і засланими “бандерівцями”. Українці складали істотну (іноді домінуючу) частину й у первісній колонізації азіатської частини “Великого євразійського простору”, і в “столипінському” переселенні, і в численних “будівництвах комунізму”, і в міграціях радянського часу освоєнні Сибіру, Крайньої Півночі, казахстанської цілини.

Українці є невід’ємною частиною спільнослов’янського колонізаційного потоку. Вихідці з України почали освоювати сибірські землі в XVII ст. у рядах козаків. Згодом нащадки цих людей стали росіянами, у зв’язку з чим утворення в Сибіру власне українського населення прийнято відраховувати з кінця XIX ст. Саме в цей час російським урядом було припинено переселенський рух селян у Новоросію й одночасно створені умови для переселення у Сибір – організовується державна допомога переселенцям.

У сучасній історико-етнографічній літературі найбільш вивченими є компактні групи українців, що проживають на півдні Західного Сибіру, на Далекому Сході та в Алтайському краї. Невеликі групи українців, що оселилися в російських селах, чиї нащадки потім стали вважати себе росіянами, цікавлять дослідників у меншою мірою. Про них рідко згадують у характеристиці населення далеких російських регіонів.

У сучасній Омській області нащадки українських переселенців проживають у всіх сільських районах, але велика частина їх зосереджена на півдні регіону (Павлоградський, Одеський, Полтавський, Русько-Полянський і Тавричеський райони Омської області). Усі сільські населені пункти досліджуваного регіону, де проживають нащадки переселенців з України, можна розділити на дві групи. До першої групи відносяться села, в яких нащадки українських переселенців складають значну чи більшу частину населення. До другої групи входять населені пункти, у яких вихідці з України складають меншу її частину. Як правило, вони селилися окремо і складали окремий “край”. До цієї ж групи надносяться випадки, коли переселенці проживали в окремих селищах, але в оточенні російських сіл.

Як уже відзначалося, масове переселення селян з України почалося наприкінці XIX ст. На даний момент неможливо сказати, чи називали самі переселенці себе українцями чи використовували іншу етнічну термінологію. Офіційна печатка називала їх малоросами, малоросіянами, розглядаючи їх як частину росіян. Але саме населення “малоруських” губерній того часу себе так не іменувало, вживаючи в побуті різні прізвиська, частина з яких мала статус етнонімів. Термін “українці” став культивуватися загалом для всіх жителів Малоросії в XIX ст. тільки в середовищі інтелектуальної еліти. Виникає закономірне питання: ким вважали себе переселенці кінця ХІХ – початку XX ст., – вихідці з території України, поселяючись на сибірських землях? В етнографічній літературі це питання не було поставлено, але воно є важливим моментом в описі тих змін, що відбулися в етнічній самоідентифікації українців у Сибіру.

На території Сибіру українських переселенців називали, з одного боку, росіянами, як і всіх інших вихідців за Урал з Росії. Їх та їхніх нащадків так називали, по-перше, якщо в одному населеному пункті поселялися вихідці з різних губерній європейської частини Росії, по-друге, якщо ці переселенці не складали відособлених компактних груп. Переселенці, як правило, поселялися на одній вулиці, якщо ж серед них переважали вихідці з однієї губернії, то переселенський край називали за місцем їхнього походження. З іншого боку, існувала назва “чуби”.

У деяких селах, де поселялися групами вихідці з території України, переселенський край називали “Хохлатчиной” (с. Кіндрат’єво, д. Тармакла Муромцівського району Омської області), а жителів цих країв – чубами. Нащадки цих переселенців самі себе так не називають, говорять, що вони росіяни, сибіряки, а чубами дражнили їхніх батьків.

В етнографічній літературі неодноразово вказувалося на умовність терміна “чуби”. Ним у сибірських селах могли називати не тільки українців, але і білорусів, і росіян переселенців з південних районів європейської частини Росії. Але не можна погодитися з висновком новосибірської дослідниці Фурсовой Е.Ф., що “старожили називали усіх без винятку південноросійських, українських і білоруських переселенців хохлами”. У залежності від етнічного складу прилеглих населених пунктів білорусів могли називати чубами, а могли й не називати. Наприклад, у селах Муромцівського району Омської області і сусіднього з ним Киштовського району Новосибірської області проживали як білоруси (села Мала Скирла, Воскресенка, Більшоріччя), так і українці (села Кольцовка, Надеждинка), тому білорусів або литовців тут назвали “витябшанами”, а українців “чубами”. У сусідньому, більш північному, Тарському районі Омської області українців не було, тому тут називали “чубами” білорусів (села Калачівка, Бешметівка).

У ситуації, коли переселенці з України засновували нове селище і складали в ньому більшість населення при сусідстві з російськими селами, нащадки цих переселенців також уживали термін “чуби”. У Большорічінському районі поруч розташувалися старожильські (чалдонські) села Могильно-Старожильськ, Могильно-Посельське (зараз фактично це один населений пункт) і села Рямівка і Лебедяче, засновані вихідцями з Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній. Між чалдонськими і хохлацькими селами існували неприязні відносини, що знайшло вираження в забороні укладати шлюби між чалдонами і чубами.

Нащадки переселенців вважають себе росіянами і чубами одночасно, своїх батьків, які в минулому або були привезені до Сибіру ще дітьми, або народилися вже тут, також називають чубами і менше – українцями, прекрасно пам’ятаючи, звідки прибули їхні предки. Українцями називають себе і своїх батьків лише ті люди, що були евакуйовані з території України під час Великої Вітчизняної війни. Цікаво, що чуби – нащадки переселенців у другому і третьому поколінні, – не намагалися називати себе сибіряками, як це робили нащадки українських переселенців, що проживають у старожильських селах Муромцівського району Омської області.

У південних районах українські переселенці утворили компактне поселення, хоча чисто українські села були рідкістю, характерним був змішаний склад населених пунктів з перевагою вихідців з України. У 1920 р. у Полтавському, Одеському і Борисівському районах Омської області більшість населення були українцями (73,1%, 62% і 50% відповідно).

Різниця ситуацій полягає в тривалості спільного проживання росіян і українців: на півдні європейської частини Росії це сусідство триває понад 200 років, а на півдні узбережжя Іртишу – близько одного століття. Чижикова Л.Н. відзначає, що в 1970-х рр. жителі російсько-українських сіл європейської частини Росії називали себе “перевертнями”, пояснюючи це тим, що вони і не росіяни і не українці, апелюючи при цьому до незнання української мови. На півдні узбережжя Іртишу те ж саме значення має термін “чуби” – і не українець і не росіянин. В обох регіонах дослідниками відзначалася тенденція зниження частки українського населення від перепису до перепису. Це відбувалося за рахунок того, що молоде покоління чубів воліло записуватися росіянами.

Таким чином, на прикладі узбережжя Середнього Іртиша можна простежити різні варіанти розвитку етнічного самовизначення українців і їхніх нащадків у залежності від тих умов, в які попадали українські переселенці: спільне проживання українців і росіян в одному населеному пункті, сусідство переселенських українських сіл з росіянами-старожилами і переселенцями, чисельна перевага українського населення в будь-якому районі.

Наявність компактного українського населення і зв’язку з родичами, що залишилися на Україні, повинні сприяти відтворенню української етнокультури. Проте, і в цьому випадку населення переходить до сприйняття себе як росіян. Особливо болісно цей процес проходить серед людей літнього і середнього віку, що або знають, що вони народилися в Україні, або чули яскраві розповіді про неї від своїх батьків. У їхніх розповідях, записаних етнографами в 1980-х рр., відчувається розуміння неминучості, майже фатальності “переродження в росіян”.

На освоєні землі українці привезли з собою свої методи господарювання, свої стереотипи поводження, свою кухню, своє відношення до землі, сільськогосподарські традиції і ширше свій образ облаштованості навколишнього світу. А елементи народної матеріальної культури, як відомо, набагато стабільніші, ніж національна свідомість, що розмивається уже в другому-третьому поколінні переселенців. У сучасній Росії небагато людей, у яких не було б родичів на Україні чи українських предків, український етнічний вплив змінив антропологічний вигляд великоросійського народу. Недарма останнім часом виділяється окремий етнічний великоросійський підтип – “український” (поряд із поморами, сибіряками, донськими, уральськими й іншими козаками). Безсумнівно також, що відтік мігрантів з України в Росію й інші республіки колишнього СРСР – на утримання великого євразійського простору – значно послабляв власне український соціальний, технологічний і культурний потенціал.

Можливо, для розуміння “утримуючої” місії українського початку в Росії символічні і прізвища сучасних губернаторів прикордонних російських регіонів (за станом на 2000 р.): західний регіон – Леонід Горбенко і Михайло Прусак (Калінінградська і Новгородська області), східний – Євген Наздратенко (Приморський край), північний – Олександр і Олексій Лебеді, Леонід Рокецький (Красноярський край, Хакасія, Тюменська область), південний – Микола Кондратенко і Євген Савченко (Краснодарський край і Білгородська область).

Українська діаспора Росії має колосальне значення і для самої української держави – без східної діаспори не може бути Соборної України. Як правило, російським українцям не властиве почуття ущербності “молодшого брата”, їм зрозуміліші глобальний і стратегічний масштаб мислення, для них природний євроазійський досвід (як чисто практичний – скажімо, спільне проживання з неслов’янськими народами, так і екзистенціальний).

Українські пісні живуть у Росії. Вони звучать у Карелії і біля Чорного моря, над безкрайніми просторами тундри і сопками Камчатки, у передгір’ях Уралу – у Башкортостані й Татарстані, і над великою російською рікою Волгою.

У жовтні 2000 року в Москві відбувся ІІ Всеросійський фестиваль-конкурс українських хорових колективів імені Олександра Кошиця. Хто ж він такий і чому саме в Москві вже вдруге проходить Всеросійський фестиваль-конкурс українських колективів його імені? Олександр Антонович Кошиць народився 125 років тому в родині сільського священика в Україні і назавжди зберіг у своєму серці прихильність до самобутнього українського музичного фольклору. Хормейстер, композитор, етнограф, він протягом усього життя був захоплений народною піснею і вважав головною своєю справою збереження хорової культури і розвиток пісенного мистецтва і рідної української мови.

Створена О. Кошицем та Й. Стеценком хорова капела відрізнялася красою і багатством голосів, особливо басів. Слухачів європейських країн і Америки скорили глибокі і могутні пісенні образи, краса звучних мелодій. Це було одне з відкриттів справжньої української культури, особливостей національного мислення в мистецтві.

О. Кошиць багато років прожив у Канаді і США, невтомно записуючи українські мелодії в емігрантському середовищі, продовжуючи активну диригентсько-хорову діяльність. Він залишився видатним діячем національної музичної культури, чиї уроки не втратили своєї актуальності до сьогодні.

Багато дітей України розкидані по різних континентах, живуть у різних країнах і різних куточках неосяжної багатонаціональної Росії. Батьківщина предків залишилася в їхньому серці материнською піснею і словом. І зберегти її можна, тільки якщо усім разом зібратись і заспівати. Напевно, так і виникають українські народні колективи – хори, капели, ансамблі.

Висновки

Переселення українців до Сибіру почалося у ХVІІ столітті і не припиняється до теперішнього часу. Найбільш компактно українці проживають на півдні Західного Сибіру, Далекому Сході та Алтайському краї. Нащадки українських переселенців вважають себе і росіянами і українцями одночасно.

Використана література:

Большая Советская Энциклопедия. – Т. 25, 26.

Год украинцев в России // Этносфера. Народы и культуры в зеркале России и мира.

Украинское обозрение. Незавиеимое издание украинцев в России // Февраль, 2001. – № 2.