Вступ

За секретними даними Міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, тих, хто в різноманітних документах у графі “національність” пише “українець” – 86 мільйонів. Офіційна ж статистика засвідчує лише близько 50 мільйонів, з них в Україні 37,2 мільйона, у країнах Америки, Австралії, Західної та Східної Європи понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів у країнах СНД і Прибалтики. [1]

Українська діаспора в Росії найбільш численна з усіх наших діаспор (майже 4,4 мільйона). Разом з тим вона найбільш складна для вивчення, по-перше тому, що інформація про українців в Російській Федерації мало сконцентрована, а по-друге, вона відіграє неспівмірно низьку роль у міждержавних відносинах. Це пояснюється її слабкою організованістю, економічною слабкістю, а головне – психологічним несприйняттям українців як окремої нації з боку широких верств російського суспільства, а, відтак і збоку багатьох державних службовців. Та й самі українці часто не можуть відділити себе від суспільства, в якому живуть багато років, а часом все життя.

Саме тому, вивчення всього, що відноситься до життя і становища українців у Російській Федерації є вельми необхідним.

І. Етапи та причини формування поселень українців в Сибіру

Міграційний рух українців на схід існував ще до приєднання їхніх етнічних земель до Московської держави, але масового характеру він почав набувати з включенням України до складу Російської імперії. Першими засланцями до Сибіру були переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. У ті часи українські поселення в Російській імперії становили основну кількість переселенців.

Так, коли в 1891–1900 рр. вихідці з території сучасної України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, то в 1901–1910 рр. їхня питома вага зросла до 49% і сягнула 60% в роки, що передували Першій світовій війні.

У 1889–1914 рр. лише у Томській губернії українців налічували до 100 тисяч осіб. За нею йшли Омська губернія та Алтайський край.

Сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації.

Значною за масштабом була українська міграція й у радянський період. Мотивами масового виїзду до Сибіру та Далекого Сходу стали видобуток корисних копалин, промислові новобудови у важкодоступних регіонах Росії.

Численна українська діаспора на теренах нинішньої Росії є переважно результатом тривалого та цілеспрямованого партійно-урядового курсу на створення єдиної нації на російськомовній основі – “совєтскіх людей”. Для досягнення цього експерименту широко використовувалися авторитарні методи переміщення народів аж до їх депортації та поселення в нових, віддалених від попередніх місць проживання районах. Тому серед українців, що зараз живуть в Росії, відносно велика частка тих, хто перебував і перебуває поза своєю історичною батьківщиною вимушено.

У російських центрах були зосереджені також основні наукові й культурні установи не лише загальносоюзного, а й міжнародного значення, робота в яких приваблювала українських фахівців високої кваліфікації. В Росії осідало багато офіцерів Радянської Армії, господарських керівників – вихідців з України.

Проте рух на схід не завжди був добровільним, а в пошуках кращої долі – і заробітчанським. Одна з особливостей міграційних потоків радянського часу – підвищена питома вага “переселенців з примусу”. Розкуркулені, політичні опоненти влади, представники інтелігенції, а також звичайні, ні в чому не винні люди, що потрапили в жорнова режиму – мільйони репресованих вивозилися з України в найменш пристосовані , а то й зовсім непристосовані для життя регіони Росії. Після приєднання до СРСР західноукраїнських земель, і особливо після Другої світової війни, до депортованих жертв радянського терору долучено 1070 тисяч мешканців Західної України.

І поряд з цими двома потоками: політичним посиланням і карним, існував третій, про який зазвичай забувають – посилання по мотивах віри. Мова йде про численних “сектантів”, яких пошуки релігійної істини привели зрештою в країну вигнання.

Дані про чисельність української діаспори на території нинішньої Росії за переписом населення в 1989 р. складають 4362,0 тис. чоловік (проте в українській і російській пресі часом називається цифра 10-20 млн.) [2], що становить 3% від загальної кількості населення.

II. Міграція і розселення української діаспори

на території Сибіру у радянський період

Заселення українцями Сибіру почалося з другої половини XIX ст. і різко зросло після завершення будівництва західної і центральної ділянок Транссибірської залізниці. Українці селилися на родючих землях південної частини Західного Сибіру і прилеглих рівнинних степових територіях Північного Казахстану поблизу залізничної магістралі. Уже на початку XX ст. південна частина Західного Сибіру, заселена українцями, стала важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом і високоякісної молочно-м’ясної продукції.

Перепис 1897 року засвідчив у Сибіру 223,3 тис. українців. У 1926 р. українська діаспора Сибіру нараховувала вже 828 тис. чоловік, що дорівнювало 9,5% усіх жителів регіону. На відносно вузькій смузі від Орська й Оренбурга на заході – до Новосибірська й Барнаула на сході (площа цієї смуги становила приблизно 460 тис кв. км) жило 2240 тис. чоловік, з яких – 40% українців, 27% казахів, 22% росіян. На так званому “Сірому клині”, до якого належали Кустанайська, Тургайська, Актюбінська, Кокчетавська, Північноказахстанська та Акмолинська області Казахстану, Омська, Томська, Новосибірська області та Алтайський край Росії, в 1926 році проживало 1358 тис. українців. На цій території українці становили більшість у 44 районах із 81. [3]

У радянський час розвиток Сибіру відбувався шляхом індустріалізації, будівництва великих промислових підприємств, спорудження залізничних магістралей. На цих об’єктах широко використовувалася праця мільйонів в’язнів, засланих і спецпоселенців. Сибір був найбільшим районом політичного заслання і розміщення таборів, де люди масово гинули від виснажливої праці, тортур, голоду і морозів. Частина українських в’язнів і тих, хто відбував заслання, була тут високою.

III. Сучасний стан української діаспори у Сибіру

ІІІ.1. Омська область

Українське населення області, як і в переважній більшості російських регіонів, здебільшого російськомовне. Крім того, переписи населення як 1989 р., так і 2002 р. значно применшують фактичну кількість українців. В основному українська діаспора не тільки у цій області, а у цілому Сибіру, це побутова етнічна група без політичного зрозуміння своїх прав.

Українська діаспора міста Омська гуртується довкола центрів української культури “Просвіта” і “Сірий Клин”, головами яких є Яірослав Мендзів, та Сергій Винник.

В самому місті Омську проживає 1,2 млн. людей, з яких, за офіційними даними, 60 тисяч українців, а за неофіційними даними – понад 100 тисяч. У решті області так само проживає 1,2 млн. людей, і знову ж таки за офіційними даними українців з них 60 тисяч. За містом більшість українців проживає компактно в таких селах як Чернігівка, Полтавка, зокрема у двох районах – Одеському та Полтавському. [4] Проте українську мову чути дуже рідко.

В Омському районі кількість “старої” української діаспори – де кілька поколінь українців були позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, становить у різних місцевостях лише від 27,2% до 33,2% – процеси українського етнічного відродження відбуваються досить повільно.

Настоятелем Омського Нікольського козачого собору є українець Митрополит Омський і Тарський Феодосій. В Омську також зареєстрована Українська греко-католицька церква (УГКЦ).

В Омську збудовано пам’ятник Гетьманові Богдану Хмельницькому, планується також відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку.

В останні роки громаду взято під духовну опіку студентами-семінаристами, що навчаються в Україні. А в 2003 році вперше приїжджали також семінаристи з Америки. Отже і цього року, на Петрівку, в Омську перебували брати Ігор і Володимир зі Львова та брати Андрій і Василь із Стемфорду (Філадельфійська митрополія, США). Весь цей час молоді семінаристи здійснюють роботу з дітьми і молоддю, проводять лекції про українських мучеників новітнього часу, закатованих комуністичною владою за вірність вірі, а також разом із місцевими священиками о. Сергієм і о. Іваном проводять богослужіння.

ІІІ.2. Томська область

У Томську проживає приблизно 700 тисяч людей. За офіційними даними серед них 26 тисяч українців. Українські поселення у Томську з’явилися ще у XVII столітті. Після Переяславського договору сюди переселились козаки. З XIX століття селилися українці, які шукали золото, а також ув’язнені та засланні. На початку XX століття в наслідок так званої Столипінської реформи українці приїжджали, тому що одержували землю, а остання хвиля української імміграції прибула під час Сталінського терору 1930–40-х та початку 50-х років.

Хоча формальної заборони на українську церкву немає, в області не зареєстровано жодної української конфесії. Частково провина лежить на боці України та українців, котрі цього питання не піднімають.

Значну роль щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти провадить Регіональний центр української культури “Джерело”, який очолює Мирослава Філіппова, лікар високої кваліфікації. На загал “Джерело” охоплює досить багато добре освічених людей, що є типово для Томська, як відомого в Росії університетського міста. [5]

Товариство існує з жовтня 1990 року. Одним із засновників і беззмінним головою Центру до своїх останніх днів був Юрій Іванович Паскаль. Він був видатним вченим в галузі фізики металів, доктором фізико-математичних наук, видатним педагогом. Він прекрасно володів літературним даром, більше 30 років друкував свої статті, оповідання, займався перекладами. Був співголовою товариства “Меморіал”.

Найбільша потреба громади тут – це приміщення для організаційної та культурної діяльності. Поки що найбільше досягнення громади – влаштування україномовного класу при місцевому Заозерному архітектурно-художньому ліцеї. Директор ліцею, Ніна Абінова сприяє потребам української громади та допомагає в пошуках приміщення для української освітньої та культурної діяльності.

Не зважаючи на відсутність власного або постійного приміщення, обмежене фінансування, громада живе і працює: проводяться збори, історичні та літературні читання, Різдвяні та Великодні свята. Учасники центру беруть активну участь в усіх заходах міста, концертах Дружби народів, виїздах в райони області, виставках і днях слов’янської та української культури, святах міста тощо.

З 1994 року в Томському обласному центрі вперше почало працювати слов’янське відділення з викладанням польської і української мови та фольклору на базі Заозерного ліцею.

Особливо цікаве явище – у владних структурах як міста, так і області, в тому числі й на високих посадах працює багато етнічних українців. Першим заступником мера є українець, Микола Діденко, котрий надзвичайно прихильно ставиться до потреб української меншини.

В Томській області також зберігаються кілька українських сіл, зокрема Новорождественське. В селі працює музей, виставка мистецької творчості, а також стоїть пам’ятник Леніну та меморіальний пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної війни. Питання українства ставиться тут тільки на побутовому рівні. [6]

ІІІ. 3. Новосибірська область

Перша поява вихідців з України у Новосибірському районі датується XVI–XVII сторіччям. Вже у складі козачих загонів під командуванням Єрмака були вихідці з України: “литва” і “черкеси-черкаси”. Новосибірськ, є центром не лише Новосибірської області, але й Сибірського округу.

Українська громада м. Новосибірська гуртується довкола Української Національно-культурної автономії (УНКА), яку очолює Володимир Манович. Ще одним центром українського життя в місті є Новосибірський обласний український культурний центр (голова – Валентина Шерсткіна). [7] В картинній галереї Новосибірська чималу увагу зосереджено на мистецькій діяльності українського митця Миколи Грицюка, у муніципальній бібліотеці ім. Чехова існує український відділ.

Українські переселенці несли культуру та освіту в цей малорозвинений край, зокрема обрядово-календарні звичаї, головним компонентом яких були українські народні пісні. Відтак у Новосибірську створено ансамбль української народної пісні.

У Новосибірську проживає біля 2 млн. осіб, а у області 3 млн. З них, за офіційними даними 60 тисяч українців. Однак за твердженням голови Обласного комітету в справах релігії, національних та благодійних організацій Володимира Лимаря, українця за походженням, їх не менше 10%. Наприклад, в нього троє братів і сестра, проте лише він записаний українцем. Хоч багато є охочих повернутися на батьківщину, економічні обставини в Україні не дозволяють. Дуже важливою є та обставина, що згідно з договором між Україною та Російською Федерацією, коли б громадянин Росії повернувся до України, він одержував би пенсію України, яка менша від пенсії у Росії. На додачу у Новосибірську легше знайти роботу, ніж в Україні.

З усіх громад Сибіру, громада у Новосибірську не тільки найкраще зорганізована, але й найбільш політично зорієнтована.

З боку представників громади можна відчути політичну орієнтацію у напрямку захисту етнічних та громадянських прав, а не тільки побутову. Речники громади брали активну участь у підготовці в переписі населення Російської Федерації, який пройшов наприкінці 2002 року.

До речі, молоді представники громади у Новосибірську вказували на важливість підготовки населення, аби не відбулось недорахування українців або сприйняття концепції одного коріння при переписі. Також громада реагує на антиукраїнські настрої, антиукраїнські фільми тощо. Треба підкреслити, що владні структури та преса розуміють політичну зрілість української громади та рахуються з нею.

Попри все, відчувається брак українського шкільництва, української церкви та української інформації у ЗМІ. Поки що державні власті підтримують тільки культурницькі запити українців, фестивалі тощо, та й то далеко не завжди. [8]

Прикро, що у таких областях як Омська, Тюменська, Іркутська немає жодної української радіо- або телепередачі. Єдине виключення становить приватний “21 канал” у м. Новосибірську, повністю присвячений життю національних меншин. В тім доля українського ефіру на ньому є мізерною.

Якщо врахувати той факт, що більшість російських громадян українського походження не в змозі передплатити собі газети та журнали з України, а в російських ЗМІ щодо подій в нашій державі подається часто упереджена інформація, можна сказати, що українці в Сибіру перебувають в інформаційному вакуумі. [9]

Якщо зробити основний аналіз Сибірського регіону Російської Федерації, Новосибірськ заслуговує на особливу увагу. Росія – це країна етнічних меншин, татар, німців, поляків тощо. Між ними найбільш чисельні українці, однак вони є одночасно й найменш свідомими своєї ідентичності, готові залишитись меншими братами чи “хахлами”. Сибір за кількістю українців та за економічними можливостями – одна з найбільш вагомих округ Росії.

Осередком українського життя в Іркутську є Український культурний центр “Дніпро”. Центр створений 11 років тому. Спочатку він мав назву “Клекіт”, а у 2000 році отримав теперішнє ім’я. Як записано в статуті центру, “об’єднання українців-сибіряків виникло завдяки спільній зацікавленості у збереженні рідної мови, культури, народних традицій, історичних зв’язків”.

Згідно з офіційними даними, сьогодні в Іркутській області мешкає близько 100 тисяч українців, які тепер вважають цю землю “другою Батьківщиною”. Вони мають різні долі, але їх єднає усвідомлення себе частиною України, туга по ній і бажання зберегти свою національну неповторність. [10]

Культурний центр “Дніпро” гідно представляє українську діаспору Іркутська на обласних форумах та заходах. Спільно з іншими національно-культурними організаціями УКЦ “Дніпро” організовує народні гуляння до Великодня, святкування Івана Купала, Зелених та Різдвяних свят, проводить традиційні “Шевченківські читання”. У бібліотеці працює постійна виставка декоративно-ужиткового мистецтва.

Активістами центру “Дніпро” є голова організації – заслужений артист Росії Єрофій Васильєв, його заступники Валентина Горбунова та Максим Коник, Ольга Рєпіна та Ніна Іванова, Надія Васильєва, Микола Сильвестров, Степан Ільяшенко та інші. [11]

ІІІ. 4. Тюменська область

Тюменська область – для більшості українців стала другою батьківщиною ще у 70-ті роки.

За історичними даними перші українці з'явилися на теренах Західного Сибіру ще в 1593 році, коли Єрмак завойовував ці терени. Разом з Єрмаком з'явились перші українці, яких московіти називали тоді “Черкасами”. В Сургуті козачий загін черкасів з’явився в 1601 році. Основна маса українців приїхала за часів, коли була знайдена нафта та газ на теренах Західного Сибіру. [12]

Відомо, що українська діаспора в Тюменській області є найчисельнішою. Історичні довідки засвідчують, що українці зявилися на території нинішньої Тюменської області у ХVІІІ ст.

Починаючи з 60-х років XX ст., у зв’язку з розвитком нафтового комплексу, українці взяли найактивнішу участь в освоєнні надр півночі Тюменської області. Ця нова хвиля українських переселенців не втратила до сих пір ні історичних зв'язків, ні навичок рідної мови, ні специфічних рис культури й традицій українського народу. Таким чином, на території Тюменської області сьогодні наявні кілька хронологічних зрізів переселенців з України. [13]

Нині e Західному Сибіру проживає мільйон триста тисяч українців. Губернатор Ханти-Мансійського автономного округу Олександр Філіпченко також українець.

Інтереси української діаспори Тюменської області представляє об’єднання “Єдина Родина” з філіями в Ішимі та Нижньому Уренгої, а також національно-культурні товариства, які входять до об’єднання: “Українська родина” (Сургут), “Українське земляцтво” (Нижнєвартовськ), “Відродження” (Тюмень).

Особливо активною є українська громада у Сургуті, багатонаціональному місті, в якому проживають представники майже 120 різних народів. Сорок тисяч – українці. Більшість із них прибули до далеких земель у 1970–80-х роках, основний спонукальний мотив – пошук заробітку (нафта і газ справжні золотоносні жили для регіону).

На жаль, ні в Ханти-Мансійському автономному окрузі, ні в Омській, ні в Новосибірській, ні в Іркутській областях, де українці становлять більшість, немає жодного українського класу. Лише в місті Сургуті діє українська недільна школа, яка по сьогодні залишається не ліцензованою згідно чинного російського законодавства.

У Ханти-Мансійському округу функціонують 13 громадських українських об’єднань.

Осередком культурного життя в Сургуті є Регіональна українська національно-культурна автономія Ханти-Мансійського автономного округу, головою якої є Петро Яремчук. Згідно з федеральним законом про національно-культурні автономії автономія має невелику державну підтримку своїх культурних програм, еквівалентом 2 тис. доларів на рік.

Певних результатів у задоволенні потреб української діаспори досягнуто передусім завдяки зусиллям членів українських громадських об’єднань, а також за допомоги генконсульства України в Тюмені. В Товаристві національно-культурної автономії існує три великих ансамблі, два самодіяльні хори.

На весь Сибірській регіон виходить друком лише одна приватна двомовна газета “Голос України в Західному Сибіру”. Газета виходить накладом п’ять тисяч примірників на кошти з бюджету Тюменської області та Ханти-Мансійського автономний округу. Зміст матеріалів носить переважно офіційний характер і не віддзеркалює всього спектру проблем українських громад, однак пожертви численних спонсорів, які також допомагають газеті, хочуть, щоб жителі Західного Сибіру, вихідці з України, читали новини про землю своїх батьків рідною українською мовою.

ІІІ. 5. Красноярський край

В місті Норильську за ініціативою громадської організації “Україна” та за сприяння Норильської кінодирекції, зокрема, директора кінотеатра “Родіна” Наталії Орлянської, 24 серпня 2004 року вперше відбулося урочисте святкування 13-ої річниці з дня проголошення незалежності України.

Приємно відзначити, що саме в кінотеатрі “Родіна” два роки тому відбулися перші у Норильську Шевченківські читання, що проводилися в рамках Днів української культури в Росії, відбулася виставка виробів народної творчості, бібліотечна виставка книг української мовою і про Україну, показ фрагментів із фільмів українських режисерів тощо.

На святі з нагоди 13-річчя від Дня Незалежності України також було організовано виставку робіт активісток громадської організації “Україна”. Серед експонатів виставки виявилося чимало українських вишиванок, що під час свята використовувалися по прямому призначенню, вони були на упорядницях цього чудового вечора.

Після огляду виставки гостям запропонували подивитися фільм українського режисера Станіслава Костенка “Наречені”, що змусило багатьох відвідувачів сплакнути й згадати нашу “батьківщину”.

Відбулася також своєрідна презентація українського костюма, тому що багато українців були в національному вбранні. Не обійшлося й без улюблених українських пісень, що відродили ідею створення в Норильську справжнього хору української пісні. [14]

Подібні заходи свідчать про зростання національної самосвідомості українського населення в Росії і бажання бути тісно пов’язаними зі своєю історичною батьківщиною.

Висновки

Підсумовуючи сказане, я змушена констатувати, що з усіх можливих форм та засобів суспільно політичного життя, культурно-мистецька діяльність залишається основною, а часом, єдиною формою роботи українських громадських організацій у Сибіру. При цьому поруч є досить широкий спектр питань, що знаходяться на низькому рівні вирішення:

1.                  Релігійна складова як право людини на свободу вибору та елемент культурного розвитку зазнає утисків. Тиск на свободу вірувань настільки очевидний у російському законі про релігію, що він зазнав критики на світовому рівні. Закон Російської Федерації про релігію теоретично визнає чотири віросповідання: Російська православна віра, Іудаїзм, Іслам та Буддизм. Ставлення до українського православ’я та українського католицизму є далеким від толерантного. Повернення церковних та національних цінностей для українців є непростою і часто марною справою. [15]

2.                   Невирішені питання в сфері розвитку культури також потребують уваги. Не зважаючи на велику кількість українців серед населення, російський уряд не фінансує жодної загальноосвітньої школи, де б українська мова вивчалася з перших класів. А тепер порівняймо, в Україні – 3500 російськомовних загальноосвітніх шкіл, які існують за підтримки українського уряду.

Фактично допомога державних органів зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Новосибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл.

Необхідно зазначити, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевих властей.

3.            Найбільш значною проблемою є неувага України до стану справ у діаспорі, особливо, до її східного сегменту. Проблема системної допомоги України. Проблема співпраці з Україною, проблема налагодження контактів. Як виняток – м. Сургут – нафтовий регіон. Тут, до речі, вихідці з України представлені на досить високих посадах, відповідно у них є можливості. В Сургуті існує єдина на весь Сибірський регіон телепередача, єдина двомовна (українсько-російська) громадсько-політична газета.

4.              Також існує проблема збереження української ідентичності. З 1989 по 2002 рік чисельність українців в Росії зменшилася з 4,3 млн. до 2,9 млн. В Сибіру навіть гірше. Наприклад, в Тюменській області кількість громадян українського походження скоротилася з 600 тис. до 200 тис. Таке скорочення неможливо пов'язати з міграцією населення.

5.              Проблема має суспільно-політичний та юридичний характер. Тобто українець у Сибіру постає перед дилемою: чи залишитися в РФ з досить високою пенсією і прийняти російське громадянство, чи повернутися на батьківщину – залишитися українцем і втратити свої трудові здобутки.

6.                  Окремою виглядає проблема нелегальної праці українців у Сибіру. Головною причиною проблем української діаспори є низький рівень соціально політичного життя, культурного та духовного розвитку в самій Україні. Відсутність активної зовнішньої політики направленої на захист інтересів закордонних українців.

З іншої сторони – недооцінка ролі української діаспори. Наприклад, в радянські часи вона була дуже активною, захищаючи наших політв'язнів і національні права українців.

Працюючи над цією роботою, я прийшла до висновку, що тема життєдіяльності української діаспори в Сибіру потребує широкого публічного висвітлення проблем, до того ж на державному рівні і за участю досвідчених спеціалістів з самої діаспори. Тільки таким чином ці питання можуть і мають бути вирішеними.

Список використаних джерел:

1.  Економічна еміґрація з України: причини і наслідки: матеріали “круглого столу” (26 квіт. 2003 р., м. Київ) // Ін-т дослідж. діаспори; Упоряд. І. Винниченко. – К., 2003. – 60 с.

2.             Енциклопедія Української Діаспори: // НАН України. Наук-ве т-во ім. Т. Шевченка. – К.; Нью-Йорк; Чікаго; Мельбурн, – 2002. – 824 с.

3.             Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі XXI століття: матеріали п’ятої Міжнар. наук.-практ. конф., 22-25 трав. 2001 р. // Київ, військ, гуманіт. ін-т. Чернів. держ. ун-т ім. Ю.Федьковича та ін. – К.; Чернівці, 2001 . – 599 с.

4.             Зарубіжне українство, 2003: Інформ. кат. // Ін-т досліджень діаспори; Упоряд. І. Винниченко. – К.: Рада, 2003. – 259с.

5.             Зарубіжне українство: інформ. кат. // Ін-т досліджень діаспори та ін.; Уклад.: О. Малиновська та ін.; Ред. І. Винниченко. – К., 2002. – 150 с.

6.             Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи: матеріали І Міжнар. наук.-практ. конф., 1-4 листоп. 2002 р. // Центр українознав. Київ. нац. ун-ту ім. Т. ІПевченка та ін.; Редкол.: В.В. Скопенко (голова) та ін. – К.: Укр. світ, 2003. – 236 с.

7.             Україна поліетнічна: Інформ.-бібліогр. покажч. // Упоряд. І. Винниченко, Л. Лойко; Ін-т дослідж. діаспори. – К., 2003. – 107 с.

8.             Українська діаспора // Ін-т соціології АН України. Редкол.: В.Євтух та ін. – К.; Чикаго: Брок Бізнес Банк, 2002. – 127с.

9.       Українська еміграція: від минувшини до сьогодення: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів // Лановик Б.Д., Траф’як М.В., Матейко Р.М. та ін.; За ред. Б.Д.Лановика. Тернопіль: Спеціаліз. ред. наук., метод, та довід, літ. Всеукр. незалеж. жін. газ. “Чарівниця”, 1999. – 511 с.

10.Українське зарубіжжя: Бібліогр. покажч. (1900-трав. 2002 рр.) // Ін-т дослідж. діаспори; [Упоряд. І.Винниченко]. – К.: Рада, 2002. – 345 с.

11.Українці в світі / Кардаш П., Кот С. – К.; Мельборн: Фортуна, 2002. – 423с.