Вступ

За офіційними даними поза межами Батьківщини сьогодні проживають близько 15 мільйонів українців. За даними перепису 1989 р., в Російській Федерації, в основному в містах, проживало 4 млн. 362,9 тис. українців, що становило 3 % всього населення країни. На думку ряду фахівців, реальна чисельність осіб українського походження в Росії значно більша й оцінюється цифрою від 10 до 20 млн. Частина українського населення Російської Федерації проживає на землях, які українці освоювали самі або спільно з росіянами (Курська та Воронезька області, Кубань, Ставропольський край, Поволжя, Далекий Схід, до складу яких входить і Сибір).

Приблизно дві третини українців у кінці 1980-х рр. проживали в європейській частині Росії та трохи більше однієї третини – в азійській (у Сибіру й на Далекому Сході). З 1,5 млн. українців азійської частини Росії 583,8 тис. осіб проживали у Західному Сибіру, де становило 3,9 % усього населення й 279,5 тис. – у Східному Сибіру (3,7 % населення).

Різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили міграцію мільйонів українців на територію сучасної Росії.

Шляхами віків відбувається ріст національної самосвідомості української нації. На сьогоднішній день створюються умови для розвитку громадського і культурного життя нашого народу на території Сибіру. Зокрема самі українці цього регіону активно цікавляться новинами з України. Значна частка населення, яке проживає на території Сибіру, виявляє бажання повернутися на Батьківщину. Актуальними для сьогодення є питання “повернення до коренів” народу. Важливим у таких умовах є вивчення умов проживання української діаспори закордоном, вільного розвитку національної самобутності та допомоги з боку держави.

Видатний вчений Сибіру минулого століття, Ядрінцев стверджував, що сибірська культура історично склалася з культур різноманітних народів, які проживали на цій території і вкладали свої внески в її формування. Одним із таких народів є українці...

Розділ 1. Про історію заселення Сибіру українцями

“Сибірська культура створена різноманітними фарбами різних культур.”

(Ядрінцев, видатний вчений Сибіру минулого століття)

Завоювавши наприкінці XVI ст. Сибір, московські правителі, приєднавши до свого титулу звання “царя Сибірського”, намагаються одразу ж заселити цей зауральський регіон.

Протягом сторіч Сибір являється краєм, куди направляється потік переселенців з Європейської Росії. У первісний період серед мігрантів переважали вихідці з північно-східних повітів Росії. Вони склали кістяк сформованого до середини XVIII ст. старожильчого російського населення Сибіру. З другої половини XVIII ст. райони виходу переселенців поступово розширюються. Змінюється соціальний і національний склад новоселів. Крім росіян за Урал потрапляють представники інших національностей Російської держави.

Поряд з направленням сюди “охочих людей”, полонених шведів, поляків, литовців, висилають і запоріжців. “Розписи ссыльных черкас” датуються ще задовго до Переяславської Ради 1654 року. Так, 1642 року 188 українців “съ ихъ семьями, изъ Чугуєва, Курска, Ядринска и др., а оттуда переведеннях “на великую р. Лену”, къ першому Якутському воеводе стольнику П.П. Головину, котрому велено всехъ черкасъ устромить в пашенные крестьяне”. [1] Через два роки з’являється новий реєстр “ссыльным людям черкасам”, поселені туди з дітьми.

Згодом до Сибіру відправлено Владимирським трактом політичних в’язнів з України. Перш за все, це були козацькі старшини, тодішня українська інтелігенція. Українські політв’язні Російської імперії (частину яких складали діти), були розкидані по території від Тоболу до Верхоянська. За свідченнями історичних джерел, багато з них не поверталося до рідних країв.

Переселенці в пошуках кращої долі в XIX ст. добираються за Урал. За даними перепису 1897 року, в Сибіру проживало 223,274 українців, з них у Тобольській губернії мешкало на той час 37,8 тисячі чоловік – у південних повітах головним чином, Ішимському, Тюкалінському. В двох останніх (на січень 1915р.) їх нараховувалося відповідно 8,6 і 19,8 тисячі осіб. Значно більше було українців в Томській губернії: на кінець XIX ст. їх тут осіло 99,2 тисяч осіб. За станом на січень 1915 року в Барнаульському повіті – понад 50 тисяч, у Каїрському, Маріїнському і Зміїногорському – від 16,8 до 19,2 тисяч в кожному, в інших – менше, зокрема в Кузнецькому близько тисячі. В Єнісейській губернії проживало до 1917 року 21,4 тисячі українців,

Іркутській – понад 4 тисячі, в Забайкальській області понад 5 тисяч, зовсім мало в Якутії – кількасот чоловік. [2]

На початку XX ст. український колонізаційний рух на схід посилюється під час і після закінчення будівництва Сибірської залізниці. У 1906–1910 рр. еміграція з дев’яти українських губерній становила щороку 202 тис. осіб. Основна маса переселенців прямувала в азійську частину імперії. Упродовж 20 років перед Першою світовою війною сюди емігрувало 2 млн. українців. Внаслідок цього перед революцією 1917 р. в Сибіру та на Далекому Сході частка українців сягнула 8,4 %.

Відправляючись у Сибір у пошуках кращої долі, українські (малоросійські) переселенці зупинялися в тих регіонах, де умови були близькі по своїх природнокліматичних характеристиках районам виходу. Цілком зрозуміло, тому що місцями колонізації для українців ставали степові і лісостепові округи Томських губерніях – Бійській, Зміїногорській та Барнаульській. Невідповідність нових умов потребам землеробського господарства змушувало їх іноді в другий раз зважитися на переселення, тепер вже в межах Сибіру – на Алтай.

Ось як описує очевидець життя наших земляків:

“Перше, що переносять українці на сибірський грунт, це почитання місцевих з України святинь, їхніми іменами називають свої села, в їх честь ставлять церкви й справляють ікони. Інколи цілі великі округи, з десятками сіл, називають тими назвами, що залишилися вдома, й коли б нетутешнє назвисько повіту та губернії, то поштарям важко було б розібратися з адресами, навіть розташовані села так само по назвиськам, лишень побільшений простір між ними.

Перші кроки, поки чоловіки ходять до переселенських урядовців за допомогою, поки мають багато діла з старожилами при обзаведенні господарством, навіть мовою поступається на користь московської, бо сибіряк, хоч стріляй його в лоба, не зрозуміє української мови, й особливо, коли нею говорить жінка.

Мову і звичаї зберігають жінки та діти, які не виходять ніколи з українського оточення. Діти, крім того, що ніде не бувають, позбавлені навіть народної школи, де вже чули російську мову.”

Етнографічні дослідження в районах поселення українців – “аграрних” мігрантів – зафіксували високий рівень пристосування їх до природного, господарського та культурного середовища. Активна взаємодія з іншоетнічним оточенням у ряді випадків формувала як спільні з іншими народами, так і своєрідні, характерні лише для українців, риси культури та побуту. Зокрема, в Тобольсько-іртиському межиріччі, де налічується понад 100 тис. українців, утворився, на думку фахівців, специфічний господарсько-культурний комплекс “сибірських українців”, в якому поряд з успадкованими традиціями значну роль відіграли зв’язки з іншими етнічними групами цього регіону. [3]

Етнічність найчастіше виявляє себе як колективна традиція і тому, безсумнівно, відбивається в повсякденності. Так, український колорит найбільш чітко простежувався в характері будівель переселенців. Більшість українських поселень у Томській губернії мали типовий вигляд – хати, мазані глиною і криті соломою або дерном, нерідко та частина, що була звернена у внутрішній двір, коричневого, а зовнішня – білого кольору. Якщо поселення мало змішаний національний склад, то жителі, як правило, селилися в дві вулиці – московську (великоросійську) і курську (малоросійську). Відносини підтримувалися рівні, добрі; якщо і траплялися конфлікти, то головним чином через землю і платежі. Але в деяких селищах українці недолюблювали росіян за пристрасть до лихослів’я – “шибко ругаются, да на сходах кричат”.

Значна частина українців була переселена до Сибіру в період 1920–1950-х років. Це одна з найтрагічніших сторінок в “радянській” історії, нищення більшовиками та їхніми поплічниками найбільш національно свідомої та працьовитої частини населення України на безкрайніх просторах Совєтської імперії.

Цілком зрозуміло, що малочисельна партія більшовиків утримувати свою владу без насильства була неспроможною. В свою чергу, бажаючих погодитися з примарними перевагами нового “соціалістичного” ладу в Україні було не вельми багато, нова влада почала переконувати “нерозумних” методом, обов’язковим атрибутом якого була мережа концентраційних таборів та інших закладів “виховання”. Концтабори, так звані “табори примусової праці”, були закладені відповідними декретами ВЦВК від 15 січня та 17 травня 1919 року. 1920–1923 роки – час створення концтаборів на золоторозробках Сибіру.

У середині 20-х років до концтаборів засилають “непманців”, священиків УППЦ, членів підпільних молодіжних організацій. Так, з 1928 року почалося добре сплановане і організоване переслідування УАПЦ, найчисельнішої на той час (на кінець 1926 року нараховувалося 2800 парафій, 10657 священиків, 35 єпископів). Більша частина священнослужителів була арештована, тортурована і заслана. Зокрема, єпископ П. Бучило загинув у 1930-х в Сибіру, сюди ж було заслано єпископа Я. Чулаївського.

На кінець 1920-х припадає початок знищення найзаможнішої верстви українського селянства, названої владою “куркулями”. Дослідник голодомору в Україні Р. Конквеста зазначає, що “розгром куркулів частково був проведений заради того, щоб обезглавити селянство і таким чином ослабити його опір введенню нового порядку”.

На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 5 липня 1929 року ухвалено рішення: “Скласти список на куркульно-поміщицькі господарства, що активно виступали проти наших міроприємств в царині хлібозаготівель, на вислання за межі України”. Офіційна вказівка про розкуркулювання надійшла лише 30 січня 1930 року, коли Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило і направило місцевим парторганам Постанову “Про заходи по викорінюванню куркульських господарств в районах суцільної колективізації”. Згідно з нею куркулі та “напівпоміщики” підлягали виселенню у “Північний край, Сибір, Урал та Казахстан”. [4]

Заступник Голови ДПУ УСРР Карлсон повідомляє, що на 27 лютого було 10 ешелонів з 17294 розкуркуленими (з них чоловіків – 6256, жінок – 5718, дітей – 5320), що через станцію Бахмач “пройшли на територію РРФСР”.

В наступному повідомленні – від 9 березня 1930 року – повідомляється про закінчення розкуркулювання у 11 округах, з яких за межі України було вивезено, за неповними підрахунками, загалом від 35 до 40 тисяч осіб.

За підрахунками дослідника В. Зємскова, у 1930–31 роках з України та Криму у “куркульське заслання” потрапило 68142 родини куркулів (див. табл. І). [5]

Таблиця 1.

Виселення родин куркулів у 1930-31 рр.

З західних областей були депортовані і так звані “осадники” (переселенні польським урядом у міжвоєнне двадцятиліття на терени Західної України громадяни польської національності), значний відсоток яких становили українці. В Інструкції НКВС СРСР, прийнятій в кінці грудня 1939 року, зазначалося, що спецпоселенці-осадники направляються на лісорозробки в Кіровську, Пермську, Вологодську, Архангельську, Іванівську, Ярославську, Новосибірську, Свердловську і Омську області, а також Красноярський та Алтайський край. У квітні 1940 року до осадників належали і 7811 українців.

25 листопада 1944 року була затверджена “Інструкція про порядок заслання членів родин ОУНівців та активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР”, яка зазначала:

„Ссылке подлежат все совершеннолетние члены семей ОУНовцев и активных повстанцев как осужденных, арестованных, убитых при столкновениях, так и семьи актива и руководящего состава ОУН–УПА, скрывающихся и находящихся в данное время на нелегальном положений, как-то: коменданты, помощники комендантов и сотрудники “СБ”, районные и надрайонные ОУН; сотенные; станичные; коменданты ОУН; куренные; господарчие; шефы и референти связи; активные участники банд.

Несовершеннолетние члены семей следуют вместе со своими родными. Имущество ссылаемых подлежит конфискации в соответствии с приказом НКВД от 10.12.40 г. н.р. 001552...

Конфискации подлежат все принадлежащие ссылаемым постройки, сельскохозяйственный инвентарь и домашний скот...

В целях предотвращения побегов семей ОУНовцев и участников банд УПА, подлежащих ссылке, разрешается опросные листы заполнять в момент выселения”. [6]

Вже наприкінці вересня з шести західних областей (Рівненської, Львівської, Тернопільської, Станіславської та Дрогобицької) до Красноярського краю та Іркутської області було виселено майже 6 тисяч осіб. В наступні місяці виселення набирає обертів і вже 1 березня наступного року кількість засланих становила 17,9 тисяч осіб.

Протягом 1947 року в східні райони СРСР разом з рідними та поодинці прибуло майже 25 тисяч дітей “спец поселенців – ОУНівців” [7] (див. табл. 2).

Таблиця 2.

Діти спецпоселенців-ОУНівців, які прибули 1947 року з західних областей УРСР, осіб (станом на 1.01.48 року)

В березні 1949 року серед “німців-спецпоселенців” значилось 355 українців, серед “фольксдойче” – лише у Новосибірській області – 875, серед “німецьких пособників” (у Новосибірській області) – 59.

На початку 1951 року виселені з України були розселені в Омській (10152), Томській (8881), Челябінській (5168), Тюменській (5128) та інших областях. Працювали українці переважно у сільському господарстві, вугільній та лісовій промисловості. Зокрема, в Іркутській області 2289 осіб були зайняті на той час у вуглевидобуванні, понад половину – в Челябінській.

В довідці “Про осіб, виселених на спецпоселення з Західних областей України” (1955 рік) зазначалося:

“Переважна більшість членів родин українських націоналістів (“оунівців”), бандитів та бандопосібників була переселена без зазначення строків, а частині з них рішенням Особливої наради визначався строк заслання – 5 років. Постановою РМ СРСР від 6.04.50 року 1398-508 сс. скасовано строки виселення цим особам і встановлено, що вони переселені у віддалені райони країни навічно”.

Уявлення про “побут” та “перспективи” виселених з України дає вищеназвана довідка “Про осіб, виселених на спец поселення із західних областей Української РСР”:

„По данным МВД Коми АССР, УМВД Красноярского края, Иркутской, Кемеровской, Молотовской, Омской, Томской и Челябинской областей эти лица за время пребывания на спецпоселении в основном хозяйственно обосновались в местах своего нового жительства, особенно проживающие в сельской местности. Многие из них построили свои дома, получили новую трудовую квалификацию и специальность.

Отмечены случаи, когда лица, имеющие хорошо оплачиваемые профессии и хорошо трудоустроенные, после снятия с них ограничений по спецпоселению в связи с необоснованным их выселением, никуда не выезжают с нового места жительства.

За последнее время спецпоселенцами из западных областей Украины подано много заявлений о направлений их на освоение целинных и залежных земель (Молотовская, Кировская, Иркутская и др. области).

За время пребывания на спецпоселении часть молодежи, выселенной в составе этих семей, вступила в брак с местными жителями Урала и Сибири.

Из числа детей, снятых с учета, очень незначительная часть вернулась к своим родственникам в прежние места жительства. Основная же масса их проживает с родителями в местах поселений.

Вместе с тем Постановление ЦК КПСС и СМ СССР от 5.07.54 г. “О снятии некоторых ограничений в правовом положений спецпоселенцев” не распространяется на украинских националистов, бандитов “ОУН-УПА”, бандопособников и членов их семей, выселенных из западных областей Украины...

Эти категории лиц не имеют права без разрешения органов МВД отлучаться за предельї административного района, должны являться на регистрацию в органы МВД один раз в месяц, без разрешения органов МВД не могут выехать в командировку, в соответствии с Постановлением СНК СССР от 8.01.45 г. № 35, к ним применяется штраф, а их дети старше 16 лет, принятые в учебные заведения, не снимаются с учета спецпоселения”. [8]

Президія ВР СРСР 15.06.1959 року видає Указ “Про відповідальність колишніх спец поселенців за самочинне повернення їх в місця, звідки вони були виселені” [9], порушникам його загрожував 3-річний термін виселення.

Суттєву роль у стимулюванні міграції з України в Сибір та на Далекий Схід у 1970-х–1980-х рр., зокрема для освоєння Західно-Сибірського нафтогазового комплексу, будівництва Байкало-Амурської магістралі та інших господарських об’єктів на сході й півночі Російської Федерації, відіграли надбавки та районні коефіцієнти до зарплати за роботу в цих районах.

Інтенсивний, хоча дещо менший за обсягом, міграційний обмін населенням між Україною і Росією триває й після розпаду СРСР. Прикметною рисою зовнішньоміграційних процесів початку 1990-х рр. стало масове повернення в Україну етнічних українців та вихідців з України інших національностей, зокрема депортованих за етнічною ознакою. По етнічній групі українців позитивне сальдо міграції між Україною та іншими колишніми республіками СРСР, передусім Росією, досягло в 1992 р. 168,3 тис. осіб. [10]

Розділ 2. Центр українського життя Сірого Клину Сибірського краю – Омськ.

З кінця XIX – початку XX ст. частину сибірського краю українські переселенці називають Сірим Клином або Сірою Україною. Офіційно південна частина сучасної Омської і Новосибірської областей та Алтайського краю входили до 1930-х років до складу Середньо-Азійського степового краю (САСК). Незважаючи на тоталітарний режим, назву Сірий Клин українці зберегли й донині, передаючи із покоління в покоління.

Центром українського життя Сірого Клину вважався Омськ. Ось як описує його напередодні Першої світової війни українець з Полтавщини М. Бондаренко, котрий працював там землеміром: “Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою”. В Омському окрузі (південно-західні райони) 1926 року українці становили понад 40% від усього населення. В Омську деякий час виходила газета “Пролетар”, тут відбувався (1918 року) 2-й Сибірський всеукраїнський з’їзд.

Згадуваний раніше М. Бондаренко так пояснював масове переселення українців саме на степові землі Сірого Клину:

“Бажання московського уряду “розпилити” українців і розмішати їх поміж москалями, робилось частково з небажання москалів селитися в степах. Як правило, підставою для поселення вони вимагали для себе ліс і воду, чого якраз в зазначених областях бракує. Навідворіт, клімат і грунт цих областей нагадує собою українські степи, тому українці йшли сюди радо. Московський уряд, що мав так багато здібних урядовців і агентів для того, щоб вигнати українців з України, не має відповідних агентів, перехвалених московською ідеєю в Сибіру. Урядниками, які займалися справами переселенців були здебільшого українці, поляки, німці й сибіряки, як раз люди, що в глибині душі ненавиділи москалів. Тому вони московських емігрантів направляли на північ в болота й ліси. Навіть коли був і московський урядовець, то український переселенець мав у нього більш співчуття, ніж москаль. Різниця була та, що коли прийде українець просити місце під оселю, його запитують: “А куди б ти хотів переселитись?” – “Та так, щоб хліб можна їсти”, – відповість українець. Це подобається москалеві, він приємно засміється й скаже: “Ну іді к своїм хохлам”, коли ж москалеві задасть подібне питання, той почне вимагати, щоб і ліс був, і вода, та й від міста близько або від залізниці і чи не можна вже зараз дістати допомогу, це дратує урядовця, хоч і москаля, він відсилає його на болота та в ліси, а це добре водиться на півночі.

Хоч план уряду з Петербурга не виконувався, як правило, але була виїмка, де дійсно населяли село по плану. Людність такого села по національностям виглядала так: 40% українців, 30% москалів і 30% білорусинів. Протягом року населення ділилося на два ворогуючих табори і то не на користь москалям, бо білорусини відразу ставали на бік українців. Вони називали себе неправдивими “хахлами” й старалися як у мові, так і у всьому іншому бути подібними до правдивих українців. Селився кожен коло своїх земляків, і вже по зовнішньому вигляду можна було пізнати, хто яку частину села населяв, причому білорусини селилися разом з українцями, обмазували свої хати білою глиною й ходили до спільних колодязів з журавлями за водою. При виборах на громадські посаду старости, старшини чи зборщиків була боротьба між націями, але вибирали українця. Так помішане населення зустрічалося вздовж сибірської залізниці. Про місцевість на південь від залізниці – Акмолінська область, Семипалатинська й інші, та й про Зелений Клин можна з певністю сказати, що якби туди привезли сонного чоловіка й коли б він прокинувся десь в середині скажімо, Акмолінської области, то він би думав, що знаходиться в Україні і якби його що вражало, то лише заможність селян, хліборобські машини по дворах та великі прогалини від села до села. Зрештою Україна скопійована вірно”. [11]

Поповнювався Сірий Клин, і зокрема Омщина, українською людністю не лише за рахунок добровільних переселень, а й примусових. Так, у 1929–1932 роках сюди висилали “розкуркулених” і репресованих. Наприкінці 30-х і в сорокові роки в Омську область висилали головним чином українців з Галичини, Буковини, Волині. Це були учасники або прихильники боротьби за визволення від більшовицького гніту та їх родини, а також ті, хто відмовлявся вступати до колгоспів.

“Нині в Омську та Омській області, – розповідає Ярослав Мендзів, – за офіційною статистикою проживає 104 тисячі українців. Однак за нашими даними, їх налічується від 250 до 300 тисяч. Це люди, які так чи інакше мислять українською. Загалом на Омщині проживає чотири прошарки українців. Цей поділ – не умовний, він відображає різні за періодами і характером переселення типи української людності.

До першого належать нащадки добровільних переселенців та “розкуркулених” й репресованих.

Другу групу українців представляють ті, кого пригнала сюди війна – евакуйовані. Майже усі вони (переважно з Запоріжжя) залишилися тут.

Третій прошарок – Галицький і Волинський. Це ті українці, яких депортували наприкінці 1940-х років до Сірого Клину під час визвольних змагань. Тоді цю акцію називали “вільною висилкою”.

І нарешті четверта група українців – направлені після вузів сюди на працю, хто проходив військову службу у цих краях і залишився тут жити.

Найкраще зберегли рідну мову перша і третя групи українців, між ними, до речі, склалися й найтісніші контакти, вони краще розуміють національно-культурні проблеми, відчувають духовну спорідненість. Хоча відразу, коли наших батьків з родинами привезли на Омщину, таких близьких контактів, розуміння не було. Але на це існували вагомі причини. Перед приїздом “західників” влада провела посилену ідеологічну роботу серед населення: мовляв, сюди везуть бандитів, дуже поганих людей, тому треба бути від них якомога подалі. Цьому цілеспрямованому, наклепницькому впливові найбільше піддалися українці 2 та 4 прошарків. Перша ж група українців (репресовані, “розкуркулені” тощо) невдовзі зрозуміла, що все це неправда, комуністичні вигадки. Інші дуже довго не вірили їм, та й тепер ще відчувається відчуженість, стриманість у стосунках, хоча певне зрушення на краще звичайно є. Багато людей українського походження переконалися, що наші батьки й ми не вороги, а патріоти України. Однак, до цієї відлиги депортованим з Західної України жилося нелегко. І тут слід сказати слова вдячності калмикам, а також простим росіянам, які багато допомагали у перші роки.

Створені владою умови життя дали свої плоди – комплекс неповноцінності, страх надто глибоко вкоренилися у свідомість людей. Не кожен мав сміливість розмовляти й допомагати чимось “бандитам”. І хоча тепер почуваємо себе вільніше, але багаторічне цькування все ж таки дається взнаки. Завжди були серед нас свідомі й сміливі люди, які жили національними ідеями, виховували своїх дітей справжніми українцями. Саме вони й вирішили створити Омський український культурний центр (квітень 1992 року), згуртувати навколо нього національно свідомих людей, залучаючи до праці усіх бажаючих відроджувати свою мову та культуру”. [12]

У цьому регіоні активно займаються вивченням української діаспори. Вагомий внесок у вивчення етнографії українців Сибіру внесли омські етнографи. Систематичні експедиційні роботи серед східнослов’янського населення Західного Сибіру почали проводити омські вчені з середини 70-х років.

У 1974 р. був створений Омський державний університет і в ньому відразу ж Музей археології та етнографії, в експозиції якого була представлена етнографія росіян і українців. Група етнографів, яка тут виникла, вже в 1976 р. провела перші польові роботи серед українців – етносоціологічне дослідження сучасних етнічних процесів і збір предметів культури і побуту для колекції університетського музею.

У 1985 р. в Омському державному університеті була відкрита кафедра етнографії і музеєзнавства (сучасна назва), у 1991 р. в Омську – Омська філія Об’єднаного інституту історії, філології і філософії СО РАН і в ньому сектор етнографії і сектор історії культури росіян (закритий, на жаль, у 1998 р. через скорочення штатів у Сибірському відділенні РАН), у 1993 р. – Сибірська філія Російського інституту культурології Міністерства культури РФ і в ньому сектор національних культур. Ці три установи Омська і сьогодні проводять основну дослідницьку роботу з етнографії і етносоціології східних слов’ян Західного Сибіру. [13]

Освоєння українцями сибірських територій можна простежити на конкретному прикладі. Нещодавно селище міського типу Омської області Павлоград урочисто відзначило 100-річчя з дня виникнення.

Його засновниками стали 300 переселенців з українського міста Павлограда Єкатеринославської губернії, що відгукнулися на заклик російського реформатора Петра Столипіна освоювати Сибір, їм відвели близько 10 тисяч гектарів землі південніше Омська – поблизу поселень казахів, недалеко від Іртиша. Держава безкоштовно надала їм також лісоматеріали, залізну покрівлю, скло, фарбу, цвяхи, насіння, племінну худобу, по 15 гектарів ораної землі і по 15 гектарів пасовищ. Усі поселенці були на 10 років звільнені від податків. І незабаром на стику тайги і степу виросло багате поселення, назване Павлоградкою. Сьогодні Павлоградский район – ведучий у Сибіру по тваринництву і по зерновим, його по праву називають годувальником сходу Росії. Напевно, сьогодні мало хто про це знає. І багато хто просто дивується, коли в Сибіру читають українські назви міст – Полтавка, Ізюмівка, Єкатеринославка, Павлоградка, Юріївка, Покровка, Одеське тощо.

Для докладнішого вивчення цього питання, кілька років назад вчитель історії з с. Тихвінка Павлоградського району Омської області Микола Антонович Свіркін створив музей, присвячений великому переселенню українців у Сибір, що проходило в 1900-1905 роках. У цьому музеї дуже багато експонатів про ті міста України, звідкіля прибували поселенці, зокрема, великий розділ присвячений місту Павлограду Дніпропетровської області, Західному Донбасу, його історії, культурі, знаменитим людям нашого краю. У музеї можна побачити плуг, борону, жниварку, за допомогою яких поселенці освоювали цілину, сіяли і збирали хліб. До переселенців у Сибіру не знали, як ростуть картопля, помідори, яблука, вишні, сливи – усе це привозили з європейської частини Росії. А наші українські поселенці навчили місцевих жителів вирощувати на суворій сибірській землі навіть виноград і кавуни.

На честь 75-річчя М.А. Свіркіна за його величезні заслуги по патріотичному вихованню молоді і за створення єдиного в Росії музею про переселенців з України нещодавно сесія Павлоградської райради прийняла рішення вперше за 100-річну історію селища удостоїти Миколу Антоновича звання Почесний громадянин Павлоградки.

Звертаючись до ситуації, яка склалася в Омській області на сьогоднішній день, слід зазначити свідчення нашого сучасника, Ярослава Погарського, батьки якого були переселені на Омщину з Сокальського району Львівської області. Він розповідає, що:

“В Омську і області бажаючих повернутися в Україну є чимало. Особливо це стосується старшого покоління. Раніше їм забороняли переїжджати в рідні місця, а тепер матеріальна скрута та інші поважні причини не дають цього зробити. Ці українці дуже постраждали під час “вільної висилки”.

Проте слід враховувати ту обставину, що в Сибіру поховані діди, батьки, і це також утримує там українців. Хоча душею вони, як і я, завжди живуть Україною. Багато тамтешніх українців щиро вболівають за Батьківщину. Наприклад, коли виник конфлікт між Україною і Росією за Чорноморський флот, то українці Омщини хотіли створити другу Україну на теренах Сибіру”.

Багато українців тримають у собі минулий біль, не хочуть повертатися до трагічних сторінок свого життя, прагнуть не згадувати про “вільну висилку”, важкі перші роки проживання на Омщині.

Та незважаючи на труднощі, українці організовують Різдвяні та Великодні свята, творчі зустрічі не лише в Омську, а й у селах Омської області, де компактно проживають українці (у Полтавському, Одеському районах, зокрема), відзначили 45-річчя масової депортації із Західної України, інші заходи. Держадміністрація Омської області частково фінансує діяльність Українського культурного центру “Сірий Клин”.

Щодо бажання дітей українського походження навчатися українською мовою, то їх є чимало, насамперед, у селах. Наприклад, у Полтавському районі хочуть вивчати українську мову, літературу, історію, народні звичаї понад 400 дітей, у Щербакульському районі – 80, Павлоградському – 175.

Що стосується інших аспектів життя українців Сірого Клину, то вони мають тверде переконання дотримуватися російських законів”.

Розділ 4. Правовий аспект регулювання діяльності українських національно-культурних організацій у Росії в наші часи

Законодавчою основою діяльності українських національно-культурних організацій у Росії є Конституція Російської Федерації, що містить загальновизнані міжнародно-правові стандарти в царині захисту прав національних меншин Закон РФ “Основи законодавства Російської Федерації про культуру”, який декларував права народів та інших етнічних спільнот Росії на збереження й розвиток своєї національно-культурної самобутності Закон РФ “Про мови народів РСФСР”, яким передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння виданню літератури, використанню цих мов у засобах масової інформації та інше. Закон РФ “Про освіту”, у пункті 6 якого декларується, що “право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування”. Закон РФ “Про національно-культурну автономію” (НКА), був прийнятий у червні 1996 р. Він проголосив право громадських об’єднань, сформованих за національною ознакою, створювати й підтримувати культурну інфраструктуру, що обслуговує потреби етнічної групи, і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних програм. Згідно з першою статтею цього закону, національно-культурна автономія – “це форма національно-культурного самовизначення, що становить громадське об’єднання громадян Російської Федерації, які зараховують себе до певних етнічних спільнот, на основі їхньої добровільної самоорганізації для самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури”. Статтею 16 закону передбачено фінансування діяльності, пов’язаної з реалізацією прав на національно-культурну автономію, зокрема заходів у галузі культури та освіти.

Розділ 5.Сучасні аспекти діяльності та проблематика української діаспори у Сибіру

Наші земляки у Сибіру завжди думали про зв’язок з ненькою-Україною. Свідчень цьому вдосталь, одне з них – лист на переломі 20-х років XX ст.: “Від групи земляків до рідної України Заява:

“Прохаємо товариство українців вислати нам, землякам, книжки і п’єси, для постановки спектаклів та пісенник.

А томи чуємо через листи, котрі одержуємо з Україні, що там просвітність дуже висока на своїй мови нам нема де що взяти. Нас оточує усюди російська мова.

Але ж російці теж цікавляться українськими піснями та мовою. За що прохаємо з далекого Сибіру вислати нам декілька плакатів та книжок, газету “Вісті” та журнали жінкам.

Група проханців українців.

Прохаємо вислати на цьому адресу

Сибирский край Канський округ

Тайшетский район село Шелехові

Артюру Гриц”. [14]

Однією з найгостріших проблем, з якою зіштовхуються у своїй роботі українські організації в Росії, є брак інформації з України, гостра нестача української періодики на ринку ЗМІ РФ. Потреба в українській пресі тим важливіша, що більшість засобів масової інформації Росії формує громадську думку в напрямі недопущення будь-яких обмежень для поширення і застосування російської мови в Україні. Водночас вони замовчують брак у Росії можливостей для вивчення української мови або провадять тезу про те, що українська мова не має перспективи. Слід особливо наголосити на необхідності доступу українців Росії до електронних засобів масової інформації України, оскільки саме електронні ЗМІ які, за спостереженнями фахівців, справляють найбільший вплив на формування світогляду сучасної людини, здатні зупинити процес ослаблення етнічної самосвідомості у значної частини українців Росії. Тим часом можливість приймання теле-, радіопередач з України в регіонах Росії обмежена. Відповідні державні структури в Україні нині працюють над розширенням зони прийому передач Всесвітньої служби “Радіо Україна” на всю територію Росії, переходом на використання там, де можливо, середньохвильових передавачів, розв’язанням питання ретрансляції в Росії програм українського телебачення як каналу духовно-культурної підтримки українства.

Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об’єднання “Українська діаспора” (Тобольск), “Просвіта” і “Сірий клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Необхідно зазначити, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевої влади. Фактично допомога державних органів зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Новосибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл.

У районах “старої” української діаспори на півдні Сибіру (Алтайський край, Новосибірська, Омська області), де кілька поколінь українців були позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, у різних місцевостях становить лише 27,2-33,2%, процеси українського етнічного відродження відбуваються досить повільно.

Певних результатів у задоволенні потреб української діаспори регіону досягнуто передусім завдяки зусиллям та ентузіазмові членів українських громадських об’єднань, а також допомозі генконсульства України в Тюмені. Українські товариства Сибіру відзначають національні свята, День незалежності України, влаштовують виставки української книжки, щороку провадять фестиваль самодіяльних творчих колективів українців Західного Сибіру “Сибірські барви України”. Національно-культурне об’єднання “Україна” в Красноярську щорічно організовує День української культури. При товариствах у Сургуті й Нижнєвартовську створені інформаційні центри. У Сургуті, Нижнєвартовську і Тобольську працюють українські недільні школи. У Тюмені неперіодично виходить газета “Українці на Півночі”. Українську газету випускає також сургутське товариство “Українська родина”. В Омську створено український фольклорний ансамбль, діє вокально-інструментальна група “Сірий клин”, у Новосибірську – ансамбль української народної пісні, в Красноярську – хор “Барвінок” та інші самодіяльні мистецькі колективи.

Хоча кожне з товариств регіону нараховує не більше 60-70 активних членів, у масових заходах беруть участь до 300-400 осіб і це не тільки українці.

Особливо українізованим є Тюменський край. Постійне проживання тут понад 600 тисяч наших земляків, які вирішальним чином впливають на розвиток регіону, змушує голову місцевої держадміністрації Юрія Шафраника просити Київ, аби встановити прямі зв’язки Тюмень-Україна.

Чимало наших земляків є і в інших куточках Сибіру. Скажімо, в Кузбасі їх понад 60 тисяч, в Іркутській області – понад 100 тисяч. Тут нині діє наш національний центр “Дніпро”, який поставив за мету збереження рідної мови, традицій предків. Значно зросла кількість українців у Якутії, Красноярському краї, Томській області, на Алтаї. Тут починають створювати українські товариства, клуби, гуртки по вивченню рідної мови та історії.

Завдяки постійним проханням українців Новосибірська, міською владою наприкінці 1991 р. був створений Новосибірський обласний український культурний центр. Голова ради Новосибірської організації Української національної автономії, заступник генерального директора “Запсиблеспроекта” Володимир Манович розповідає про організацію земляцтва:

“Уже перші наші експедиції по області до глибини душі вразили мене. Я їхав де-небудь по Кулунде, Барабе в автобусі, і в мене складалося враження, що я і не виїжджав з України. У глибинці нерідко чулася українська мова, пісні, навіть зовнішність українських сибіряків зберігала тоді, та й тепер ще подекуди зберігає, типові національні українські риси.

А потім сам народ тут, частково, звичайно, асимілювавши, здобував нові якості. Сибіряк, незалежно від етнічних коренів, завжди був більш відкритий, добродушний, ніж в інших куточках величезної країни, особливо західних. Це дивно приваблювало.

Після початку перебудови, наприкінці 80-х років, коли всі ми жили надіями на краще, суспільство начебто знову ожило. З’явилася можливість вільно висловлювати свої думки. Виникло безліч нових суспільних формувань. Тоді і народилася більшість національних об’єднань у Росії.

Це стосувалося не тільки українців. Але нам усім повезло. Тяга до збереження національної культури багато в чому визначалася особистістю видатної людини – академіка Йосипа Ладенко. В основному це його зусиллями і була проведена в академмістечку установча конференція, на якій була обрана перша рада суспільства. Був молодий, енергійний і ввійшов у раду нарівні з відомими людьми – такими як С. Ларченко, Е. Запека, В. Нечипуренко, Н. Василенко, В. Цимбал, Ф. Журавель. Перша конференція пройшла з підйомом, ми намітили напрямки в роботі, серед яких пріоритетним було відродження національної самосвідомості українців області. А в середині грудня 1989 року наше суспільство було офіційно зареєстроване як первинне відділення Всеукраїнської “Просвіти”.

Пізніше ми перейшли до створення Обласного українського культурного центра. Першим директором центра була призначена Валентина Шерсткина, вона і сьогодні очолює його.

Просвітительська робота, концертна діяльність ентузіастів суспільства. Проведення “Днів української культури”. Створення бібліотеки національної літератури. Організація радіопередач, підписка на українські видання.

У 1991 році вперше почалося вивчання української мови в Новосибірському державному університеті, де Й. Ладенко сам вів заняття з молоддю і студентами академмістечка. Десь починаючи з 1992 року і по теперішній час українське земляцтво веде постійну роботу разом з Українським культурним центром по збереженню національної культури, традицій та мови. За цей час стало доброю традицією проводити свято “Сорочинський ярмарок” щорічно в сільських районах області, а також у Новосибірську. За цей період ми організували сотні концертів. При УКЦ існують хоровий ансамбль “Смеричка” і вокальна група “Троянда”.

Сьогодні в Новосибірську діють у бібліотеках міста три відділення української книги”. [15]

27 вересня 2004 року в селі Батома (Зимінський район Іркутської області) пройшов вечір української культури представників української діаспори з Іркутська, Куйтуна й Усть-Ілімська. У цей вечір із земляками зустрілася делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), що з 14 по 29 вересня подорожує, відвідує та досліджує місця компактного проживання українців Сибіру. До Іркутської області представники УВКР побували у Тюмені, Сургуті, Новосибірську та Омську.

Вранці 27 вересня керівник адміністрації губернатора області Олександр Велєдєєв зустрівся з головою Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайлом Горинем і членами делегації. У складі багатонаціональної Іркутської області, на території якої проживають представники близько 120 народів і народностей, 50-тисячна українська діаспора займає третє місце по чисельності, уступаючи пальму першості тільки росіянам і бурятам.

Як відзначив Олександр Велєдєєв, політика регіональної влади в області національних відносин спрямована на розвиток і підтримку усіх форм національно-культурних взаємин представників різних народів, розвиток національної самосвідомості як основи стабільної і гармонічної атмосфери між представниками різних національностей, що проживають у регіоні. Тільки в Іркутську створені й успішно працюють 30 національно-культурних центрів (по області їх близько 50), а український культурний центр “Дніпро” є перлиною в цьому сузір’ї національних суспільств.

Посланники Української Всесвітньої Координаційної Ради цікавилися можливістю викладання української мови в школах і вузах регіону, і Олександр Велєдєєв підкреслив, що якщо українська діаспора виявить ініціативу і її починання знайдуть підтримку серед співвітчизників, ніяких перешкод з боку державної влади не буде, як не може бути подібних бар’єрів в Іркутській області для представників інших національностей. У підтвердження своїх слів керівник адміністрації губернатора відзначив, що з ініціативи польського земляцтва у селищі Вершина в школі викладають польську мову. Передбачається, що за підсумками візиту делегації УВКР буде підписана угода про створення обласної культурної автономії української діаспори Приангар’я. Про це повідомляє інформагенство “Байкал Інфо”.

Чимало ще прикладів можна привести стосовно активного громадсько-політичного і культурного життя українців, які проживають на території Сибіру. Проте про справді широке забезпечення національно-культурних потреб української меншини в Росії сьогодні можна говорити в основному як про певний потенціал та бажаний стан розвитку міжетнічних відносин у цій країні в майбутньому. Українці, які становлять найчисельнішу після росіян і татар етнічну групу РФ і роблять помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток цієї країни, на практиці не мають сьогодні державної системи українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та телебачення рідною мовою – всього того, чим широко користується російська меншина в Україні.

Висновки

Як то кажуть, “Всесвітня історія – всесвітній суд”. Український народ, на шляху історичного становлення, бачив все на своєму віку. Чого тільки не довелося пережити нашим співвітчизникам. Проте щира віра у краще, світле майбутнє не полишала людей. Почуття соборності великої родини, де всі за одного і один за всіх, – це те багатство, яке ніхто в нас не відніме.

Одним з таких людей свого народу є Іван Негенбля, авіатор з Якутська. “С того времени, как на Украине – моей любимой Родине – начались активные демократические преобразования, сопровождаемые ростом национального самосознания, меня не покидает мысль: чем я могу из далека помочь моей Родине, сделать для нее что-нибудь полезное...” [16]

Різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили міграцію мільйонів українців на територію сучасної Росії. Найбільш масові міграційні хвилі наприкінці ХІХ – початку XX ст. були пов’язані з аграрними переселеннями з українських губерній до районів Південного Сибіру. Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х рр. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки тощо. Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Сибіру.

Дослідивши питання життя та діяльності наших земляків у Сибіру, можна зробити висновок, що українці повністю інтегровані в суспільне життя Сибіру. Вони широко представлені в усіх сферах соціальної діяльності – на виробництві, у сфері обслуговування, в науці, освіті, управлінні тощо.

Проте про справді широке забезпечення національно-культурних потреб української меншини у Сибіру сьогодні можна говорити в основному як про певний потенціал та бажаний стан розвитку міжетнічних відносин у цій країні в майбутньому. Українці, які становлять найчисельнішу після росіян і татар етнічну групу РФ і роблять помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток цієї країни, на практиці не мають сьогодні державної системи українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та телебачення рідною мовою – всього того, чим широко користується російська меншина в Україні.

Потребує уваги й проблема репатріації тих українців, які бажають повернутися в Україну. В цьому контексті нині вивчається питання про створення спільного українсько-російського державно-громадського фонду, який взяв би на себе тягар розв’язання житлових проблем переселенців із Росії в Україну і навпаки. Водночас очевидно, що більшість російських українців залишиться у Сибіру, зберігаючи пошану до своєї етнічної Батьківщини.

У російському суспільстві спостерігаються обнадійливі зрушення, зокрема росте розуміння того, що така багатонаціональна країна, як Росія, ніколи не утвердиться на шляхах демократії без справедливого вирішення національного питання. Важливе значення для усунення кричущого дисбалансу в умовах етнокультурного розвитку росіян в Україні й українців у Росії матиме реалізація відповідних положень Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Це дає підстави українцям сподіватися на зміну ставлення влади й суспільства до їхніх потреб та інтересів, на цивілізоване розв’язання проблем української громади в Росії.

Людина залишається справжньою людиною в усіх духовних вимірах, доки в її серці живе пам’ять про той куточок землі, де вона народилася. Цей благословенний клаптик рідної Вітчизни є для людини святим і недоторканим. Добрий і невтомний вчитель кожної людини – народ. Його звичаї, пісні, легенди – національний скарб. Зберігати його – це святий обов’язок кожного, хто називає себе “українцем”. Українська громада Сибіру нині прокидається до національного життя і вона просить допомоги від неньки-України.

Список використаної літератури:

1.       Бабенко І. “Вільна висилка” до Сірого Клину. – Золоті ворота, 1994 – № 1

2.              Богомолов. Народи південного Сибіру в колекціях Омського державного історичного і літературного музею: Омський державний університет, Всеросійський фонд культури, видавництво Томського університету., – Томськ, 1990

3.              Винниченко І. Примусове переселення: 1920-ті – початок 1950-х років. – Золоті ворота, 1994, № 1

4.              Дугін О. Основи геополітики. Ч. 5. Внутрішня геополітика Росії., – Москва, Арктогея, 2000

5.              Колесников А.Д. Склад переселенців до Сибіру, видавництво Томського університету, – Томськ, 1978

6.              Кутилова Л.А. Українці у Сибіру: шляхи етнічності (кін. ХІХ – поч. XX ст.). видавництво Томського державного університету.

7.              Історично-етнографічний атлас Сибіру. Під редакцією Левіна, Потапова., – 1961

8.              Малаков О. Перший громадянин Павлоградки., – 28 травня 2003

9.              Музей археології та етнографії Омського державного університету: Етнографічна експозиція, видавництво Омського університету. – Омськ, 1994

10.  Надточний Олексій “Сорочинський ярмарок” прижився у Сибіру, – “Вечірній Новосибірськ”, 16 березня 2004

11.  Сергійчук В. Українці в імперії: Сірий Клин, видавництво Бібліотека українця, – К., 1992

12.          Скоропаденко З. “День”. Західна Україна – Сибір. Хресний шлях: роки 1939–1941, – 2 березня 2002, № 41

13.    Томілов Н.А. Етнографічні та етносоціальні вивчення східних слов’ян західного Сибіру в останній чверті XX століття, – Омський філіал Об’єднаного інституту історії, філології і філософії СО РАН

14.          Українці в Росії. Незалежний сайт діаспори. Кобза – українці Росії.

15.          “Делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради відвідає місця компактного проживання українців у Сибіру”. Україна та Росія: від спільних коренів до спільних цілей. Сайт Росії в Україні., – Інтерфакс-Україна

16.          Соломатін Ю. Захистимо пам’ять про наших добрих предків. Сайт “Ситуація в Росії”. Альманах “Схід”, – № 5 (17), травень 2004 р.

17.          Російська община пропонує перетворити ювілей у свято міста. Павлоградські новини, – 17 лютого 2004 року

18.          Україна-Тюмень: діалог народів та культур. “Сьогодні” Тюменська область., – 24 червня 2004 року

19.          Сайт “Українці Сибіру”