Чудово, що розум переміг, що Президентом обрано достойну Людину!

Що наш український нарід має свою волю, національну гідність!!!

Ми, українці Карелії, далеко від своєї України, не мали права голосу, тільки думками і молитвами були з вами. А тепер щиро радіємо і вітаємо пана Віктора Ющенка з такою тяжкою, такою залуженою перемогою! Я нікому про це не казала, але для себе прийняла певне рішення, а саме: якби так сталося, що переміг би Янукович, жодного дня я б не стала очолювати нашу організацію. Мені було б соромно, боляче бути представником України (хай, навіть на громадському рівні), де Президентом злочинець...

А тепер про наші справи. Рік був важливим, дуже напруженим, рік був щасливим, бо зроблена справа, про яку мріяли багацько людей по всьому світі. А зробити цю справу, випала честь, випало щастя, нам, нашій організації. Мова йде про будівництво пам’ятника Хреста “Убієнним синам України” в урочищі Сандармох Медвежєгорького району в Карелії. Нічого в житті не буває випадкового, так склалось, що про цей пам’ятник одночасно мріяли українці Карелії, Києва, Америки. І коли ми знайшли один одного – справа зрушила з мертвої крапки. Зібрав нас усіх, об’єднав, координував загальні зусилля  невтомний, непримиримий публіцист, лауреат премії Василя Стуса, палкий син України – пан Василь Овсієнко. В холодній Карельській землі покояться десятки тисяч невинно убієнних людей різних національностей – фінів і росіян, вірмен і білорусів, карелів і німців, поляків й українців... 67 років тому, був день, чорний день для України... 3 листопада, за один тільки день, тут, у Сандармосі, було страчено 139 українців.

Серед них – відомий мовознавець Микола Трохименко. Його син – пан Веніамін Трохименко – став на чолі спорудження пам’ятника своєму батькові і всім українцям. Саме завдяки його фінансовій допомозі в 2002 році в Києві Всеукраїнське товариство політичних в’язнів, Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва, редакція вісника “Ант” організували та провели конкурс на проект пам’ятника в Сандармоху, преміювали учасників і визначили переможців: художника пана Миколу Малишка і скульптора Назара Білика. Без перебільшення скажу, що саме пожертва пана Веніаміна та невтомна праця скульпторів пана Миколи Малишка і пана Назара Білика (вони працювали по 12-14 годин, без перерви), сприяла тому, що ми встигли закінчити основні роботи за дуже короткий час, за коротке північне літо.

Дякуємо за підтримку, за допомогу всіх, хто приймав участь в нашій святій справі.

Подяка пану Президенту, дай Боже йому здоров’я і довгих років плідної роботи! Ми впевнені, що Україна під його керівництвом стане вільною та заможною, Великою Державою.

Ще в 1927році, Олександр Олесь написав:

...Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні, який тягар з нас кожен ніс!

Моря повстали б з наших сліз, затихли б бурі в нашому зітханні.

На площах ми чужі стояли, і кожний кидав камінь в нас...

Ми стільки винесли образ, ми стільки бачили сваволі.!!

І все за те, що ми свій край любили, що рвались сонце в темряву внести.

...А понесли в світи  хрести і сиві голови похилі.

Ось і ще один хрест – пам’ятник стоїть в далекій Карелії, щоб не забули люди про жахливі, прокляті сталінські часи. Стоїть цей козацький Хрест, символ нашої багатостраждальної вишневої України... І дай Боже, щоб ніколи, во віки віків, таке більше не повторилось! Оце і є сама велика, сама вагома справа минулого року, а, можливо не тільки року, а й всього життя. Коли ми приїхали відслужити панахиду біля Хреста, я подумала, що все, що робилось колись, чи буде ще зроблено, вже не буде мати такого значення, такої ваги. Головна справа життя зроблена.

Звичайно, життя громади не зупинилося на цій справі. Як завжди, працювали художні колективи, хор “Українська пісня”, дитячі колективи “Українські ластівки” та “Земелюшка” (м.Медвеж”єгорськ). Саме “Земелюшка” була запрошена на І Всесвітній фестиваль українських дітей. Їм випала висока честь виступати в Національному оперному театрі, вони були на батьківщині Тараса Шевченка, в Каневі, на Тарасовій горі. І ця подорож залишиться з ними на все життя. Наші дітки мали щастя відпочивати в сонячному Артеку, дякуючи турботам Державного Комітету України в національній політиці та міграції й адміністрації президента України.

А в грудні, наш народний колектив, хор “Українська пісня” святкував своє 10-річчя. Створений у 1994 році, за особистою ініціативою першого голови товариства Віталія Фартушного, хор з року в рік підвищував свою майстерність. Незмінним керівником хору є заслужений працівник культури Росії, заслужена артистка Карелії Клара Стасюк. Дякуючи її професійній майстерності, її невгамовному характеру, її енергії, її вокальним даним, колектив люблять і знають в Карелії та за її межами. Хор двічі став лауреатом на Всеросійських конкурсах і фестивалях ім. Олександра Кошиця, має нагороди і подяки Республіканського рівня. Успіх хору – це, звичайно, повністю заслуга її керівника, Клари Стасюк. Колектив великий, майже 60 осіб. При хорі діє молодіжний ансамбль “Веселка” та чоловіча вокальна група. Солісти хору Олекса Стасюк, Орест Пятибрат, Зінаїда Сова, Галина Акімова своїм талантом, своєю закоханістю в українську пісню давно і назавжди полонили серця і душі карельських глядачів. Особливого захоплення і подяки заслуговує солістка хору Тетяна Сібелєва. Це дивна, чудова, яскрава, природно талановита українська жінка! На сцені їй рівних не існує! Вона співає, танцює, грає. Вона живе на сцені. Що б вона не робила - їй віриш, бо все вона робить справді, по-українськи. До речі, всі танці хору , також ставить Тетяна. Шкода, що такий чудовий колектив не має можливості виїздити з концертами за межи Карелії.

А що буде далі?

–             традиційні Дні Української культури, в березні.

–             5 серпня – офіційне відкриття пам’ятника “Убієнним синам України” в Сандармосі.

За додатковою інформацією прохання звертатися по e-mail: .

Лариса Скрипникова,

Голова Правління товариства української культури “Калина”,

член УВКР,

кавалер ордена княгині Ольги